Гапон Семен Прохорович

Один із мільйонів

Гапон Семен Прохорович
Гапон Семен Прохорович

«Тату, розкажіть щось про війну», – не раз просила дочка. «Нехай йому! Таке, донечко, і згадувать не варто!» Скупий мій дід був на розповіді про Другу світову. Гапон Семен Прохорович народився 1909 року у с. Сурмачівка на Роменщині. Він був другим скраю із вісімнадцяти дітей, закінчив три класи, вибрав мирну професію теслі, зводив будинки, майстрував меблі, музичні інструменти.
Після строкової служби, як здібного до військової справи, його не раз забирали до військових літніх таборів до містечка Батурина. Згодом, у 1939, вже батька двох дітей мобілізували на радянсько-фінську війну. Але до лінії фронту їх не довезли – війна встигла закінчитися. У перші ж дні окупації України 1941 року родина провела дідуся на фронт.
Про перший етап його військового життя відомо дуже мало. Вірогідно, дідусь Семен служив у 638-му зенітно- артилерійському полку 44 армії, яка захищала м. Керч у 1942 році. Це вже потім я прочитаю про операцію «Полювання на дрохв», коли німецькі війська завдали потужного удару по військах Кримського фронту й за десять днів практично вщент розгромили три радянські армії. Отоді, згадаються вже дідусеві небагатослівні спогади (переказані бабусею) про те, як за наказом командування, що евакуювалося кораблями та авіацією, скидали зенітки з круч у море; як брели Сивашем у надії врятуватися від полону; як попали у оточення; як гнили у Джанкойському таборі військовополонених…без сподівання.
Але воля прийшла несподівано. У зв’язку із нестачею робочих рук для збору врожаю 1942 року, керуючись наказом Вермахту, військовополонених української національності з деяких таборів відпускали додому. За згадками дідуся, у них такими щасливчиками були полонені із Чернігівщини. Пропуском за колючий дріт була чітко сказана своя адреса. Цю справжню, але не свою адресу, він пам’ятав до скону. Йому допоміг її вивчити побратим Мироненко із Ічнянщини.
Їм видали якісь «аусвайси», на прощання прогнавши крізь стрій німецьких солдат. Не знаючи військового розташування сил, ризикуючи потрапити знову у полон або розпрощатися із життям, вони пройшли всю Україну, з півдня на північ. Обходили великі населені пункти, ховаючись у стіжках, якщо пощастить на хуторах просили кусень хліба. Десь, через міст їх перевезли на возі під коноплями, десь, переодягнули у селянський одяг.
Перед зимою добралися додому. Через декілька днів, за приписом, повинен був з’явитися до сільського старости. Його появі той зовсім не здивувався, і сказав, що знає про його повернення –доніс односелець. Дідуся за чесність, майстровиті руки і незлобливий характер знали не те, що у Сурмачівці, а й у прилеглих селах та хуторах. Отож, справі не дали хід і він залишився вдома до вересня 1943 року.
У перші дні відновленої влади таких, як він спеціальні польові військкомати мобілізували досить швидко і за законами воєнного часу чоловіки, які потрапили в окупацію, автоматично отримували клеймо зрадників, тому мали власною кров’ю довести свою відданість СРСР. «Чорнопіджачники», як їх називали, щедро полили свою землю кров’ю на підступах і при форсуванні Дніпра.
Дідуся, відпустили всього на мить (їхні частини ще не відійшли далеко).17 жовтня у нього народилася третя дочка. Він, побачивши її крізь шибку лікарняної палати, назвав Надією і повернувся у пекло, аби подарувати своїм дітям надію на життя без війни.
Звісно, рік війни з літа 1941р. по травень 1942 р. йому не зарахували. У архівних документах значиться – «В РККА с 07.11.1943 г.». Знайома дата. Чорнопіджачників не вводили до складу діючої армії, їх «не було» . У вересні-жовтні при форсуванні Дніпра із майже 300000, тільки за мінімальними підрахунками, загинуло 250–270 тисяч «цивільних солдат». Мій дід попав у ті 30 чи 50 тисяч щасливчиків завдяки своїй бойовій практиці. Згадував, що заспокоював і намагався навчати юних сільських хлопчаків ставати солдатами, а головне – виживати на фронті без зброї. Тих, хто вижив, здобуваючи Київ до річниці більшовицької революції, виправдали і записали (видаючи за велику честь!) до діючої армії, обмундирували, озброїли.

Виписка з наказу про нагородження
Виписка з наказу про нагородження

Рядовим, розвідником 2-ї батареї, 1009-го артилерійського полку у складі 225-ої стрілецької Новгородської дивізії пройшов Псковщину, Латвію, Польщу, Німеччину, Чехословакію. 18 вересня 1944 р. отримав першу нагороду – медаль «За відвагу» за виявлення і передачу розвідданих про вогневі точки ворога на західному березі р. Гауя (кордон Латвії та Естонії). Другу нагороду – Орден Слави ІІІ ступеню отримав за розвіддані та бойову ініціативу у контратаках під час Сандомирсько-Сілезської операції з 27 січня по 8 лютого 1945 р.
З 1 січня 1945 р. Новгородська дивізія ввійшла до складу І-го Українського фронту. У квітні—травні 1945 р. полк, у якому служив дідусь взяв участь у Празькій операції. Звістку про капітуляцію німецьких нацистів почув за 70 км від Праги.

Наказ про нагородження
Наказ про нагородження

Маючи музичний хист, грав на усіх струнних, брав участь у полковому оркестрі. Європейські країни вразили його рівнем комфорту пересічного населення, культурою побуту, красою природи. Мирне населення для нього завжди було людьми, а не ворогами. Розповідав, що коли «зачищали» села не раз знаходив переляканих жінок та дітей у підвалах. Мовчки зачиняв двері і йшов. Згадував про різні випадки жорстокості, особливо з боку деяких російських солдат, які прагнули «отомстить».Але, то були такі болючі спогади, що ні діти, не жінки їх не чули. Хіба перевірені товариші, під чарку…
8-9 травня фактична війна для діда Семена не закінчилася. У складі переформованих угрупувань 400 тисяч військовиків, 7100 гармат й мінометів, 2100 танків, протягом травня — початку серпня радянське керівництво перекидає з Європи на Далекий Схід.
Їхня артилерія прибула до Маньчжурського кордону напередодні вересня 1945 р. Після підписання акту про капітуляцію Японії, нарешті, відкрився шлях додому. Півроку бабуся не отримувала жодної звістки, думаючи про найгірше.
За волею вищих сил, він не отримав важких поранень. Одна і велика рана – війна, згодом відгукнеться йому інфарктом. 1946 року рядовий Семен Гапон комісований за хворобою серця.
Мій дідусь помер 1980 року, коли ще не вся правда про події тієї війни була відкрита. Але, впевнена, що попри радянську ідеологію, що масово втовкмачувалася у голови, він відрізняв реальність від примарних лозунгів. Тому й не любив згадувати оту нелюдську несправедливість і жорстокість, не виправдану, навіть, військовим часом. Його добре від природи серце тримало все у собі, поки не зупинилося.

Наталія Савченко
08 травня 2020 р.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *