Інколи, за привитим комплексом меншовартості, ми, українці, недооцінюємо себе і свою націю. Так довго нас відривали від роду, землі, своєї ба́тьківщини, аби викорінити тисячоліттями зрощене зерно самоідентичності. Але вона зберігалася і передавалася з покоління в покоління, особливо в селянських родинах, попри русифікацію, розкуркулення, Голодомори… «Село було й залишається колискою народу й мови», – написав у 80-х роках ХХ століття Борис Харчук. Національна еліта формувалася на сільських традиціях та народній філософії досить довгий період.
Справжньою «сіллю землі», родиною, з якої вийшли три знаменитості, була родина Ляшенків із села Житнє, що на Роменщині. У Івана й Катерини Ляшенків народилося одинадцятеро дітей, дев’ять із яких дожили до повноліття. Обоє батьків походили із козацьких родин Роменщини – Іван Григорович із Житнього, Катерина Павлівна (у дівоцтві Пащенко) – із Голінки. Душею сім’ї була мати, яка виховала і дала освіту сімом синам та старшій дочці Анні. Михайло Ляшенко був одним із перших українських льотчиків. Лука Ляшенко – український сценарист і актор, письменник. Степан Ляшенко – вчений гідроінженер.
На початку ХХ століття в буремній круговерті подій родина Ляшенків втратила один по одному трьох своїх синів. Старший син Петро, який працював службовцем на роменській пошті, загинув під час революційних заворушень 1905-1906 років, рятуючи чоловіка з криниці. Дмитро поліг на фронтах Першої світової війни. І, нарешті, Михайло – гордість і опора матері, після смерті найстаршого сина розбився на літаку у квітні 1914 року під Москвою.
Старша дочка Анна теж виборола своє право здобути освіту і після закінчення Роменської жіночої гімназії вчителювала у с. Малі Бубни, неподалік Ромен. Молодша донька, Анастасія, вийшла заміж до сусіднього села. У роки колективізації в її сім’ї відібрали все майно під час розкуркулення.
Незвичайним сином у родині, який відрізнявся від інших хлопців тонким естетичним смаком, невичерпним оптимізмом і безмежною добротою, був Лука. Так сталося, що батько його недолюблював. Народився хлопець на свято Луки 18 жовтня 1898 року. За тимчасової відсутності батька, охрестили дитину в місцевій церкві, і дали ім’я Лука. Коли Іван Ляшенко повернувся, то йому не сподобалося ім’я сина. Незважаючи на ці обставини, Лука все життя тісно спілкувався з братами, які заміняли йому нестачу батьківської опіки. Пізніше своє дитинство він опише у книзі «Шість хлопців та сьомий Лука» (рукопис, на жаль, так і не був опублікований через цензурну заборону). Як і інші діти, він отримав початкову освіту, далі навчався у Лохвицькому реальному училищі.
Потяг до літератури та сцени сформувався ще в дитинстві. Ромен за часів юності Луки Ляшенка був одним із центрів культурного життя Північного Лівобережжя. У місто приїздили на гастролі знамениті театральні трупи Марка Кропивницького та Панаса Саксаганського. Тут діяли аматорські сценічні гуртки і професійний театр при «Просвіті», де працювали Ганна Затиркевич-Карпинська, подружжя Воликівських, Єлизавета Хуторна, Василь Яременко, Іван Кавалерідзе та Степан Шкурат. З двома останніми, вірогідно, Лука знайомиться ще у Ромнах. З Іваном Кавалерідзе підтримує зв’язок до останнього дня.
Відомо, що з 1928 року Ляшенко вже працює на кіностудії та паралельно навчається у Київському музично-драматичному інституті ім. М.В. Лисенка, який закінчив 1930 року.
Першим фільмом, до якого Лука Ляшенко написав сценарій у 1929 році, була картина «В заметах». Прем’єра стрічки відбулася 26 квітня цього ж року в Києві. Фільм не зберігся. 1930 року Ляшенко дебютує як письменник, випускаючи однойменну повість.
Того ж року він пише сценарії до фільмів «Вовчі стежки» та «Штурм землі», «Степовий цвіт» 1931 року, «На передових позиціях» 1932 року.
Книга «Оповідання» 1932 року стала останньою перед довгою перервою в літературній творчості, викликаною тотальними репресіями українських митців.
Але страшна каральна машина радянської влади таки не обійшла Луку Івановича. За неуточненими даними, його ім’я фігурувало у справах великого терору 1935 року, а пізніше 1946 року він був засуджений, відбував покарання в таборах Сибіру та реабілітований 1955 року. Про ці важкі дні Ляшенко не любив згадувати. Історик Сергій Білокінь писав, що письменник розповідав йому про свою особливу любов до горобців: «У Сибіру йому довелось потрапити до таких страшних місць, де не було абсолютно нічого живого. Крім в’язнів і їхнього конвою, найперші живі істоти, що там з’явилися, були саме горобці». Зі сталінських таборів, де довелося працювати у нелюдських умовах, він привіз собі пожиттєву «згадку» – хворобу Бехтєрєва.
Доля Луки Івановича, на жаль, виявилася типовою для багатьох представників української інтелігенції. Окрилені ідеями нової влади, вони створювали образи «героїв-сучасників» радянської дійсності. Але насправді ця дійсність виявилася не такою ідеалізованою, як у кіно.
Його фільмографія налічує більше десяти ролей на екрані. Епізодичні та другорядні ролі командирів, селян, матросів у фільмах «Шкурник», «Хліб», «Останній порт», «Щорс» були яскравими і професійними. У деяких фільмах він знімався із роменцем Степаном Шкуратом. Шедевр українського кіно «Земля», де зіграли обоє наших земляків, нині є на другому місці топ-сто найкращих фільмів в історії українського кіно. 2015 року він визнаний ЮНЕСКО однією з п’яти головних стрічок у світовій історії.
Після сталінських концтаборів Ляшенко повертається до літературної діяльності. Але тепер він пише менш цензуровану дитячу літературу. 1962 року виходить повість «Панас Горнятко». Лука Ляшенко чи не вперше доступно для дитячої аудиторії відкриває постать Григорія Сковороди у «Блискавиці темної ночі». Одна за одною виходять книги «Льодяний музикант», «Дивосил», та інші. Дитячу повість «Візьміть мене на крилята» Ляшенко написав про свого брата- льотчика Михайла.
Улаштуватися у столиці колишньому репресованому було складно. Пенсії Лука Іванович не отримував, існував лише на невеликі гонорари від видань. У тісній кімнатці на вул. Жилянській жив досить скромно. З житлом та друком книг допомогли добрі друзі та родичі колишньої дружини. Не дивлячись на життєві обставини, він не втратив щирості, дотепності, доброти, інтелігентності. Ляшенко завжди говорив гарною українською мовою, що у тодішньому Києві було скоріше винятком.
Помер наш талановитий земляк 1 грудня 1976 року, похований на столичному Берковецькому кладовищі.
Лука Ляшенко підтримував тісні зв’язки з братом Степаном, сестрою Анною, племінницею та внучатою племінницею Ольгою Постоєнко, які проживали на Роменщині. До речі, щиро дякую Ользі Миколаївні за наданий матеріал до цієї статті.
Наша історія таїть у собі ще багато цікавих розповідей про талановитих особистостей із звичайних родин, які колись ходили по наших вулицях, жили в сусідніх будинках, навчалися чи працювали на роменській землі і залишили помітний слід в українському та світовому поступі.