Ольга Топіха, травень 2020

Не раз…

Не раз закохувалась я.
Не раз на зустрічі чекала.
Не раз від сорому в очах,
Других, засудливих згорала.

Бог бачив це і дарував
Мені любов святу, єдину,
Яка була, з усіх багатств
Найбільшим скарбом за провину.

Це неймовірне почуття
Я пронесла життям роками.
Поміж, прости, Господь, і їх,
Людськими, злими язиками.

Переболіло все в мені.
В собі ці муки поховала.
Та за любов таку ще раз
Я б на розп”яття, люди, стала.

Той, хто кохав, мене в цьому,
Гадаю, друзі, зрозуміє.
Та над любов’ю, гріх тому,
Хто насміятися посміє.

І знову весен цвіт п’янить.
Кохання ходить між садами.
Та я цю мить в собі топлю
В очах незгоєних, сльозами.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *