Чом дійсність, люди, в нас така? Боюсь, до “ручки” дожилися, До краю прірви підійшли- У двадцять першому столітті Бідують люди на землі. На тій землі
Позначка: голодомор
У пам’ять про голодомор селян
Мультимедіа твірим-реквієм Цвіте-квітне вона біло… Рука матінки тремтіло подає її до рóтка, грони ті такі солодкі. Цвітом білим, ніби медом, – дати голоду потребу. З
ВІЧНА СВЯТИНЯ
Лише чотири букви в цьому слові, Та зміст його в усі часи святий, Це слово, мов картина веселкова, Її орнамент спрагло-золотий. У слові цім століття
Біля цвинтарів поставте хрести
Біля цвинтарів поставте хрести Чом чорні хрести оповили країну. Несуть в собі сум і печаль, Стоять край доріг у негожу годину І в ясну годину,
Болісна пам’ять
День 10 серпня 2010 року стане особливо пам’ятним для Параски Семенівни Каливод і Івана Даниловича Стрижка. День, коли збулося сокровенне бажання – побути в місцях,
Катерина Каплун
«ДЕМОКРАТІЯ» I Крізь плач і стогін Україна До волі лебедем летіла, Знов воскресала на руїнах, Надії зіркою світила. В квітках барвінку розквітала, Пісні співала калинові,
Бо совість і пам’ять – єдині
( триптих ) Холодний дзвін. Жахливий дотик криги. Здавалося – ні краю, ні кінця! Тих сторінок не вирвати із книги, Що чорним болем вписані в
СОН
СОН Мені приснився сон – поганий і болючий, Несуть мене вітрила у той голодний час. І вп’явся в моє тіло іржавий дріт колючий, І їсти,
Солоха Есфір
21.08.1993 року народження. Біологічна сирота, навчається у 8 класі Комунального закладу Сумської обласної ради Роменській загальноосвітній школі-інтернаті І-Ш ступенів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського
Про голод я не чула…
Розкидані їхні кісточкибули скрізь – і по бур’янах, і по дорогах,і в полі. Ямборська Олександра. Про голод я не чула… Про голод я ніколи не
Правда про голодомор
I розділ Вічний біль України Відкрийтесь, небеса! Зійдіть на землю Всі українські села, присілки та хутори, Повстаньте всі, кому сказали: вмри! Засяйте над планетою, невинні
Жертвам голодомору
Самотній дуб одвіковічний, І чорний ворон кряче там: Таврує голосом своїм, той сум повічний, Що дуб колись побачив сам. І кожна гілочка зітхнула, Як доля
