Не раз ця осінь із вершини
Лікує зором, без аптек.
Рожева латка конюшини –
І вже не ниє поперек.
І вабить очі листу линька –
Як дань осіннім кольорам.
Он, гляньте, біла павутинка –
То тут зачепиться, то там.
А в нічку місяць сни фарбує
І міднить спини гарбузам.
Хіба і вас не замилує
Небес ранкових бірюза?
Ти, осене, душа дружини,
Чи може так мені здалось.
Червоні губи віт калини
Цілую поглядом взасос…
І справді, чую: з небокраю,
Вже кличе у безмежну вись…
Піду стежину пошукаю
До неї, згублену колись.