Картина Т.Г. Шевченка «Урочище Стінка»

ТАРАС ШЕВЧЕНКО І МОЯ АНДРІЇВКА

Дорогами, якими б я не йшла,
Але одну я завжди пам’ятаю –
Ту, де маленькою матуся сповила,
Родину, дім і соловейка в гаю.
Тетяна Іванова (Подпорінова)

На мальовничих пагорбах, що над тихоплинною річечкою Артополот, розкинулося село Андріївка, що на Роменщині. Поглянеш на нього зблизька чи здалеку – і мимоволі пригадуються рядки поета:

Село… І серце одпочине,
Село на нашій Україні,
Неначе писанка, село…

Краєвид села Андріївка
Краєвид села Андріївка

Є тут і «ставок, неначе полотно», і верби, що «тихесенько собі купають зелені віти», і «садок вишневий» побіля багатьох хат, щоправда, здебільшого вже не «біленьких», а цегляних – сучасних. Не рідкість – і «червона калина» біля хати, у садку, чи у лузі… Типове українське село – з працьовитими добрими людьми, що вміють не тільки старанно трудитися, а й гарно заспівати та повеселитися на свята. Кожного року, коли відвідую свою Андріївку, мене переповнює почуття вдячності до моїх батьків, односельців, що навчили любити рідну хату і землю, на якій зросла, а також цінувати усе те хороше, що є в людях. Саме тому не втримаюся, щоб не сказати добре слово про свою малу батьківщину, моїх батьків та славних земляків у своєму вірші.

Моє село

Батьківська хата поетеси Т.Іванової
Батьківська хата поетеси Т.Іванової

Моє село, моя колиско,
Ковток цілющої води,
Хатин розкиданих намисто –
Попробуйте таке знайти!..

Ти пам’ятаєш ще Шевченка,
Сюди доріжку він топтав.
Була дорога не близенька.
Картину «Стінка» він писав.

І посадив іще дубочок
Кобзар славетний, наш Тарас,
Щоби прийти хоча б разочок
Й дух українця не погас.

Моя Андріївко співуча!
Талантом славишся навік.
Піснями і людьми квітуча –
Нам не забуть тебе повік.

Моє село – це тихий став,
Де лебеді живуть у парі,
Й вербиці. Хтось про них сказав,
Що вітер їх купає в ставі.
І першу вчительку свою
Марію Йванівну згадаю…
Вона одна в моїм краю,
Її завжди я пам’ятаю.

О швидкоплинний час!
Тебе не зупинити…
І згадую батьків я повсякчас:
Без них я б не змогла творити.

Сестриці три і старший брат –
В одній хатинці ми зростали.
Любов між нами – це наш «клад»
Ми, як бур’ян, не виростали.

Порозлітались, мов птахи,
Життя по-своєму в нас склалось.
У кожного свої шляхи,
А я з селом в думках вітаюсь.

Зберу дітей і внуків всіх
І покажу їм батьківщину,
Бо пам’ятати корені – не гріх
Люблю село, як матінку єдину.

Дуб, під яким творив Т.Г. Шевченко
Дуб, під яким творив Т.Г. Шевченко

Починаючи цей нарис, цитую Т.Г. Шевченка не випадково, бо історія Андріїївки тісно переплетена з іменем Кобзаря, про що буде сказано далі.
Літопис села бере відлік з першої половини ХVIII століття та нерозривно пов’язаний з відомим сімейством Марковичей*. Марковичі (Маркевичі) – козацько-старшинський, згодом дворянський рід єврейського походження, відомий з кінця ХVII століття. Засновником його був Марк Аврамович, який володів значними маєтностями у Прилуках та Пирятині. Від шлюбу з донькою прилуцького війта Григорія Корнієнка-Ограновича у Марка було численне потомство, з якого найбільш відомі дочка Анастасія і син Андрій.
Саме в 1708-1714 р.р. лубенський полковник Андрій Маркович купив землі (грунти) біля річки Артополот та заселив їх людьми, а новостворене село назвав на честь себе Андріївкою. Слід зауважити, що Андрій був жорстокою людиною, що викликало значне невдоволення серед козаків, а потім і жителів села.

У 1739 році маєток села Андріївка перейшов у власність графа Мініха. І хоча граф володів ним недовго, але за цей час встиг побудувати кінний завод, що був постачальником коней для драгунських полків. У 1741 році він потрапив в опалу і був засланий царицею Єлизаветою Петрівною у Сибір, а його володіння, у тому числі і Андріївка, перейшли у державну казну.
Указом від 30 квітня 1743 року імператриця пожалувала значні маєтності своєму фавориту Олексію Григоровичу Розумовському у вічне та спадкове володіння. А потім після його смерті у 1771 році маєтності Олексія Григоровича перейшли до рідного брата – колишнього гетьмана Кирила Григоровича Розумовського, і з часом Андріївка та хутори перейшли до Олексія Кириловича Розумовського – одного із синів Кирила Григоровича.
У 1820 році Олексій Кирилович Розумовський розподілив деякі свої маєтки між доньками, та оформив дарчі акти на них. Андріївка та ближні землі дісталися старшій доньці Варварі Олексіївні Репніній, котра ще у 1802 році одружилася із Миколою Григоровичем Репніним, відомим російським військовим і державним діячем у Лівобережній Україні. Близько 1833 року Варвара Олексіївна Репніна подарувала маєток Андріївку на весілля своєму синові Василію Миколайовичу Репніну. У зв’язку з картковими боргами у 1855році Василій Миколайович Репнін продає Андріївку і хутори Графщанський, Герасимівський та Яганівку дворянину Василію Аркадійовичу Кочубею.
Згодом, після смерті старого Кочубея, вся нерухомість відійшла у спадок його дружині Марії Олексіївні і з часом була розділена між синами. Андріївка відійшла молодшому синові Миколаю Васильовичу Кочубею. Отже, із сказаного випливає, що Андріївка належала Кочубеям аж до жовтневого перевороту 1917 року.
*Тут і надалі історія Андріївки подається за книгою: Грабкова О.О. – Літопис села Андріївка. – Дніпро, 2017. 

Відновлений Свято-Миколаївський храм  в селі Андріївка
Відновлений Свято-Миколаївський храм в селі Андріївка

Окремо слід зупинитися на історії андріївської церкви та перебуванні Тараса Григоровича Шевченка в Андріївці. Сюди він приїхав у листопаді 1843 року і, ймовірно, що заїжджав улітку 1845 року. До недавнього часу в селі зберігався дуб, якому було понад 500 років. Андріївці називали його Шевченківським і розповідають, що поет любив прогулюватися під цим дубом, спілкуватися із селянами. На жаль, приблизно десь з 2007 року цього дерева вже не стало – було вже занадто старе. Також є здогади, що картину «Урочище Стінка» Тарас Григорович намалював саме в Андріївці, спостерігаючи чудовий краєвид на ліс, андріївські околиці.
Тоді ж поет написав поему «Тризна», яку присвятив Варварі Миколаївні Репніній, котра захоплювалася поезією Шевченка. Подорож нашим краєм відбилася і у повісті «Наймичка», де автор відтворив панораму роменських околиць, Ромоданівський шлях та багато інших подробиць топографічного і побутового характеру.
Бачив Т.Г. Шевченко і кінний завод в Андріївці, що славився по всьому Лівобережжю. Проходячи по заводу, милувався англійськими скакунами, почасти змішаними з арабськими. Тієї ж осені 1843 року мав можливість побувати і в новій кам’яній Миколаївській церкві, яку побудував своїм коштом Василь Миколайович Репнін у 1842 році, щоб люди могли в ній очищати свої душі молитвами, проникатися духовністю і благими намірами.
Доля цього храму характерна для багатьох інших релігійних закладів. У радянський період храм діяв до 1936 року, хоча дзвони вагою у 27 пудів було знято у 1930 році. З 1936 і по 1941 роки служби там не проходили. Під час війни 1942-1943 р.р. церковна діяльність була там відновлена. Після визволення села від німецьких окупантів церкву використовували як приміщення сільського клубу, а в 1953-1955 роки було розібрано верхню частину її і повалено колони.
Цегла використовувалася на господарські потреби. В подальшому з кінця 50-х років тут був склад для зберігання зерна. Пригадую, як десь у 1967 році зовсім маленькою батьки взяли мене з собою, щоб отримати зерно, а я з цікавості залізла на великий насип проса чи то пшениці і ледь не потонула в ньому!.. Звідки мені, маленькій дівчинці, було знати, що через кілька десятків років на тому місці буде відроджено Свято-Миколаївський храм і що звучатиме в ньому моя пісня «Рідна сторона» у виконанні самодіяльного ансамблю «Андріївська родина»!.. А таки відродився! Тільки тоді, коли Україна стала державою, була відновлена древня козацька святиня – Свято-Миколаївський храм Київського патріархату.

Рідна сторона

(пісня)

Самодіяльний ансамбль «Андріївська родина» під час освячення храму
Самодіяльний ансамбль «Андріївська родина» під час освячення храму

Там, на видноколі,
Де ростуть тополі,
Червона калина
В лузі розцвіта,

Прийду до криниці,
Напитись водиці,
Стежиною долі
До свого села.

Ти мене зростила,
Андріївко мила,
У мене єдина
Рідна сторона.

Думкою простою
Я завжди з тобою,
Прославляти буду
В піснях неземну

На село погляну –
Як церква сіяє!
А я все шукаю
Хатину одну.

Батьків вже немає,
Ніхто не вітає,
Лишь бузок квітучий
В батьківськім саду.

Колоситься жито,
Росами умите.
Село моє рідне
Ранок зустріча.

Процвітай над нами
Щирими піснями,
«Співуча родина»
В піснях неземних.

Хай пісня лунає
І нас окриляє,
Мов спів солов´їний
І клич журавля.

Приїздіть же, діти,
Щодня чи щоліта.
Те дитинство манить
І хліб на столі.

Батьків привітайте,
Хати не минайте,
Бо вони святії,
Як Бог на землі.

Уся селищна громада, небайдужі люди допомагали у його відродженні. А очолив роботу з пошуку архітектурної ідентичності інтер’єру собору відомий громадський діяч та фермер Кривозуб Іван Миколайович.
Завдяки його старанню і допомозі, віряни і гості можуть молитися в храмі за себе , за рідних, за нашу державу, як це заповідав нам Великий Кобзар:

Свою Україну любіть,
Любіть її во врем’я люте
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть!
Т.Г. Шевченко 

Андріївці завжди берегли і бережуть пам’ять про Тараса Шевченка. За радянських часів було названо колгосп його іменем. А у 1967 році біля сільської ради встановлено погруддя Кобзаря. Сюди приносять квіти андріївські школярі та дорослі.
По Шевченку звіряють свої думки і дії шанувальники Правдолюба і справжнього гуманіста та патріота українці (і не тільки українці!) та чесні люди усього світу. Не становлять винятку і мешканці Андріївки, особливо зараз, коли йде жорстока «гібридна» війна на сході України за незалежність і цілісність нашої держави, коли гинуть у цій боротьбі кращі сини України-неньки і не просихають сльози на обличчях їхніх матерів. Тому й звертаємося ми до батька українського народу у цей важкий і непростий час.
Віримо, що Слово великого Українця Шевченка підтримає нас на шляху до перемоги, до кращого життя. Бо Шевченко – вічний!

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *