Людмила Ромен

РОМЕНЕ МІЙ!

Ромене мій! –
найперший подих, слово,
перші кроки,
Де січень снігом,
цвітом-болем вибілив мій шлях.
Крізь біль той
паростком любові
проростали роки,
Струмків життя жертовного
я прагла, наче неба птах.

Ромене мій! –
моя маленька, рідна Україно!
Каштаноока і дзвінка
від грон черлених горобин.
Тут скіф мечі гострив на сонці
у тяжку годину,
Стоять кургани у глибокім сні.
Трави ледь шелестінь.

Ромене мій, хоробрий князю,
граде сивочолий!
В пелюстках білих
зітканий тобою неба зорецвіт,
Тут предки засівали-виколисували долю,
На берегах ріки Ромен
мій вкорінивсь прабатьків рід.

Ромене мій!
Коханням-піснею Сула хлюпоче,
Тут Вічність дихає в камінчику,
в малій росі.
Душа – всяк час вертається, –
на вітроньку тріпоче:
О краю мій, –
Посулля рідне дивовижної краси!

Ро-ме-н!
Ро-ме-еннн!
Обличчя виринають рідних, друзів,
Столітні зими,
сиві осені,
весняні дні хмільні.
З тобою я завжди!
Думки проміняться в напрузі,
Мов сонце,
ромен-квітка світиться в мені! 
* * *

Я народилася в Ромні серед зими,
Моя зоря зійшла понад снігами,
І я ввібрала ту січневу світлу мить,
Щоб світ любить лиш білими словами.

Я у морознім візерунку голоснім
Навчилася читати звуки світу,
І Долю я свою молю лиш об однім,
Щоб Словом я повік могла горіти!

І пробиваються, мов проліски, рядки
Крізь сніг, де світять зорі захололі…
Морозно як цвітуть мені мої роки,
Та зиму я не розлюблю ніколи!

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *