На початку всього було Слово. Кого сьогодні не турбує доля української мови?.. Тому особливий інтерес викликає творчість Тараса Шевченка. Адже він по краплині збирав скарби рідного слова, цінував їх і шліфував. Під його доглядом жива мова українського народу стала мовою літературною. Національний геній зберіг для нас основу нації – її мову. Мабуть, найкраще про це сказала М.Шагінян: «Молода, гнучка, самостійна, створена Тарасом Шевченком мова стала знаряддям української культури, її майбутнім».
Звичайно, у рамках цієї статті не охопити невичерпну, мало ще досліджену тему: «Шевченко і рідна мова» чи хоча б – мова його «Кобзаря». Про свою турботливу любов до рідного слова поет згадує трохи чи не в кожному з віршів. То слова-думи стали на папері «сумними рядами». То вже – «хто прочитає сльози-слова» (вираз із «Гайдамаків»). То висміює він отих «землячків», що «по-московській так і ріжуть» («Сон») та ще й радять Тарасові писати і говорити «по-здешнему», а то «дурень розказує мертвими словами».
Творчість Шевченка доводить, що ні тоді, ні тим більше тепер українська мова не була й не буде «мертвими словами», бо вона – мова народу, основа його духовності, вона возвеличує і оберігає народ.
… Возвеличу
Малих отих рабів німих!..
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Яка то грізна й непідкупна варта – добре розуміють усі. Кажуть, що слова боїться навіть той, хто нічого не боїться. Тож і сталося так, що поетового слова злякався найлютіший цар-фельдфебель Микола. І покарав Шевченка не тільки засланням, а й суворою забороною писати й малювати. Непокірне слово сильне своєю правдою. Недарма Пушкін пише про Бориса Годунова, що злочинно захопив владу: «Борис, Борис!.. Все пред тобой трепещет…». А тим часом літописець про нього «донос ужасный пишет». І вже не заховатися цареві від суду історії! Тому й Шевченко своїм словом правди був таким небезпечним для царів та панства. Іван Драч в есеї «Син волі» пише, що «навіть у найрозвиненіших культурах не часто з’являлись поети, які так чудово володіли гострою зброєю слова…».
Як же вмів поет силою слова розкрити душу народу, характер, звичаї, доброту і правдивість? Подих народності, ніжності відчуваємо в отих словах: «повій, вітре, буйнесенький…», «дівчинонька», «сиротина», «русалонька», «серденько», «зоренько», «Катруся», «Івась…» Справді-таки:
Ну що б, здавалося, слова?..
Слова та голос – більш нічого,
А серце б’ється, ожива,
Як їх почує…
Але ж були у поета інші слова: суворі, безпощадні до недругів народу, до його катів. Гостра сатира, іронія і сарказм – то вбивча зброя. І це бачимо в таких творах, як «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненарожденним…», «Царі» та багатьох інших. Не щадить поет-сатирик тих, хто молиться «за кражу, за войну, за кров», грабуючи народи. А цар Микола – то «Нерон», «ведмідь», «кошеня», «фельдфебель». Цариця – «опеньок засушений», «цяця», «сука». Панство, чиновники – «кабани годовані», «блюдолизи», «розбійники», «голодні ворони», «людоїди». Чим не сучасні можновладці?..
Шевченко вільно вводить у поезію такі народні вирази: «шкандибає», «курникає», «ушкваримо», «гульк», «шубовсть», «гоп», «анітелень», «нічичирк». У нього «Залізняк нашорошив уха», цар «цвенькає»… Та разом із тим – як вимогливо ставиться поет (і народ) до слова: коли гайдамаки побачили хлопченя (півпарубка!), а хтось ще й назвав «старченям», – хлопець обурився: «Я не старець… Я, як бачте, гайдамака». Шевченко ж обурювався, що реакційні історики називали гайдамаків «ворами, разбойниками». «Брешеш, людоморе!» – грізно відповідав поет.
Мовне дослідження не може обійти такі слова, як «галайда» (бездомний бурлака), «перетика»: («У перетику ходила по горіхи»), «перебендя» (балакун), «хурдига» (тюрма), «багряниця» (царська одежа), «оранда» (корчма), «ретязь» (ремінь), «кобила» (колода, до якої прив’язували когось для покарання різками). І, звичайно, – «єретик», «неофіти», «варнак»… І слова-архаїзми: «булава», «жупан», «титар», «уніати», «пікінери», «дукачик» та інші.
Не був байдужим Шевченко до національних скарбів інших народів. Боліло йому оте пригнічене становище національних мов, де «від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить». Широко вводить він запозичену лексику в свої твори. Тому й з’являються «чурек і сакля» в поемі «Кавказ», «кайзак на хирю» (казах на біду собі), особливо – часто вживає цілі речення російською мовою (якщо персонажі – росіяни).
Нещадно ж висміював поет доморощених «моголів», що «знали» всі мови, крім своєї. «Свого не цурайтесь» – це його заповіт. У поезії «Марку Вовчку» він згадує, як за Уралом «господа благав, щоб наша правда не пропала, щоб наше слово не вмирало». Саме в слові вбачав він і своє повернення до народу, коли писав:
… І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову.
У багатьох поетів знаходимо словесні «пам’ятники». Пушкін, наприклад, був певен, що до нього не заростуть народні стежки, бо в «жестокий век восславил… свободу» («Памятник»). Є такий «пам’ятник» і в Т.Г. Шевченка – вірш «Не нарікаю я на бога», написаний у жовтні 1860 р.
… Орю
Свій переліг –
убогу ниву! –
Та сію слово.
Добрі жнива
Колись-то будуть.
Нива посіяного слова!.. Слово, як зерно правди, дасть свій урожай. Отже: здійснюється естафета поколінь, і поет бачить той час, коли «вийдуть люди жито жати» і будуть «веселії жнива». Якщо згадати, що те зерно-слово було революційним, то легко зрозуміти, про які «веселії жнива» мріяв поет і вірив у їхній прихід. Образ неораної ниви, перелогів живе у творчій уяві поета, як і щедрий посів та жнива, озивається закликом до сучасників і грядущих поколінь:
Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать
Роботящим рукам.
Шевченко в цих віршах, писаних незадовго до смерті, повторив думку про особливу суспільну роль слова як естафети поколінь. Адже про це йшлося ще в поемі «Гайдамаки»: вдячність дідові за розповідь про Коліївщину, про Гонту й Залізняка. Отже: невмирущість слова – це невмирущість пам’яті народу, його історії…
Не випадково вже в нинішні буремні дні на вкраїнському Майдані героїчний син вірменського народу Сергій Нігоян гине за ідеали гідності саме з Шевченковим словом на вустах: «Борітеся – поборете!».
Хочеться про величне Слово Шевченка сказати голосом безсмертної Лесі:
Хай же промінь
твоїх думок
Поміж нами сяє, –
«Огню іскра великого»
Повік не згасає!
Щоб між нами не вгасало
Проміння величне,
Ти поставив «на сторожі»
Слово твоє вічне.
А ще у Шевченка читаємо і таке: «Слова дощем позамивались… І не дощем, і не слова…». Шевченко і нині сучасний своїми думками-настановами. Слова мають бути підтверджені дією. Українська держава повинна гарантувати захист своїй, українській мові. Інакше – що ж то за Українська держава?
Надія Карпенко