Країно моя калинова

Країно моя калинова,
Люблю твої доли й поля.
Ти ніби зоря вечорова,
Що світить для мене щодня.

Люблю я у росах світанки,
Весняних струмків передзвін;
Милують засніжені ранки,
Синички маленької спів.

Чарує гаїв стоголосся,
Хмаринок легких хода
І тиха розмова колосся,
Коли достигають жита.

Люблю заблукати на луках,
Послухать, як бджоли гудуть.
Найкраща та музика в звуках,
Що рідні простори несуть.

О земле моя, славна і мила,
Даєш ти наснагу буття.
Від тебе і радість, і сила,
Від тебе і мудрість життя.

Малесенька крапка на карті –
Це славнеє місто Буринь,
Де пишні каштани на варті
І неба безмежная синь.

Сади білопінні весною
І верби над ставом рясні,
Калина милує красою,
І чути чарівні пісні.

Складалися роки в століття,
Багато води утекло.
Лиш дуба розхристане віття
Розкаже про все, як було.

Він – свідок падіння і злетів,
Страшних буревіїв, біди,
Коли кучугури наметів
Гіркі закривали сліди,

Нескорені, горді краяни
За волю вели боротьбу.
І мужні, палкі буринчани
Прославили землю свою.

Відомих людей не злічити,
Як зорі, їх добрі діла.
І будуть у пам’яті жити
Їх славні, прості імена.

Рости, моє місто, і слався
Здобутками і ремеслом,
Щоб шлях у майбутнє прослався,
Засіяний тільки добром.

У вирій відлітають зими і літа,
Їх проводжають у дорогу зорі вечорові.
А пам’ять знову у минуле поверта –
До берега дитинства і любові.

У снах я часто повертаюсь до села,
До місця, де стояла рідна хата.
Цілує вітер сивину мого чола,
І віти простяга верба крислата.

Вклоняюсь низько добрій цій землі,
Де я сходила босими ногами,
Де були радощі великі і малі,
Де тиха пісня лине над полями.

Іду стежиною, що пролягла до хати,
Веселі соняхи вклоняються мені,
І кличуть вишні під розкішні шати,
Що білим цвітом квітнуть навесні.

І чорнобривців оксамитний килим,
Що мама засівала під вікном,
Стає для мене таким рідним, милим,–
Це ніби юність торкнулася крилом.

Село, як пісня із моєї долі,
До тебе серцем пригортаюсь я.
Ти – як криниця у безкрайнім полі,
Де б’є вода з святого джерела.