Вид із Колтонівщини на Басівку

КОЛТОНОВСЬКІ І ШЕВЧЕНКО

Ім’я Великого Кобзаря багатьма обставинами пов’язане з нашим краєм. Без жодного сумніву, це велика честь і слава для Роменської землі та її мешканців. Кожен роменець з числа свідомих українців пишається цим. Так само він повинен мати за почесний обов’язок всіляко піклуватись про примноження цієї слави. Бо ж справедливо кажуть, що «стара слава нову любить». Тим більше, що в житті та творчості Т.Г. Шевченка, в долі його творінь та його дослідників залишаються ще не десятки й сотні, а тисячі загадок… В тому числі й щодо Ромен (можливо, вони тут особливо важливі, і про це варто було б повести спеціальну мову)… Не будемо при цьому ображати наших сусідів: Лебедин, Конотоп, Кролевець, що також в якійсь мірі причетні до долі Кобзаря.
107 років тому дещо призабутий нині роменець, багаторічний мешканець села Великі Будки, поет і перекладач Андрій Павлович Колтоновський вперше у світі переклав російською мовою Шевченкового «Кобзаря» (40 поезій). Це був гідний подарунок нашого земляка до 50-ї річниці з дня смерті та до 100-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка. Водночас це був вчинок, що вимагав чималої мужності від Андрія Павловича. І це не порожні слова: ще в 1902 році він був арештований у Петербурзі за… переклад з польської мови вірша Марії Конопніцької «Як король ішов на війну» (вірш, що став популярною піснею, мав антимонархічні мотиви). А потім, після 3 червня 1907 року (офіційне завершення Першої російської революції» та початок так званої «столипінської реакції») саме вживання слів «Україна» та «Т.Г.Шевченко» в Російській імперії стало криміналом. Московські більшовики, незаконно захопивши владу, змушені були всіляко примазуватись до імені Шевченка. Вони діяли по-своєму логічно. Бо, ще за намовою свого демонічного ватажка Ульянова-Леніна, вони розуміли, що тільки «приручивши» Кобзаря, вони зможуть хоч якось осідлати непокірний український народ. Більшовицька влада навіть погодилась на перевидання вже перекладеного А.П. Колтоновським «Кобзаря», та ще й у 1933 році! Можна не сумніватися в тому, що популярність Андрія Павловича як першого і доброго перекладача Шевченка зберегла життя і самому письменникові, і його дружині… Адже їм обом в часи розгулу сталінських репресій пощастило вмерти своєю смертю (відповідно в 1939 та 1952 роках).
Олена Олександрівна Колтоновська (дівоче прізвище – Сасько Я.С.) – критик і перекладач, значну частину життя мешкала з чоловіком саме у маєтку села Великі Будки, хоч сама народилась і виросла в Києві у висококультурній родині помічника проректора Київського університету святого Володимира, що при більшовиках отримав ім’я Т.Г. Шевченка. Власне, від батька вона й успадкувала цей мальовничий куточок села Великі Будки. Поховавши свого чоловіка, відразу ж взялася за влаштування подальшої долі своєї дачі. Про це відомо із документа, виявленого нами недавно в Державному архіві – музеї літератури й мистецтва, що знаходиться в Києві на території Софійського собору.
Це лист письменниці від 8 червня 1941 року (фонд №464 «Тичина П.Г.», опис №1, справа №6473, аркуші 1,2,3). Він адресований тодішньому голові Спілки письменників України Павлу Григоровичу Тичині. Перш, ніж звернутися з листом до П.Г. Тичини, вона побувала в Раднаркомі (тодішній більшовицький уряд в Україні), де її думка про передачу скромного маєтку письменникам зустріла повне схвалення. В самому листі Олена Олександрівна зазначала: «Не откажите сделать от меня Укр. союзу писателей предложение принять мою дачу, оставив мне право пожизненного пользования ею. Между прочим, устройство здесь маленького дома отдыха для писателей возможно еще и при жизни моей, тотчас после передачи. Я буду очень этому рада и предлагаю всяческое содействие». Далі О.О. Колтоновська пропонує керівництву Спілки обрати найпростішу форму передачі садиби у власність Спілки письменників (фіктивний продаж, дарча або заповіт) і невідкладно прислати представника в село для оформлення справи. З листа помітно, що письменниця хвилюється і явно поспішає, ніби передбачаючи майбутні загрози. Зокрема, на самому початку листа вона пише: «Теперь у меня одна забота: поскорее передать свое владение Союзу писателей и тем успокоить себя, обезопасить мои последние годы от всяких случайностей… и спокойно приняться за литературную работу”. Наприкінці листа знову нагадує: «Поэтому прошу о срочном движении моего дела».
І справді, рівно через два тижні розпочалась радянсько-німецька війна, і справа, порушена в листі, була надовго відкладена. Про такий же стан цієї проблеми засвідчує сам факт другого листа нашої землячки до П.Г. Тичини, адресованого 24 грудня 1945 року. Чому і цей лист залишився без відповіді, а порушена проблема без розв’язання – нам невідомо.
Натомість відомо про іншу обставину, що часто спливає на схилі віку в самотніх людей. Про неї на днях детально й колоритно розповіло нам подружжя Коротушків із села Вощилиха: Павло Панасович – представник давнього й славного козацького роду, видатний краєзнавець і педагог, та Ольга Федорівна – медик, що народилась і виросла якраз на Колтонівщині – так і сьогодні називають західну околицю села Великі Будки. Ольга Федорівна багато разів бувала в будинку Колтоновських, добре знала його господиню. На її очах згасала життєва активність пані (письменниці), а разом із нею – її чудового маєтку. В останні роки будинок втратив свою колишню привабливість (особливо всередині), а після смерті господині був розібраний. Сама ж дача, з унікальним садом, квітниками, доріжками, криницею – повністю розорена.
На завершення варто підкреслити дві обставини, які засвідчують непідробну шляхетність й жертовність письменниці та неабияку коштовність її скромного дару (що вона чудово розуміла). Перша: за всі 35 років життя і творчості О.О Колтоновської при більшовицькій владі їй не пощастило надрукувати жодного власного рядка (хоч вона неодноразово зверталася з такими пропозиціями і працювала дуже продуктивно й талановито !). Друга: село Великі Будки – не зовсім звичайне, «буденне» село (яких було понад 30 тисяч по всій Україні). Це справжня природна й культурно-історична перлина України, наче створена Всевишнім спеціально для пробудження творчого натхнення в людини: мальовничі пагорби, порослі лісками, луками та гаями, давній історичний вал, як вважають, часів Північної війни (1700 – 1721), своя невеличка група скіфських курганів на чолі з Різаною могилою, що служить своєрідним містком між величними Вощилихівськими курганами, розміщеними вище течії Сули, та всесвітньовідомим курганним некрополем «Стайчин Верх», що розташувався нижче течії, над селом Загребелля… Тут же тихоплинні ріки Сула та Хмелівка, що зливаються саме в цьому селі… Та найбільша звабливість Великих Будок в тому, що безпосередньо навколо них – славнозвісні Басівка, Вовківці, Пустовійтівка, Оксютинці…, а трошечки далі й самі Ромни, Рогинці, Хмелів, Коровинці, без яких історію й культуру України важко собі й уявити. Отож наша «пані» мала що дарувати своїй невдячній вітчизні…
Я.І. Стрипко, керівник історико-краєзнавчого гуртка Роменського ЦПО та РТМ

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *