Його поезія відзначається найвищою простотою форми і змісту, композиції і вислову, – простотою, безпосередністю і природністю, що їх надибуємо в найкращих народних піснях.
І.Франко
Тарас Григорович Шевченко – основоположник нової української літературної мови. Мовостиль Тараса Шевченко – неперевершене явище в історії української мови і літератури. Увага до творчості Т.Шевченка – неперервна. У численних лінгвістичних, літературознавчих, історичних, культурологічних та ін. розвідках українських та зарубіжних учених означені спроби схарактеризувати природу Шевченкового мовостилю, пізнати таїну його таланту, осмислити загадку універсальності ідіолекту митця… Але до сьогодні феномен Шевченкового мовомислення – непізнанна таємниця. Трансцендентність Шевченкового таланту стала деякою мірою звичним і закономірним явищем. На наш погляд, ключовим конструктивним засобом поетичного стилю Т.Шевченка є метафорика.
Це може бути метафоричний епітет-означення, як-от:
Встала весна, чорну землю Сонну розбудила; Година тяжкая настала!
Настали тяжкії літа!; Сумно-сумно гайдамаки Залізную силу Поховали;
Але найчастіше – це дієслівна метафорика:
Встала весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічають…
За спостереженнями В.С. Ващенка, митець «у своїй мовній практиці ставиться з особливою увагою до явищ метафоризації як до художнього прийому. Він широко культивує метафоризування, намагається на цьому грунті досягти певного художнього ефекту» (Ващенко, с.51).
Дієслівне метафорика грунтується на антропоморфізації, на одухотворенні світу природи у слові. Шевченків мовопростір – живий: у ньому «говорить» кожен елемент; крім того, усякий складник простору «діє» як одухотворена істота :
Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш,—
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море.(«Думка»),
За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину. (« За сонцем хмаронька пливе»),
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий —
Нащо зеленіє?
Кругом поле, як те море
Широке, синіє. («Тополя»).
Очевидно, що людина і природа у митця вимальовуються як органічне єдине ціле:
Попрощалось ясне сонце
З чорною землею,
Виступає круглий місяць
З сестрою зорею,
Виступають із-за хмари,
Хмари звеселіли… («Сон»),
Вітер в гаї не гуляє —
Вночі спочиває;
Прокинеться — тихесенько
В осоки питає:
«Хто се, хто се по сім боці
Чеше косу? хто се?..
Хто се, хто се по тім боці
Рве на собі коси?..
Хто се, хто се?» — тихесенько
Спитає-повіє
Та й задріма, поки неба
Край зачервоніє («Утоплена»).
Саме метафорично вживані слова, що є близькими і зрозумілими етномовцям , продукують незвично просту і разом з тим неповторну картину світобуття:
Вітер з гаєм розмовляє,
Шепче з осокою,
Пливе човен по Дунаю
Один за водою. (« Вітер з гаєм розмовляє»).
Відтак простір Шевченкових рядків постає як «метафоризований дух етнодійсності»:
Із-за лісу, з-за туману,
Місяць випливає,
Червоніє, круглолиций,
Горить, а не сяє,
Неначе зна, що не треба
Людям його світу («Гайдамаки»).
Одухотвореним у митця є і слово:
А слово за словом сміялось, лилось («Гайдамаки).
Ідіостилю Т.Шевченка притаманне феноменальне уміння моделювати вербалізовані картини на основі внутрішнього мовлення:
Думи мої, думи мої,
Ви мої єдині,
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині.
Прилітайте, сизокрилі
Мої голуб’ята,
Із-за Дніпра широкого
У степ погуляти
З киргизами убогими.
Вони вже убогі,
Уже голі… Та на волі
Ще моляться богу.
Прилітайте ж, мої любі,
Тихими речами
Привітаю вас, як діток,
І заплачу з вами (« Думи мої, думи мої»).
Метафоричне переосмислення набуває такої ваги, що стає епіцентром розвитку думки:
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Схамениться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивиться на рай тихий,
На свою країну… («І мертвим, і живим»).
Часто художник використовує метонімічні чи синекдохічні конструкції:
Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?
Засни, моє серце, навіки засни,
Невкрите, розбите, — а люд навісний
Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі (« Чого мені тяжко, чого мені нудно»),
«Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля;
Зажурилась Україна —
Така її доля!
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина («Тарасова ніч»).
Близькими до метафоричних структур є порівняльні конструкції – і згорнуті, і розгорнуті; на основі порівняльної структури може формуватися цілісна поетична оповідь:
На розпутті кобзар сидить
Та на кобзі грає;
Кругом хлопці та дівчата —
Як мак процвітає («Тарасова ніч»).
А калина з ялиною
Та гнучкою лозиною,
Мов дівчаточка, із гаю
Виходжаючи, співають;
Повбирані, заквітчані
Та з таланом заручені,
Думки-гадоньки не мають,
В’ються-гнуться та співають (« Над Дніпровою сагою»).
А туман, неначе ворог,
Закриває море
І хмароньку рожевую,
І тьму за собою
Розстилає туман сивий,
І тьмою німою
Оповиє тобі душу,
Й не знаєш, де дітись,
І ждеш того світу,
Мов матері діти.
Помітно, що порівняння тісно пов’язані з метафоричним слововживанням.
Шевченкові порівняння так само органічно вплетені у поетичну картину етносвіту, що його відтворює митець; вони за формою «звичайні, загальновідомі», але «оригінальні своєю внутрішньою художньою силою, місткі, принадні засоби, що викликають яскраве враження» (Ващенко, с. 63):
Дивлюсь — аж он передо мною,
Неначе дива виринають,
Із хмари тихо виступають,
Обрив високий, гай, байрак;
Хатки біленькі виглядають,
Мов діти в білих сорочках
У піжмурки в яру гуляють,
А долі сивий наш козак
Дніпро з лугами виграває («Сон»).
Як переконуємося, основою Шевченкового образотворення є народна мова, пісенне слово. Метафоричні потенції слова Кобзар видобув із скарбниці живої народної моводійсності. Цим зумовлена впливова сила Шевченкового поетичного висловлення, що залишається завжди принадним, естетично довершеним, велично-простим.
Література:
Ващенко В. С. Мова Тараса Шевченка. – К., 1963. – 252 с.
Єрмоленко С. Я.Нариси з української словесності(стилістика та культура мови). – К., 1999. – 431 с.
Жайворонок В. Українська етнолінгвістика. – К., 2007. – 262 с.
Мацько Л. Українська мова в освітньому просторі. – К., 2009. – 607 с.
Русанівський В. М. У слові – вічність. – К., 2002. – 240 с.
Шевченко Т. Кобзар. – К., 1973. – 718 с.
Людмила Михно,
магістр, краєзнавець