Вновь на сносях весенняя земля,
Сырая, топкая , лелеющая семя.
Все веселей галдит воронье племя
И клейкой почкой пахнут тополя.
И, ах, какие снятся ночью сны!
Душа в них вольная летает, будто птица,
В седых ветвях пытается гнездиться
И пьет взахлёб амброзию весны.
И я не знаю, как благодарить
Святую Землю . Мне бы просто сбыться,
В её глазах-озёрах отразиться,
Её любовь в себе отобразить.
* * *
Обіцянка в голосі бриніла,
Погляд пестив душу, обпікав,
І поволі відростали крила
Ті, що час вже ген-коли відтяв.
А надворі осінь – зливок світла.
Рай і пекло відчайдушних мрій.
Я до тебе зовсім ще не звикла,
І смакує медом слово «мій».
Золотавий біль, багряна втома
Мерехтить, пульсує, підійма
Перекотиполе невагоме –
Почуття, що коренів нема.
Птах кохання вільний – тільки крила,
Як кришталь тендітні, осяйні.
Я їх, не вагаючись, розкрила –
I не розумію слова «Ні».