Спливає час

Течуть роки

Білий шарф

Білий шарфик додолу впав,
Опустилися руки вниз.
Ну, і що він тобі сказав,
Щоб ці сльози отак лились?

Приспів:
Білий шарф,
Білий шарф на дорозі,
На пилюці сірій лежить.
Витри, дівчинко, свої сльози,
Витри, дівчинко, свої сльози,
Ще до тебе він прибіжить.

Хилить вітер тоненький стан
І волосся колише хвилями.
Полетіло кохання вдаль,
А тебе на шляху покинуло.

Приспів.

Не плач, дівчинко, перестань,
В тебе очі гірської лані.
Ніби вишні твої вуста…
То було не твоє кохання.

Приспів.

*** *** ***
Не судіть про мене, люди,
Я щаслива завжди буду.
Збудую дім з проміння Сонця
В тихій заводі ріки.
І тебе туди покличу,
Зачарую, замилую,
І відчуєш – рай небесний
З нами поруч, на віки.

Затремтять листки тополі,
Що спинилась серед поля,
Заспівають птахи вранці
До схід сонця, на зорі.
Знаю я – цей світ прекрасний,
Коли поруч ти зі мною.
Ти для мене, ти для мене
Мої радощі й жалі.

Течуть роки

І прощально усміхнулися літа,
І помчали по дорозі в тиху далеч.
І десь в мареві та юність золота,
І до неї не вертаються, ти знаєш.

Приспів:

Ой золоті деньки та темні ночі,
Ви непомітно так в роки низались.
Де ті тривоги юності,
Де сни оті дівочі?
В минулому, в минулому,
В минулому далекому остались.

Вітер з віттям в поцілунку припада,
І кружляє листя в танці молодому.
І течуть роки, як річкова вода,
Що понесла нас від рідного нам дому.

Приспів.

Розсипала зорі ніч нам за вікном,
І до ранку ми так ними милувались.
І махали лебединим нам крилом
Мрії наші, що навіки там лишались.

Приспів.

Моя доля

Гей, прослалось поле
Аж за виднокрай.
Бери свою долю
Сідай, поганяй.

Як на коні дикому
Ти на ній помчиш.
Тільки там, під липами
Може, приручиш.

Отака вже каверзна,
Отака прудка,
До сідла не привчена,
Несе сідока.

Ти її острогами,
А вона – ускач.
Зверху ледь тримаєшся,
Хоч від болю плач.

А вона ж твоя уже
На віків-віки.
Не приручиш – скотишся
Десь у байраки.

Чи вмовляй, чи силою
Підкоряй її,
Але ти без неї вже
Не проживеш, ні.

Ну, а як довіритись,
Злитися в одне,
Та назустріч вітрові
Хай несе мене.

Раз мені судилося,
Як ще я родилася,
По життю так мчать,
Долю приручать.

Оторвали

Мне очень трудно,
Мне очень сложно,
Чувствую себя ненужной.
Хочется розреветься,
Но нельзя.
Почему меня никто не видит?
Почему меня никто не знает?
Как листик от дерева оторвали,
От самого любимого,
От самого родного,
От всего мне знакомого,
От дома теплого, милого…
Но я, хоть и больно, живу,
И слеза бежит, я дышу.
Тяжесть уходит,
Куда-то летит.
И больше не грустно.
Впереди счастливая жизнь!

Надоело,устала…

Каждый день я пытаюсь увидеть тебя,
Но при этом обманываю себя.
Да! Знаю, тебя здесь не будет,
Но сердце кричит.
Я ждала, ждала…
Надоело, устала!
Не колдую над дверью.
Что увижу, не верю.
Надоело, устала!
Больше я не искала
Встречи с тобою.
Знала я, ты с другою.
Надоело,устала…
Наревелась, настрадалась.
Во сне лишь я тебя увидела,
По имени тогда звала,
Кричала, кричала…
Но ты ушел,
Из сна ушел.
А в жизнь мою пришел,
Как только я забыла,
Любовь к тебе убила.
Во мраке дверь открыла:
«Привет, дорогая Ира!»

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *