Мамині лелеки
У небі над дахом
Лелеки кружляли,
І з мамою разом
Весну зустрічали.
Летіли здалеку
До рідного дому.
І мама була
Ще тоді молодою.
Калина у лузі
Коханням цвіла,
Лелечина доля
Над дахом жила
Жили вони дружно.
У вир проводжала,
А потім весною,
Мов діток, стрічала.
І так з року в рік.
Вже коса посивіла,
І руки матусі,
Мов крила, змарніли.
Але цього разу
Не вийшла стрічати,
Поріг рідний став
Бур’яном обростати.
Стурбовані птахи
Над дахом кружляли,
Удвох поміж себе
Про щось розмовляли.
Кружляли, кричали,
На землю присіли,
А потім знялись
І кудись полетіли.
Не вийшла матуся
Із рідної хати.
Без неї птахи
Будуть весни стрічати.
Без неї плодами
Уродить калина
Без неї залишиться
в смутку родина.
– Чому ти, матусю,
Хатину лишила?
З лелеками в вирій
мабуть полетіла.
Запах Родины
Я слышу запах Родины моей.
А кто не слышит, как поёт ручей?
А кто не слышит песни соловья?
Вот этим пахнет Родина моя.
Шумит тихонько старенькая ель.
Она всё знает о судьбе моей.
И та берёза соком нас поила.
Она весь запах в листьях затаила
А запах чёрной пахотной земли,
Что наши предки в сердце пронесли.
И я дышу, весь воздух поедая.
Вот этим пахнет вся земля родная.
И запах солнца в маминой косе,
И запах сада в утренней росе,
Всё это слышу, сердцем не тая.
Вот этим пахнет Родина моя.
Незакрытая дверь
Я закрою глаза.
Вижу старенький дом.
Тихо мама стоит у порога.
– Здравствуй, мать, я вернулся домой.
Не сердись на меня, ради Бога .
Но она всё стоит, ничего не сказав,
Только руки свои потирая.
Ведь на этих руках
Ты носила меня
И в тяжёлую жизнь выпускала.
Мама тихо стоит у открытой двери.
Меня взглядом окинула строгим.
Будто хочет сказать: – Ты, сыночек, живи.
Ну, а я далеко, за порогом.
Не суди меня, мать,
За ошибки мои.
Может, в жизни не так что-то было
А она, не дослушав, по тропке ушла,
Даже дверь за собой не закрыла.
Сирень для мамы
Ах, мама, если б ты была жива,
Я бы к тебе на крыльях прилетел.
И уже никто и никогда,
Больше обижать тебя б не смел.
Мама, если б ты была жива,
Ты бы своих внучек увидала.
И как мне, ты в детстве теперь им
Тихо б свою сказку рассказала.
Ты от нас ушла уже давно,
Ты ушла давно и очень рано.
Ну, а мне, на всю мою судьбу
Боль в душе оставила и рану.
Я б к тебе, на праздники пришёл,
И меня б ты вкусно угощала.
И на стол поставила б пирог,
Что в печи умело выпекала.
Я теперь ведь тоже уже дед:
Ты бы свою внучку увидала,
А она, на детском языке
Свою сказку б тебе рассказала.
Всё равно, я найду такой день
И приду к тебе поздно иль рано,
Посажу у могилы сирень,
Чтоб весною сирень расцветала.
Учителька моя
(М. В.Хуторній присвячується)
Учителько моя, прийди до нас на зустріч.
Уже давно, давно спливли літа,
Коли буквар з тобою відкривали
І ти була ще зовсім молода.
Учителько моя,
Ти нас завжди учила
Любити землю, сіяти добро.
Учителько моя,
У чому твоя сила,
Щоб материнське дати нам тепло.
Учителько моя ,
Ти подивись у вічність.
Уже у нас на скронях сивина.
Учителько моя,
Прийди до нас на зустріч,
Бо ти лишилася, лишилася одна.
Нема її, не відчинились двері.
Не привітаєм в класі
з добрим днем,
Устанем тихо
І в дорогу вічну
Хвилиною мовчання проведем.
Сестричці моїй Ніні присвячую
Пахне, квітне у лузі калина.
Річка тихенько село омива.
В домі затишнім зростала дівчина.
Та, що життя двом синочкам дала.
Рвала квіти, вплітаючи в коси,
Мила личко в туманній росі.
Непомітно так сплинули роки-
І уже сивина у косі.
Нема тієї вже калини,
Що спів давала солов’ю
Нема тієї вже хатини,
Де так раділа ти життю.
Пішли далеко тії роки,
Усе пішло у небуття.
Лише залишилось від мами
З небес дароване життя.
Багато можна ще казати,
Багато теплих слів знайти.
Нехай цвіте твоя калина,
Цвіте в житті на всі роки.
Нехай з тобою поруч будуть,
Хто поруч був усе життя.
Нехай роки все зле забудуть,
І світле прийде каяття.
Візьмемо друзі в руки келих
Гіркого, як життя, вина.
За матір, жінку, за дружину
І за мою сестричку Ніну
Ми вип’ємо його до дна.