Письмо с фронта

Вісточка з далекого 41-го

Ще не встигли загоїтися криваві рани Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 р.р., як на порозі нашої милої України знову з’явився ворог…
Саме слово війна, що сказано мовою німців –«Kriq», або мовою французів – «guеre», англійською – «war», чи польською – «wоіnа», завжди асоціюється з людськими жертвами: кров’ю, зруйнованими містами і селами, потоками біженців, розрухою і голодом, страхом перед завтрашнім днем.
На початку 1941 року у повітрі вже пахло війною. Хоча люди про це воліли не думати. А поки що з мирного затишного села доносився аромат яблук, придорожнього полину, скошеної лугової трави, де жили, засмучувались і раділи своєму нехитрому життю добрі люди.
Карабутове, як і багато інших сіл України, жило розміреним неметушливим селянським побутом. Розкинулось живописне село біленькими хатками по ярах та пагорбах. Колись це було козацьке село, і у ХVIII ст. там стояла козацька сотня. На той час у ньому було до півтисячі хат. Поступово життя вносило свої корективи: люди переселялись у ближні міста, шукаючи своє місце під сонцем. На сьогодні садиб зменшилося удвоє. Характерно іще й те, що село розташоване біля витоку річки Роменки. У тихому зарослому рогозою ярку вона весело дзюрчить і несе свої прохолодні джерельні води, насичені ароматом різнотрав’я. Поступово з тонюсінького струмка перетворюється в гарну річку…
На краю похилого яру стояла чисто вибілена хата Лойка Степана, з широким подвір’ям, з клунею і доглянутим господарством. Степан був інвалідом першої світової війни. За героїзм і відвагу його нагородили Георгієвським хрестом. У Степана і Єфросинії було двоє дітей – Яків і Галина.
У ті далекі 30–ті роки в країні панували тяжкі часи: голод, репресії, продрозверстка. І все-таки, незважаючи на важке життя, Степан з дружиною зуміли поставити дітей на ноги, прищепити їм повагу до людей, любов до праці, до Батьківщини та своєї землі. Перед війною Яків працював у колгоспі робітником, а Галина – касиром у конторі. Як і більшість колгоспників, мали середній достаток.
Здавалося б, ніщо не віщувало біди. Мирно спали того недільного ранку міста і села, а з ворожих аеродромів злітали фашистські бомбардувальники. Ламаючи прикордонні загородження, ворожі танки вторглися на нашу землю. Яків Лойко був у числі тих, хто з перших днів війни оббивав пороги військового комісаріату.
Вже місяць ішла кровопролитна війна. Щохвилини пам’ятаючи про свою родину, Яків пише їй ніжні, зворушливі листи. Підтримує, підбадьорює рідних, запевняє, що ворог буде розбитий. У кожному листі просить бути пильними і всі сили віддавати на підтримку своєї армії. Також хвилюється за своїх стареньких батьків. Знаючи про важке становище родини, Яків Степанович через знайомих передає скромну посилку додому. Читаючи його листи до рідних, підсвідомо переймаєшся повагою до його непохитної віри у перемогу Батьківщини, стійкості і твердості духу. Подібних листів родина отримала кілька. І у жодному з них не було скарг на нелегку солдатську долю, на труднощі фронтового побуту. Натомість – підбадьорювання сім’ї, запевнення у перемозі над фашистами. А з листопада 1943 року листування припинилося. Рідні нічого не знали про Якова, аж поки не надійшло повідомлення такого змісту: «Ваш син Лойко Яків Степанович в бою за соціалістичну Батьківщину, знаходячись на фронті, пропав безвісти в листопаді 1943 року…»
P.S. 70 років назад наші батьки і діди обмінювались інформацією за допомогою листів. Готувались і писалися вони часто на коліні у важких фронтових обставинах. Знаючи, що цей лист буде перечитаний рідними не один раз, та по сусідських хатах, бійці зазвичай у таких листах описували нехитрий солдатський побут: як проводили довгі і вологі ночі в землянці, як били фашистів. З цих пожовклих солдатських сторінок ми дізнаємося про мрії бійців, коли не буде війни, про їх хвилювання за рідних, які залишились далеко в тилу. Забувши на деякий час про тяготи солдатського життя, ще примудрялись послати своїй сім’ї нехитру посилку: чи то брусок зекономленого сірого мила, чи відріз тканини на онучі, чи пару пачок пахучого тютюну. Лист солдата виношувався і писався не один день, часом тижнями (між боями, передислокацією і т. п.). Тільки такі послання змогли зберегти і донести до рідних справжні почуття, душевний щем і надії на краще.
Сьогоднішні захисники Батьківщини на Донбасі в своїй більшості не обмінюються листами, а в основному користуються електронним мобільним зв’язком. На сьогодні я маю велику впевненість у тому, що сучасний інформаційний зв’язок в порівняні з листом багато в чому програє, тому що не має того емоційного колориту, тих найдорожчих, найцінніших думок, мрій і почуттів, які започаткувались у прекрасних муках творчості, спілкуванні з неблизькою родиною на сторінках листа…

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *