Війна

Рідне місто звільняли вони в час жорстокий тих буднів

Український народ ніколи не забуде, якою дорогою ціною була завойована велика Перемога. І в цій ціні, яку важко виміряти, – мільйони воїнів, що пропали безвісті, невідомих солдат, безіменно похованих у відомих і невідомих могилах, індивідуальних і братських, або таких, що залишилися непохованими на полях боїв (скільки було таких, особливо в перший період війни, під час тяжких оборонних сутичок, відступу, коли живі не мали можливості потурбуватися про полеглих… Це – особлива наша печаль, особливий біль мільйонів їх близьких, фронтових побратимів і просто друзів чи товаришів по тому часові, котрий називається «до війни». Люди і досі чекають, просять допомоги, їдуть поклонитися і покласти квіти на знайдені могили рідних.
Всього за час війни в боях з німецько-фашистськими окупантами брали участь понад двадцять тисяч уродженців нашого краю. І ми ніколи не забудемо імена більше, ніж двох з половиною тисяч з них, котрі не повернулися з пожежі війни до батьківського порогу, кого ще й нині чекають з далекої тепер уже війни… Адже немає в Україні сім»ї, якої б не зачепила своїм зловісним крилом війна. А до Ромен, мого славного і древнього міста, не повернулися із жорстокого бою В.В. Гузій, Г.Г. Журба, Г.М. Запорожець, І.І. Кавалерідзе, М.І. Макаренко, Я. К. Скорий, О.А. Нудьга та багато-багато інших.
Чотирнадцятирічним юнаком потрапив з Ромен у фашистську неволю Я.К. Скорий, у п»ятнадцять – опинився в таборі смерті Бухенвальді, у якому і включився в боротьбу з фашистами, ставши активним учасником руху опору в підпільній організації, що діяла в таборі.
Справжньою героїнею диверсійної групи підпільного Залізничного райкому партії в Києві, яким керував В. І. Кудряшов, була наша землячка Тетяна Маркус. Це вона була серед жінок на Хрещатику, котрі квітами зустрічали перших фашистів у Києві. Але в її букетах були гранати… Виконуючи завдання підпільного центру, Таня познайомилась і пізніше знищила представника гітлерівської ставки, який прибув із Берліна до Києва.
П»ятнадцятилітньою комсомолкою вступила до загону народних месників на Сумщині Тетяна Бочкун, розвідниця. На її рахунку безліч подвигів. По війні вона працювала в нашому місті інженером-економістом на одному із підприємств.
Дев»ятнадцятилітньою із рідного села Житнє, поблизу Ромен, поїхала Уляна Вороніна. У роки окупації почала виконувати на явочній квартирі різноманітні завдання підпільників, а ще її оселя служила складом зброї, яка переправлялася до партизанів. Їй не раз загрожувала смерть, не раз її заарештовували, але вона уміла викрутитися та вийти на волю…
Ще й по сьогоднішній день ми у великому неоплатному боргу перед ветеранами Великої Вітчизняної війни, перед тими воїнами, хто не повернувся з фронтів. Їх стає все менше і менше, їх могили додаються до тих могил, які з»явилися під час боїв у перші дні війни, в перші роки по війні…
У 36 братських, 44 індивідуальних і 5 безіменних військових похованнях, що є на території міста і району, поховано 1363 радянських воїнів, що загинули або померли від ран, отриманих під час оборони нашого рідного краю. Їх пам»ять увінчена 57 скульптурними пам»ячниками, 26 обелісками і стелами…

Стою над обеліском у поклоні,
А пам»ять з серця птахом виліта.
В руках – тюльпани маревом червоним
Страшні мені нагадують літа…
– «Тут хто лежить? – запитує малеча,-
За що вони, сердешні, полягли?»
У них, маленькі, доленька лелеча:
Злетіли в вирій – сісти не змогли…
По всій землі розкидані могили:
Під осокором, в полі – на виду.
І де б тоді бійців не схоронили,-
Могили їх без насипу знайду.
І хай над ними сіються тумани,
І в осінь залишають журавлі, –
Вони живі і ходять поміж нами,
І пам’яттю зорять із-під землі…

Цей вірш, написаний нашою Роменською поетесою – Тетяною Лісненко, яка присвятила темі Великої Вітчизняної цілу свою збірку «Пам’ять жива…». А ще – у нашому місті літераторами та істориками-краєзнавцями створений том «Книга Пам’яті», куди занесені 3517 раніше невідомих прізвищ воїнів-земляків.
Але пам»ять про полеглих – одна справа, а повага до тих ветеранів, які живуть поряд з нами, то вже зовсім інша справа. Так хочеться написати, як це було раніше: фронтовики оточені любов’ю і шаною, забезпечені матеріально… Але становище, в якому сьогодні вони опинилися, не те, вони заслуговують воістину на щось більше, вище, людяніше. Отже, хочеться вибачитися перед цими великими людьми за всі їх труднощі і проблеми, і висловити надію на краще майбутнє. Виборсалася б тільки з економічної кризи наша рідна Україна, піднялася б, зрештою, з колін, стала б багатшою і щедрішою до своїх синів і дочок, і в першу чергу до тих, хто виніс на своїх плечах нелегкий тягар тої страшної війни. А державним мужам вистачило б здорового глузду і наснаги зробити все можливе, аби той час прийшов якнайшвидше! Будемо вірити в це і сподіватися! І хай нам допомагає досвід і батьківське слово тих, хто виборов для нас жадану волю…
16 вересня 1943 року навіки вписалося золотими літерами в тисячолітній літопис стародавнього і вічно юного Ромена. Вереснева пора того далекого року принесла весняне свято визволення, започаткувала його як свято відродження і оновлення. І, мабуть, роменці не випадково відзначають його, як свято свого рідного міста, підкреслюючи його важливість, його вагу і значення на багатовіковому шляху своєї малої Батьківщини. І кожного разу, відзначаючи день міста, ми будемо згадувати тих, хто подарував нам це велике свято, хто добув його ратною працею, хто терпів біди, труднощі і горе в ім’я Перемоги, світло якої й понині осяває наш шлях.

Пожовкле листя стелиться до ніг,
і осінь в душу стукає грозою,
Вернись, солдате, знову на поріг,
стекла вже свічка згірклою сльозою…
Т. Лісненко

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *