В напівтемний переповнений вагон
Вскочив парубок червоний, як вогонь.
З величезним чемоданом у руках –
Градом піт йому котився по щоках.
Вільне місце відшукати поспіша,
А тут поїзд, як на лихо, вже руша,
,,Попрощатися з коханою не встиг!”
Пригадавши, він у тамбур тільки шмиг.
Чує милої приємний глосок
І у темряві в уста з розгону – цмок,
Ще й притиснув міцо-міцно до грудей.
,,Та соромся лобуряко хоч людей!..
А бодай би ти добра весь вік не мав !..
Усі ребра вже напевно поламав…”
Парубійко з ляку очі продера –
У обіймах в нього баба престара.
Що ж робити? – сам у себе він пита.
А у всьому, друзі, винна темнота.
