Ой Бішкінь,Бішкінь…
Цвітом наливаються
Луки запашні.
В співах надриваються
Солов’ї смішні
Місяць в росах світиться,
Знявшись в височінь.
Як тут гарно стрітися,
Ай Бішкінь, Бішкінь…
Любо сюди з милим
Ввечері прийти,
Солов’ям крикливим
Взяти й помогти.
Пахнуть ниви колосом,
Навкруги – цвітінь!
Глянеш- скажеш голосно:
– Ой Бішкінь, Бішкінь!
А як зрада вкрадеться
І любов підточить –
Заболить розплачеться
Серденько дівоче…
Очі затуманившись,
Розіллють смутінь.
І зітхнеш оглянувшись:
-Ех Бішкінь, Бішкінь…
Краще хай не журиться,
Зради хай не зна.
Краще хай одружиться
З юнаком вона!
Хай іде заквітчана,
А в очах – світінь!
Будь щаслива, дівчино,
Ох Бішкінь, Бішкінь…
Хай не буда звідана
Нездійсненність мрій.
Хай він буде відданий
Лиш тобі самій!
Хай в житті не станеться
Лиш нудна сірінь…
Ніжно хай згадається
Дорогий Бішкінь.
Гараськів яр
(Механізаторам колгоспу ім. Кірова щиро присвячую).
Природа потрудилася
Без ліку днів,років
Над тим, щоб утворилися
Гараськів і Биків.
Ти б не спинивсь нізащо,
щоб не піти сюди.
Було б отут ще краще –
Лиш руки приклади!
Рядок тополь крилатих
До гірки притуливсь.
Розірвана загата…
Ставочок – замуливсь.
Як стомлені безсонням
Вільшинки зіп’ялись.
А далі там – на всонні –
Були садки колись.
Розбіглись, як кагата,
Ріденькі вишеньки,
З – під них бере початок
Струмочок недзвінкий.
Дорідні верби гожі
В півколі обнялись.
Мов подруги хороші
Побачити зійшлись.
Скраєчку ось до поля
притиснувсь верболіз.
Тут рідне все до болю
І рідне все до сліз!
Доріженька звивається
По схилу некрутім.
А в осоці ховається
Криничка в Ярі тім.
От сієш до півночі,
А йдеш сюди попить.
І хочеш чи не хочеш ,
А сядеш тут спочить.
Водичка в ній іскриста.
І неба в ній блакить.
І завжди свіжа й чиста,
І ніжно так дзюрчить.
І – як щаслива знахідка –
До дна вона твоя…
Відгадка ти і загадка,
Вкраїнонько моя!
Ой серце калатається!
Чому не знаю сам.
Можливо починається
Моя Вітчизна там!
Щоб тут вернути сили,
Виходжу за село.
До тебе, земле мила,
Серденько приросло…
І,наче зачарований,
Спинюся і стою:
Приємно за чудовую,
За сторону мою!
Крокує світ прекрасний
У величі самій.
Людська любов не згасне
До тебе, краю мій!
Тобою ми пишались,
Мій краю, як могли.
Ми тут росли – кохались
І звідси в світ ішли.
І гість хоча й не частий ти –
Їм досить двох рядків:
– Як давні друзі, здрастуйте,
Гараськів і …Биків!
Моє село
Коли іду я із Корсунки,
Як в стрілку тягнуться жита,
Кують в садах зозулі лунко
щасливі довгії літа.
Вирує кров у моїх скронях,
Від щастя серце залягло:
Лежить,лежить мов на долонях,
Моє село!
Моє село!
Зайду на вигін – неминуче
Спинюсь: очей не відвести!
І бачу яблунь цвіт пахучий,
Селом милуюсь з висоти.
Як небагато в світі треба,
Щоб жити радісно було:
Дивлюсь, не надивлюсь на тебе,
Моє село…
Моє село…
Мені приємно до нестями,
Як з ферми йдуть серед зими.
Мені віконними вогнями
Воно всміхається з пітьми.
Мороз тріщить, і вітер клятий,
І снігу в пояс намело.
А я шепчу,шепчу,як клятву:
– Моє село…
– Моє село…
Добра і ласки,й зла не мало
На долю випало мою…
Люблю розкиданість недбалу,
Твою розхристаність – люблю!
Тут скільки пам’ятного в мене –
Везло в житті і не везло…
Люблю , люблю тебе шалено,
Моє село!
Моє село!
Я всяк себе в житті поводив –
Недосвід, може, заважав.
Втрачав надовго і знаходив,
Стрічав, закохувавсь, лишав…
В любові був я необачний.
Мене у люди ти вело.
Тобі я дуже, дуже вдячний,
Моє село.
Моє село.
Летять літа у даль, як птиці,
Як талі води до морів.
Вже голова моя сріблиться,
Помітно вже я постарів.
Вже втому чую виразніше
І зморшки всіюють чоло…
А ти стаєш,стаєш ріднішим,
Моє село.
Моє село.
Від чого юної години
Я відвертався без жалю,
Любов’ю літньої людини
Болюче й жадібно люблю.
Де,може,змолоду байдуже
Переступив,минув на зло…
Прости, пробач,мій милий друже,-
Моє село.
Моє село…