Козак, що розпалює люльку

Козацький генерал

Уважно роздивившись себе у великому дзеркалі, Петро Війтик був майже повністю задоволений своїм виглядом. Високий, статурний, чорнявий чолов`яга з орлиним розлетом брів по-молодецькому дивився на нього з потойбіччя дзеркала. От лише вуса трохи підструнчити – і козак він (а тим більше в генеральському чині) на весь розмах козацької шаблі. Він радів з того, що, маючи 59 літ, які вже почали потроху тиснути на його плечі, в козачому оточенні майже всі, хто не знав його віку, давали генералу років на 7 менше.
Генеральський мундир, яким був удостоєний вищим козацьким начальством Петро Війтик, був блискучої форми. Погони, кокарда, ордени, інші обладунки мигтіли і сяяли золотом, широкі лампаси дзвеніли струнами…
Петро чомусь раптом пригадав свого дідуся Тихона Матвійовича, який часто розповідав онуку різні цікаві історії з життя січових козаків. Про них дідусеві повідав його батько, що був прямим нащадком славного козацького роду.
– Сідай, онучку, та слухай. Я ще тобі розповім і таку історію…
І Петрик, якому було всього вісім років, зручніше вмощувався біля дідових колін навпроти, щоб краще бачити його вираз обличчя, блиск очей, міміку, жести. Через кілька хвилин малолітній слухач уже безстрашно і вперто разом із хоробрими козаками відбивав навалу ворожого війська, безшумно пробирався очеретами у плавнях, зривав татарський аркан із шиї, вимахував шаблюкою прямо перед носом у польського шляхтича, який прийшов поневолити Україну…
– Синочку, іди вже обідати, – кликала Петрика ненька, стурбована його довгою відсутністю. Вона пахла свіжим борщем, хлібом, сіном і молоком. Петрик припурхував до хати горобчиком, щось там їв, що ні, компот взагалі непомітно виливав у помийне відро, скорочуючи обідню трапезу, і знову стрімголов до дідуся, щоб замість компоту «напитися» досхочу страшенно цікавих оповідок про відшумілу козаччину.
Чому ж малий так жадібно слухав діда? Та тому, що в багатьох із нас у генах закодований дух козацької свободи, свободи від усього, що хоч якось пригнічує та обмежує людину. Над цим Петро Війтик замислювався часто. Він не забув емоційно гарячих розповідей діда Тихона і «дослужившися» до генерала, відчув себе в душі до глибини родинного коріння ще істиннішим козаком.
Відчував і гордився своїм високим військовим званням. Охоче відгукувався на різні запрошення козацької старшинської верхівки. Йому хотілося показати себе на різних заходах і зібраннях високого рівня в усій своїй генеральській красі.
На жаль, ні копитного, ні автоколісного «коня» не мав, користувався транспортом друзів і добрих знайомих. Вони хоч і були курінними чи козацькими полковниками, але «коней» у своїх гараж мали дебелих.
Одного чудового жовтневого дня, а саме на Покрову, з раннього часу Петро Війтик збирався на святкування Дня Українського козацтва. Генерала запросили на торжество аж у столицю. Він старанно наводив шик і блиск у своєму вигляді, чистоті й формі мундира, ясності й чіткості своїх думок. (може, запросять виступати), ковтнув чарочку для козацького настрою. А потім підійшов у повній готовності до великого прямокутного дзеркала, яке відобразило генерала у веселих ранкових променях сонця на повний зріст.
– Те, що треба, – задоволено сам до себе сказав Петро Війтик і аж трохи помилувався своїм віддзеркаленим портретом.
Та чарівну мить замилування несподівано сполохав трохи заспаний дівочий голос:
– Куди це ти, тату, так рано наряджаєшся? – запитала батька-генерала дев`ятнадцятирічна донька Оксана. У сяючому дзеркалі поруч із солідним чолов`ягою у військовому відбилася тоненька і висока, як молода тополька, чорнобрива дівчина-красуня.
– Вибач, доню, – знітився застуканий батько, – забув тебе вчора попередити, що я їду сьогодні в столицю на святкування Дня козацтва. Запросив сам гетьман.
– Ой тату, таточку, – трохи із засоромленою усмішкою звернулася Оксана до батька, – багато я від тебе наслухалася про славу козацьку, правда, минулу, але не зрозумію одного моменту в твоєму житті. Якщо можна, поясни.
Петра Війтика ці слова чомусь наче окропом ошпарили. Та він все ж не видав себе і якомога спокійніше промовив:
– Який же такий момент тебе хвилює? Говори, постараюся пояснити.
– Тату, рідненький, вибач за відвертість, я вже давно хотіла поговорити на цю тему, запитати…
– Ну говори, говори, запитуй, – чомусь відчуваючи внутрішнє хвилювання, обережно підштовхував батько доньку до того кроку, на який вона нарешті наважилась.
– Скажи, тату, тільки чесно, ти, як козацький генерал, скількома полками чи арміями козаків командуєш?
Якого завгодно чекав запитання генерал Війтик від доньки, тільки не цього. Кров гарячими червоними стрілами гаряче шугнула йому в голову. Палючий сором калиновим вогнем спалахнув на його дійсно гарному козацькому обличчі. Донька несподівано запитала про те, що йому самому давно боліло, а інколи нестерпно щеміло, як рана від козацької шаблі. Який же він козацький генерал, коли не має не тільки армії, а навіть жодного козака, який би був у нього на службі? Жодного!
У душі й думках Петра Війтика ніби зірвалася раптова буря. Який же він насправді генерал? Кого він обманює своїм військовим чином? Себе, доньку, оточуючих? Що в нього є генеральського, крім мундира? Та він же насправді бутафорний генерал! Театральний!
Петро Війтик ніби прокинувся від якогось красивого, приємного сну, який ось уже років сім солодко задурманював йому розум і душу.
Уперше за сім років свого генеральства Петро Війтик на торжества з нагоди Дня Українського козацтва в столицю не поїхав. Навіть довгі й слізні умовляння доньки пробачити її та їхати на столичне святкування на нього не подіяли. Козаком треба бути не тільки в дотриманні віджилих цінностей, традицій, а й у правді реалій уже двадцять першого століття.
Микола АНДРІЄНКО,
жовтень-листопад, 2013 р.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *