Тарас Шевченко. Русалки.

«ОЙ ТРИ ШЛЯХИ ШИРОКІЇ…»

( простір в ліричних творах Т. Г. Шевченка періоду заслання)

Тарас Шевченко – визнаний національний геній, виразник думок і почуттів народу. Національна значущість особистості митця осмислюється по-різному. На нашу думку,  велич Тараса Шевченка полягає в тому, що його слово, думка – позачасові: вони були актуальні на момент життєдіяльності митця, вони не втрачають своєї ваги cьогодні – так само злободенними, визнаними, болючими, животрепетними і насущними  будуть доти,  доки існуватиме український етнос. Справедливо, що «генія трудно убгати в стисло окреслені рамки. Геній прямує до найповнішого розкриття своєї особистости, до створення власного «космосу» – непереможно і всебічно. Тому часто живе відразу в кількох добах і йде в кількох напрямках» [ 8, 32-33]. Шевченкові поезії (вислови) можна кваліфікувати як універсальні, життєво незаперечні, реальні, як своєрідні канонічні зразки – знаки дійсності (наприклад: Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б´ється-ожива, Як їх почує; Здається – кращого немає Нічого в бога, як Дніпро Та наша славная країна… Аж бачу, там тілько добро, Де нас нема… А ще поганше на Украйні Дивитись, плакать – і мовчать!;  Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть…; І передо мною Ніби море заступають Широкії села  з вишневими садочками…). Тарас Шевченко не лише художньо увічнив  болі та страждання, сум і поневіряння нації, простої людини. Більше того – він відтворив життєритм етноносія у просторі буття. Митець здебільшого використовував віршовий розмір ямб – як і в українських народних піснях. Народна творчість, як відомо, шліфована поколіннями етномовців, відображала духовно-психічну  (емоційно-чуттєву) й фізичну природу індивіда – творця текстових зразків. Щоб пізнати ментальність народу – треба насамперед ознайомитися з його фольклорною спадщиною, проникнути в таємницю  фольклорного (етнічного) мовотворення. Отже, ритм Шевченкових віршів корелює з ритмом народнопісенних зразків, відтак є відображенням життєвого ритму етноособистості – українця. Тому Шевченкові вірші так легко сприймаються і запам’ятовуються,
Мовностилістичний аспект поетичної творчості Кобзаря є невичерпним для вивчення, національно-канонічним у вимірі його вартісності, виразово потужним і позачасовим, тобто завжди зрозумілим, вражаючим і безмежним у плані сприйняття, естетичної  ваги та поцінування. (Це дало підстави Є.Маланюкові висловити міркування «про таємницю постаті Шевченка» [ 8, 56]). Писати про мову творів Т. Г. Шевченка доволі  відповідально: геніальність національного митця не підвладна докінечному і вичерпному осмисленню. Однак не говорити про сприйняття його  мовомисленнєвих  поетичних образів у певний відтинок часу також негоже.
Про мову творів Тараса Шевченка, що схвально, написано чимало ґрунтовних розвідок, окремих статей. Фактично немає в українознавстві вченого-філолога, який би не намагався доторкнутися до пізнання вічної таїни слова великого Кобзаря. Лінгвістичний аспект мовотворчості Тараса Шевченка висвітлено у розвідках В.Ващенка, В.Русанівського, Св. Єрмоленко,  А. Мойсієнка, Л. Мацько та ін.
Закономірно, що інтерес до мовно-образної системи поетичної творчості Т.Шевченка  є незаперечно одвічним, що виправдано, як уже наголошувалося,  феноменом поетичної особистості митця.  Слушно з цього приводу відзначив  Євген Маланюк: «Реєстрування метафор чи ритмічних ходів, клясифікування епітетів чи розгляд навіть синтаксису Шевченка – дає вже багато, але не дає (і не може дати) істотного. Скажу коротко і просто – н а в ч и т и с я  Ш е в ч е н к а  не  м о ж н а».
Шевченкова лірика часів заслання позначена  широким тематично-жанровим діапазоном. Цей період творчості представлений автобіографічною, пейзажною, побутовою, політичною,  філософською лірикою. До ліричних творів автобіографічного характеру  належать «Мені тринадцятий минало», «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші; автобіографічні мотиви звучать і у  поезіях громадсько-політичного звучання( «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі»); до пейзажної лірики,  у якій засвідчено  настрої, думки і спогади митця, зараховують твори    «Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші.  На засланні Шевченко написав і декілька ліроепічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета,  також повісті російською мовою. Основними мотивами поезій періоду заслання були сум  та невимовна туга за рідним краєм, палка любов до України, її простого люду, селянства,  вболівання за  долю співвітчизників, самотність, боротьба за волю,  сподівання на звільнення від самодержавства в тодішній російській імперії. Поезію періоду заслання називають «невольничою поезією» Т.Шевченка.
Для поетичних творів означеного періоду характерним є послідовне, притаманне мовомисленнєвій діяльності митця звернення до традиційних, канонічних образів-символів (ключових понять) фольклорного походження, інтерпретованих на глибинному рівні світосприйняття, інтелектуально та емоційно осмислених, відчутих в часопросторовій проекції. Показовими виступають просторові номени: найменування просторових понять, що стосуються описуваної подієвості, вказують на місце розгортання дій (Україна, земля, шлях, ліс, байрак, сад, чужина, неволя та ін.).
Поняття художнього простору є невід´ємним складником художнього твору.  Художній простір – «простір, відтворений у літературному творі» [7, II, 565]. Тараса Шевченка, попри все, можна також вважати співцем національного простору (українського пейзажу, етнічного буття, рідної природи природи).
У Шевченкових творах фіксуємо простір горизонтальний (степ, поле, річка, море) і простір вертикальний (небо із зорями, хмарами,  місяцем, сонцем); простір реальний (у межах якого відбувається дія) і простір уявний, мислений (очікуваний, про який мріє ліричний герой), простір земний (степ, поле, гай, ліс)і надземний (гори) та  простір водний (криниця, ставочок, річка, море) і підводний (дно моря),  простір конкретний (сад, гори, долина, луг, могила) і простір    абстрактний, чітко не окреслений: воля, неволя, чужина ( у неволі, на волі, на чужині). Простір митець може позначати як загальними (вулиця, село, діброва, гора), так і власними найменуваннями (Україна, Дніпро, Дунай, Січ, Чигирин).
Тезаурус Тараса Шевченка засвідчує корпус номенів на позначення просторових реалій. Мікропростір представлений лексемою хата (біла хата, біленька хата) з такими атрибутами, як поріг, піч, запічок, світлиця та ін. ( коло хати, біля хати, до хати, на порозі, у запічку, у світлиці): ….  Не хочу я у запічку Дітей годувати («Не хочу я женитися»), Сидить сотник на причілку ( «Сотник»),  Вечеряли у світлиці («Ой крикнули сірії гуси»),  поезія «Ой сяду я під хатою…», макропростір також співвіднесений з поняттям   двору,  з атрибутами клуня, тин та ін. ( у дворі, з двору, у двір, біля двору, тину, за тином):   Коло клуні походжає    («Сотник»), А за городами, за тином Могили чорнії ростуть («Чума»). Невід’ємним складником українського обійстя є  також город. Шевченко  надзвичайно полюбляє своєрідні міні-образки з ключовим номеном хата та його атрибутами: Отут, бувало, із-за тину Вилась квасоля по тичині, І з оболонками вікно В садочок літом одчинялось, І хата, бачите, була За тином, сотникова хата («Сотник»). Кількома штрихами він змальовує простір українського світу (українське село,  національний пейзаж, національну картину світу): Село! І серце одпочине: Село на нашій Україні — Неначе писанка, село. Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади, біліють хати, А на горі стоять палати, Неначе диво. А кругом Широколистії тополі,А там і ліс, і ліс, і поле, І сині гори за Дніпром. Сам Бог витає над селом.(«Княжна»). До позначених  митцем мікропросторових реалій зараховуємо номен сад (садок, садочок): По садочку Пташкою літає («Сотник»), у садочок Вийшли погуляти («Сотник»), До речі, це одна із суттєвих прикмет українського обійстя. Фактично, Шевченко опоетизував сад і гай із ставочком як реалії українського побуту: А я дивлюся… і серцем лину В темний садочок на Україну. Лину я, лину, думу гадаю, І ніби серце одпочиває.Чорніє поле, і гай, і гори, На синє небо виходить зоря. («N. N.»). Мікропростір представлений також номенами вулиця (на вулицю, по вулиці, вулицею): По улицях воли Ревуть голодні («Чума»), поезія «На улиці невесело…»,   криниця (до криниці, біля криниці, з криниці), фітоодиницями: верба (під вербою, біля верби), калина (на калині): Не стояла б до півночі З милим під вербою. («Тополя»).
Поетичний макропростір Тарас Шевченко моделює з допомогою понять гай, ліс, діброва, луг, байрак, яр, гора,  долина, шлях, дорога, стежка, поле, степ, річка, село, місто (   город) та ін. Означені просторові реалії можна згрупувати за деякою синонімічною близькістю, як-от: насадження дерев  (сад, гай, ліс, діброва); ороніми (байрак, яр, гора), позначення низинної місцевості (долина, луг), найменування рівнинної місцевості (поле, степ), водні об’єкти (криниця, ставок, річка, море), найменування смуги землі, призначеної для  пересування (шлях, дорога, стежка), назви одиниць  адміністративно-територіального поділу (місто, город, село): Чи городом, чи то селом («Чума»), А люди біднії в селі («Чума»).
Художньо-виразовою деталлю українського пейзажу є діброва, що пов’язується з українською природою, з її розкішною красою, мальовничістю, величчю: Полетіла б у діброву, У зелений гай («Сотник»). Тарас Шевченко опоетизував діброву  так само, як і гай та сад. Довколишній світ української дійсності в уяві поета – рай: І соловейко задріма. Повіє вітер по долині — Пішла дібровою руна, Руна гуляє, Божа мова Встануть сердеги працювать, Корови підуть по діброві, Дівчата вийдуть воду брать, І сонце гляне — рай, та й годі! («На вічну пам’ять Котляревському»).
Локативи  луг, долина – поетичні символи привілля, мальовничості, барвистого краєвиду, затишку в довколишньому світі,  етнознаки української дійсності: Защебече соловейко В лузі на калині,Заспіває козаченько, Ходя по долині. Виспівує, поки вийде Чорнобрива з хати, А він її запитає. («Тополя»), поезії «Туман, туман долиною…», «І широкую долину…».
Простір (просторовий пейзаж у Шевченка) малюється не тільки з допомогою зорових образів, а й слухових. Відтак світ наповнений різними звуками, що створює відчуття пульсування життя, безпосереднього споглядання дійсності (читач стає співучасником описуваного). На цю дивовижну майстерність Кобзаря вказував Іван Франко. Художник малює українську природу реалістично і разом з тим з великою любов’ю, пристрастю, навіть ніжністю.
Невід’ємний складник національного простору в поезії Тараса Шевченка – локатив «поле» (часто уживаний з фольклорним означенням чисте): Мов оазис, в чистім полі Село зеленіє («Чума»). Часто дія відбувається у полі. Поле співвідноситься з безкінечністю, невідомістю, волею.   З полем пов’язаний ще один просторовий об’єкт – могила.
Значущим в мовно-образній системі творів періоду заслання є етнознак степ, що асоціюється з роздоллям, безкінечністю, волею (степ, з одного боку, реалія простору України, з другого – символ козацької вольниці – Січі); хоча степ водночас – і безкрайність, і невідомість, і небезпека, і місце звитяг, боротьби.  Семантика лексеми степ у Шевченковому сприйнятті своєрідно консолідована, переплетена. У Кобзаря знак-символ степ, що унікально (так само й інші знакові величини з просторовою семантикою), набуває максимального узагальнення, конденсуючи досвід і пам’ять предків: Чом вас вітер не розвіяв В степу, як пилину? (« Думи мої, думи мої»), Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне з вербою Червону калину(« На вічну  пам’ять Котляревському»).
Символічною просторовою реалією у поетичному  Шевченковому світогляді  є могила – ознака краєвиду поля чи степу: знак-символ історичного минулого, національно-визвольної боротьби нашого народу; ознака страдницької долі,  суму, розлуки, смерті, плачу, горя (на могилі козак сидить, на могилі садять калину, явір як пам’ять про загиблого): поезія  «Чого ти ходиш на могилу?…»,  Коли ж згинув чорнобривий, То й я погибаю. Тогді неси мою душу Туди, де мій милий, Червоною калиною Постав на могилі.(«Думка»), Чабан вранці з сопілкою Сяде на могилі («Тополя»), Дніпро висихає, Розсипаються могили, Високі могили («Чигирине, Чигирине»).
Улюбленим  у Шевченка є образ моря (атрибути хвилі, дно), що є символом водної стихії, безкінечності, бурхливих подій, небезпеки, змінності  та плинності буття, невідомості: Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш («Думка»). Для стильової манери Тараса Шевченка характерним є «перехід» з однієї просторової площини в іншу, їх інтегрування,   як-от: А надію… Вітер по полю розвіяв, Хвиля морем рознесла («Чигирине, Чигирине»).
Одним з основних локативів-гідрооб’єктів у поетичній творчості Кобзаря є Дніпро ( як і хоронім Україна):  Понад Дніпром плаче («До Основ’яненка»). Дніпро – символ України, її краси, величі та мальовничості.
Простір України – це простір волі, дому, рідного краю: Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас — Де ж мені вас діти?.. В Україну ідіть, діти! В нашу Україну («Думи мої, думи мої»), заснула Вкраїна, Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла, В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила, А дітям надію в степу оддала. («Чигирине, Чигирине»). Полярним до  простору України  є  простір чужини (неволі – у ліриці періоду заслання): На чужині не ті люде – Тяжко з ними жити!(«Думка»), поезії  «Не гріє сонце на чужині…», «В неволі тяжко, хоча й волі…». Простором чужого краю, неволі є пустиня: Караюсь я в оцій пустині («І знов мені не привезла») (Кос-Арал, 1848).
Показово, що простір  у поетичному творі  Т. Шевченка, як правило, різноманітний, всеохопний, масштабний, об’ємний і у зв’язку з цим художньо виразний. Письменник володіє неперевершеною, унікальною (феноменальною!) вправністю інтеграції різних просторових планів. Митець тяжіє  до максимального охоплення локусу в одному контексті (міні-контексті, висловленні). Шевченкові вдається логічно,  вмотивовано пов’язувати  просторові реалії в одному ряду і створювати  монументальні картини національного макросвіту з  деталями, уточненнями: Коли ми зійдемося знову На сій зубоженій землі? – Ніколи, братія, ніколи З Дніпра укупі не п’ємо! Розійдемось, рознесемо В степи, в ліси свою недолю («В казематі»), За байраком байрак, А там степ та могила  («В казематі», 11), Серце рвалося, сміялось, Виливало мову, Виливало, як уміло, За темнії ночі, За вишневий сад зелений, За ласки дівочі… За степи та за могили, Що на Україні («Думи мої, думи мої»), Чигрине, Чигрине, Мій друже єдиний, Проспав єси степи, ліси І всю Україну. («Чигрине, Чигрине»), Став на самій могилі, На Дніпро позирав, Тяжко плакав, ридав, Сині хвилі голосили, З-за Дніпра із села Руна гаєм гула («В казематі», 11), Ой три шляхи широкії Докупи зійшлися. На чужину з України Брати розійшлися. … Посадила стара мати Три ясени в полі. А невістка посадила Високу тополю. Три явори посадила сестра при долині…Не вертаються три брати, по світу блукають, А три шляхи широкії Терном заростають («В казематі», У1),  … У садочку темному ягнята пасуться… І в гаї ставочок чистий висихаєВ яру криниця завалилась, Верба усохла, похилилась, І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла. («В казематі», 1У). Як правило,  художник не акцентує уваги на якомусь одному  просторовому об’єкті. Для нього важливо показати їх взаємозалежність, одночасну «співдію». Так формується   Шевченків «всесвіт буття» (всесвіт національного буття): Сонце заходить, гори чорніють, Пташечка тихне, поле німіє. (« N. N.»), Чорніє поле, і гай, і гори, На синє небо виходить зоря. Ой зоре! зоре! — і сльози кануть. Чи ти зійшла вже і на Украйні? Чи очі карі тебе шукають На небі синім? (« N. N.»).
Означені поняття з просторовою семантикою  характерні для фольклорного слововживання. Проте у Шевченковій інтерпретації вони значно конкретизовані, зіставлювані  з реальною суспільною дійсністю, осмислені не просто як складники буття людини, а й як атрибути етнопростору (ментальної дійсності). Скажімо, згадка про сад, гай, ставок не просто є констатацією факту існування цих реалій в дійсності, а  слугує своєрідним джерелом пізнання культури побуту, культури господарювання українців, їх життєвого укладу. Відтак у Шевченка – це глибинні знаки етнокультурної дійсності.
Номени з просторовою семантикою, подібно до фольклорно-пісенної традиції,  митець активізує у зачинах, оформлених фігурою паралелізму: Ой крикнули сірії гуси В яру на ставу; Стала слава на все село Про тую вдову («Ой крикнули сірії гуси»), Тече вода в синє море, Та не витікає, Шука козак свою долю, А долі немає.(«Думка»).
Художня виразовість просторового відтворення у тексті, подібно до народнопісенних канонів, може будуватися на градаційному звуженні локативу: Коло гаю, в чистім полі, На самій могилі, Дві тополі високії Одна одну хилить. («Коло гаю, в чистім полі…»).
Помітно, що простір у Т.Шевченка – живий, одухотворений, співвіднесений з емоціями та переживаннями людини: Провалився козак, Стрепенувся байрак, А могила застогнала («В казематі», 11), І гай сумує,  похиливсь («В казематі», 1V), Там з вітром могила в степу розмовляє («На вічну пам’ять Котляревському»), По діброві вітер виє, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю До самого долу. («Тополя»), Вітер з гаєм розмовляє, Шепче з осокою, Пливе човен по Дунаю Один за водою.(«Вітер з гаєм розмовляє»).
Простір, відтворений Шевченком, органічно близький кожному українцеві. Очевидно,  Шевченкові просторові реалії – то генетично успадковані клітини пам’яті, що визначають національну належність особистості.
Шевченкові твори є улюбленими й близькими для українців, тому що в них естетизовано реалії колишнього (минулого, етнічного) побутового укладу предків: не пускають саму мене У садочок гулять («І багата я»), По вулиці вітер віє Та сніг замітає («По вулиці вітер віє»), Ой сяду я під хатою, На вулицю гляну («Ой сяду я під хатою»), Закувала зозуленька В зеленому гаї («Закувала зозуленька»), Із-за гаю сонце сходить, За гай і заходить («Із-за гаю сонце сходить»), На вгороді коло броду Барвінок не сходить («На вгороді коло броду»),  Не щебече соловейко В лузі над водою, Не співає чорнобрива, Стоя під вербою. («Тополя»).
Просторове тло ліричних творів Тараса Шевченка  періоду заслання можна розглядати і в іншій іпостасі: як ідилію (згадка про рідний край – як опозиція до чужини) («Садок вишневий коло хати», частково у поезії «N. N.» («Сонце заходить, гори чорніють») і в драматичному розрізі (простір чужини, неволі) («Мені однаково, чи буду»).

Висновки:
Отже, художній простір Шевченкових творів періоду заслання національно маркований, етноестетизований. Це масштабна картина світу, за якою ідентифікується національний митець і етнічна картина світу – «український космос». Це етнодійсність в різних часових планах, консолідована народною пам’яттю.
Слідом за Є.Маланюком можемо говорити не тільки про таємницю (одвічно не-           поясненну  таємницю) Шевченкової творчості, а й про  її магію (магічний вплив на читача чи слухача), яка полягає у здатності  тонко проникати в душу і серце етномовця. Нерозгаданий код Шевченкових творів, можливо, частково співвіднесений із їх ритмоладом.
Просторове тло поетичних творів періоду заслання, як і вся творчість митця, наскрізно пронизані естетизацією національно-просторової картини світу. Крім того, національно-просторова дійсність осмислена як соціальний фон буття етносу.
Масштабність просторового охоплення дійсності у поетичному мисленні Тараса Шевченка зумовлена його майстерністю в міні-контексті актуалізувати максі-простір з окремими об’єктами. Органічність поєднання локативів – неперевершена вправність митця.
Шевченко з притаманним лише йому вмінням на глибинному рівні інтегрує символічну семантику просторових номенів.
Мовотворчість Шевченка ґрунтувалася на народнопісенних джерелах. Відтак митець глобалізував, конкретизував, деталізував і соціально колоритизував національну дійсність на прикладі просторових реалій.

Література та джерела:
1.Єрмоленко С.Я.  Мовно-естетичні знаки української культури/ С. Я. Єрмоленко. –  Київ: Інститут української мови НАН України, 2009. – 352 с.
2.Єрмоленко С. Нариси з української словесності ( стилістика та культура )/ Світлана Єрмоленко. – Київ : Довіра, –  1999.- 431 с.
3.Єрмоленко С.Я. Фольклор і літературна мова /С.Я. Єрмоленко. –  Київ: Наукова думка, 1987 . – 242 с.
4.Жайворонок  В.В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник/ Віталій Кононенко. – К.: Довіра, 2006. – 703 с.
5.Івакін Ю. Поезія Шевченка періоду заслання / Ю.О. Івакін. – К. : Наукова думка, 1984. – 237 с.
6.Колесник П. Безсмертний кобзар / П.Колесник. – К.: Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1961. – 74 с.
7.Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т. 2 / Авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. – К. : Академія, 2007. – 624с
8.Маланюк Є.Книга спостережень / Євген Маланюк. – К.: Атіка, 1995. – 236.
9.Шевченко Т. Повне зібрання творів: у 6 т. / Тарас Шевченко. – К. : Державне видавництво літ-ри, 1975. – Т. 6. – 476 с.
10.Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М.Г.Жулинський (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 2001-2014.

Беценко Т. П.,
доктор філологічних наук, професор

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *