Калинівка

Село Калинове

На землі є різних місць чимало,
Побувати де б хотіла я ,
Та мене частинкою вже стало
Те село, де проживаю я.

Пам’ятаю зустріч ту далеку,
Дідуся старенького й Сулу,
Хоч роки за крилами лелеки
Відлітають вдалеч вікову.

Як мережив той старий словами!
Про село, як казку, мову вів.
Поділюся неодмінно з вами
Тим, про що старенький розповів.

“Недалеко від Ромна, коло річки,
В царстві пишному квітучих садів,
Там Калинівка моя невеличка,
Я до неї серцем прикипів.

Назва з часу давнього зосталась :
Як топтали нивоньки татари,
Від ганьби дівчата рятувались
Й погубили в пшеницях коралі.

Навесні калина забіліла,
Наче наречена в пишних шатах.
А як рясно ягоди вродили!
Ой було ж калиноньки багато!

Розрослось село, й письмова згадка
Роком Переяславським постала.
У Церковних книгах для порядку
Дякова рука все записала.

Після битви побіля Полтави
Грамоти Петровські козаки
Мали і селитись стали
Сім’ями. Й в Калинівці були.

І Бабенки, й Деркачі, і Бойки,
Козаченки, Мисюрі, Михни.
Ось які козацькі славні вої
Наші прапрапрадіди були!”

Голову схилив старий на груди.
Видно, в пам’ять капнула сльоза.
Ой були в селі та й славні ж люди!
Не вернуть часів отих назад…

Сумував. Мовчав. Дістав кисета.
Дослухався, хвиля як шумить.
Бачу, що було йому нелегко
В пам’яті минуле ворушить.

Те минуле, що вже сам прожив він,
Той далекий тридцять третій рік.
Боляче дивитися, як сивий
Сльози тамував той чоловік.

“Як з’являлось на деревах листя,
Враз його з’їдали без приправ.
Страшно у селі було дивиться,
Як народ опухлий помирав.

Сироті одному добра жінка
Баландою сили зберегла
(А своїх же в хаті було трійко,
Ще й четверте врятувать змогла).

Тільки люди в силу убирались,
Тільки краще жити почали,
Лиха нового ніяк не сподівались,
А воно, непрохане, згори.

Бомбами упало на домівки,
Слізьми материнськими злилось.
І пішло сто п’ятдесят з Калинівки,
Щоби мирно нам тепер жилось.

А один з далекої Росії
Голову поклав біля села,
Баркову – Калинівському сину
В травні листям шепотить весна.

І усім, хто батьком був чи братом,
Сином, чоловіком, дідусем
І навічно залишивсь солдатом,
Квіти і поклін завжди несем.

Ще було. В роки вісімдесяті
Яковенко, Гергель і Деркач,
Два Бабенки- хлопці всі завзяті –
Принесли в домівки свої плач.

Та родились, видно, в добру днину :
Відпустив живими їх Авран,
Повернулись у свої родини,
Без роботи був “чорний тюльпан”.

І тепер село в калині пишній
Дивиться в люстерко річкове.
І як будеш в тих краях затишних,
Теплим словом ти згадай мене”.

Від тих пір часу спливло немало.
І тепер той калиновий світ,
Те село для мене рідним стало.
Звідусіль я шлю йому привіт!

Тут живу, працюю, переймаюсь
Я пагінням роду Бабенків.
Всім калинівцям, що душу щиру мають,
Дай, Боже, добра на всі віки!

*****
В якій стороні вам дороги б не слались,
Я хочу, щоб завжди ви пам’ятали
Село калинове – Вітчизну маленьку,
Де ви народились, де ваше серденько
Всю мамину ласку у себе ввібрало,
З дитинства раділо, з дитинства співало,
Де стежки – доріжки відомі до болю,
Де вітер колосся причісує в полі,
Де чиста вода струменить із джерельця,
Де йде щире слово від серця й до серця.
Мала Батьківщина, та зміст в ній безцінний:
Село калинове вросло в нас корінням.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *