Сьогодні мені прикро, і я від болю плачу,
Хоч маю силу й волю, і жінка сильна я.
О, як же дуже мало я у цьому світі значу:
Для неньки – України – лише мачина я.
Та часто в цьому світі чогось не розумію,
Питань завжди багато. А відповіді де?
І хто сьогодні чесно відповісти зуміє?
Хто сховану дорогу до миру віднайде?
Коли і хто зріднив «держава», «мир» і «право»,
Або «вогонь» з’єднав з холодним словом «лід»?
Все так звучить несміло, принизливо й лукаво,
На тлі життя сьогодні – нещирість, зло і стид…
А час нові віщує життю глибокі рани,
Старим напастям ми ще не забули лік…
Не скупимось на шану безстрашним ветеранам,
Сторінки ті і подвиги – в серцях у нас повік.
Тепер відкрив нам ворог страшну сторінку свіжу,
Й занурились по шию ми в війни холодний вир.
І миті злі смертями серця нам навпіл ріжуть,
А ми у своїх душах вигойдуємо мир.
Війна і мир – антоніми, дві крайності сьогодні,
Такі страшні обличчя і очі у смертей!
Та йдуть бійці-синочки в коричневу безодню,
Щоб захистить батьків і край свій, і дітей.
Але чи край чарівний вони свій захищають,
Чи, може, бізнес чийсь, крокуючи в вогонь?..
І перед боєм всі провини пробачають,
Солоний піт юнацький стираючи з долонь.
Життя одне, безцінне, пройшлись по ньому танки,
(А хлопці ж юні, красені, і зовсім молоді!)
І вже воно – на пласі, усеньке, без останку,
Й ніхто не в силі «Ні!» сказать страшній біді.
І йдуть бійці-соколики усі в нерівну битву,
І косять кулі хлопців: стріляє «Смерч» і «Град».
«О Боже милий! Господи! Почуй святу молитву»,
Шепоче вкотре тихо поранений солдат.
І фото сина бережно до Краматорська віз,
Неначе відчував він, що то останній раз…
В бою упало фото в глибоке море сліз,
І стихла пісня люблена… І зупинився час…
А Краматорськ горить. І вчора він горів,
А чорний ворон вістку стривожено носив…
Гіркі й пекучі сльози в скорботних матерів:
«Хто в гості теплим літом «братів» сюди просив?»
…А сад отой у пам’яті так фруктами ряснів,
Боєць його лишати не мріяв, не хотів.
Тепер – печальна тиша і вицвіли пісні…
Мабуть, не тому Богові молитву шепотів…
На серце руку зболену він немічно поклав,
Не бачив вже ні неба, ні літньої краси.
Лиш Гімн про себе стримано в знемозі заспівав
І з болю зуби стиснув: «О Боженьку, спаси…»
Дружина там кохана, у рідному десь краї,
Ні-ні, вона торкає тепер його чола!
А він і досі любить, і досі він кохає,
Вона ж йому одному серденько віддала…
І мама там, далеко, уся його родина,
А як його чекають всі рідні із війни!
Жорстокий, прикрий часе, і ти, лиха година,
Його в цім чорнім горі сьогодні не вини.
Він все зробив, що треба, не опустивши руки,
У двадцять п’ять квітучих не шкодував життя.
Боявсь із рідним краєм він підлої розлуки,
Та не зронив ні слова, ні сліз, ні каяття.
І тільки скроні вицвіли, немов у полі жито,
Байдужим стало біле і молоде лице…
Як підло й рано, й прикро життя юне убито,
Колись і його синові розкажуть про все це…
Я стану на коліна, здійму у небо руки:
«О Господи, помилуй, спаси і захисти!..
Нехай навіки згине і підле зло, й розлука,
Нам зайві домовини, і зайві нам хрести…
«Борітеся – поборете!», – навчав Шевченко істини,
Не даймо злому ворогу ні міста, ні ріки!
Які ж високі подвиги! Їм вічно жить воістину!
Тож СЛАВА всім ГЕРОЯМ! Вовіки й навіки!
