Сутеніє
Вкотре сутеніє в недоладнім світі,
Де встромила хижо пазурі зима
В серце, отруївши довгождані миті,
Знищила назавжди те, що досі мав.
Замість оберегів, залишила мітки,
Майже чорно-білі, до весни стійкі.
Охолола лава, й пошепки нізвідки
Лине божевілля з втомою віків.
Чуєш ніжну пісню втраченого щастя?
Так, вона зникає, рветься на шматки.
Спогади влітають у відкриту навстіж
Браму невагому по мостах хитких.
Важко їх зловити, бігаючи колом,
Важко залишити, дихаючи цим.
Та найважче знову заспівати хором,
Щезнувши в пустелі забуттям німим.
Вкотре сутеніє в хащах на узбіччі.
Снів безкомпромісних пагубна печаль.
Знаю: сяйво близько й спогади не вічні,
Тільки камінь в грудях все мовчить, на жаль.
15:17, 9.06.2014 рік.
Не треба мені запозичених слів розмаїття
Не треба мені запозичених слів розмаїття,
Бо маю з найкращих – найкращі у світі слова,
Де думка Тараса бунтує, немов передвістя
Чогось дуже цінного, з болем вкраїнських октав.
Не треба мені іншомовного марева нетрів,
Бо рідне вдяглося в шляхетне поєднання барв.
Буяють в красі навіть всесвіти, часом роздерті.
Куди не дивись, всюди сонце сміється з-за хмар.
Не треба мені всіх заморських почвар лихоліття,
Вже стало відомо, що ми не такі й молоді.
Не варто терпіти занадто обдерте лахміття,
Бо хто, як не ми, будівельники власних подій.
Не треба мені загримованих ролей бездарних,
Що хором кричать осоружне на всі голоси.
Я маю слова, а не просто дарунок примарний,
І дихаю ними, й безмежно пишаюся цим!
13:02, 28.05.2014 рік.