Відкриття пам'ятника Шевченку після реконструкції в 1982 році.

ПЕРШИЙ У СВІТІ МОНУМЕНТ КОБЗАРЮ

У серці тисячолітнього Ромену, на одній з центральних площ височіє величний монумент видатному сину українського народу Тарасу Шевченку. Як і Святодухівський собор, він став візитівкою Ромену, його духовним центром. Саме біля пам’ятника відбуваються урочисті події в історії міста: молодята в день весілля приносять сюди квіти, батьки приводять дітей, гості сивочолого Ромену вважають священним обов’язком прийти сюди і вклонитися величі Кобзаря.
Цей пам’ятник з’явився в далекому 1918 році. Він став першим у світі монументом Кобзарю і однією з кращих скульптурних робіт українського митця Івана Петровича Кавалерідзе. «Можливо тому, що в моєму родові два корені, український та грузинський, я подвійною любов’ю любив і люблю Шевченка. Все життя моє – осмислення генія Шевченка і відтворення його образу, в різні часи по-різному», – так говорив Іван Петрович.
Відомо, що роменці порушували питання про вшанування пам’яті Кобзаря в місті задовго до цього. Адже Тарас Шевченко двічі освятив Роменський край своєю присутністю: в 1843 році, подорожуючи Україною, та в 1845 році, коли побував на Іллінському ярмарку.
Проте довгий час справа на зрушувалася з місця. Після повалення російського самодержавства ця ідея знайшла своє продовження. Місцеві осередки «Просвіти» провели збір коштів, міська дума виділила 1000 крб. і створила спеціальну комісію, яка б займалася цим питанням. Поштовхом стала поява в місті знаного скульптора, автора пам’ятника «Історичний шлях» у Києві, уродженця Роменщини Івана Петровича Кавалерідзе. Тож, незважаючи на нестабільність, складну політичну ситуацію, на матеріальні труднощі, викликані військовим станом, у місті розпочалася активна робота зі втілення у життя мрії роменців.
Як пізніше згадував Кавалерідзе, спорудження пам’ятника викликало неабияку зацікавленість. Проект монумента був наданий керівництву міста і громадськості для обговорення. Свою думку висловлювали і пересічні громадяни, і робітники, й інтелігенція, а виступ представника «солідних громадян міста» купця Симонова надзвичайно схвилював скульптора. «Шевченко – человек достойнейший. «Кобзарь» – эта книга все равно, как Евангелие… Душа-человек он был для народа…», – сказав той і безкоштовно надав цемент для будівництва.
Проект було затверджено, цілком закономірно визначено місце для пам’ятника – перехрестя Полтавської і Панської вулиць (нині Соборної і бульвару Шевченка) біля торгових рядів. За переказами тут під час Іллінського ярмарку розташовувався намет поміщика Пирятинського повіту Свічки Л.М., в якому декілька днів проживав Тарас Шевченко, коли відвідував «знамените торжище».
З неабияким натхненням і піднесенням роменці взялися до роботи. Коштами та матеріалами для будівництва допомагали місцеві жителі, купці, громадськість міста і повіту. Залізничники виділили сорок діжок цементу для постаменту.
На допомогу Івану Петровичу з Києва приїхали його давні знайомі по роботі над пам’ятником «Історичний шлях» брати Григорій, Семен та Іван Орленки з синами. «Золоті руки», « чарівники Орленки», – так відгукувався про них скульптор. До благородної справи зі зведення постаменту долучилися і видатні постаті в мистецькому просторі краю – артист Степан Шкурат, який виконував бетонні роботи, і корифей українського театру Ганна Затиркевич-Карпинська.
Місцева газета «Наше слово» протягом року активно висвітлювала всі питання будівництва. Так була розміщена замітка про урочисте освячення місця і закладку пам’ятника 24 липня 1918 року, постійно публікувалися оголошення про проведення торгів, акцій зі збору коштів та повідомлялися імена благодійників і суми пожертв.
Під майстерню для створення самої фігури була виділена лавка в торгових рядах, де зірвали і заглибили підлогу, адже для ліплення було необхідне високе приміщення. Через обмаль часу скульптору доводилося працювати і за несприятливої погоди і під відкритим небом. Та незважаючи на всі труднощі, спільними зусиллями пам’ятник був споруджений.
Автор так описував своє творіння: « В роменском памятнике уже в самой посадке головы, в руке, лежащей на колене, во всей фигуре, органически слитой с напоминающим курган пьедесталом, я пытался наряду с социальной характеристикой передать неодолимую внутреннюю силу поэта, его связь с родной землей…
Об этом должны были говорить и строки, высеченные на пьедестале …».

Підготовка до відкриття пам'ятника, 1918 р.
Підготовка до відкриття пам’ятника, 1918 р.

Урочисте відкриття пам’ятника 27 жовтня 1918 року стало без перебільшення всеукраїнським святом. Про знаменну подію в літописі Ромену з’явилися численні публікації в газетах. Весь номер місцевого часопису «Наше слово» присвячувався цьому торжеству. З Києва прибули делегації поважних осіб: представник Гетьмана Скоропадського есаул Н.І. Блаватний, артисти і поети. На урочистій церемонії виступив і Григорій Станіславович Вашкевич – громадський діяч, філолог, уродженець Роменщини, який особисто знав Тараса Шевченка, був великим шанувальником його творчості.
Він брав активну участь в обговоренні проекту пам’ятника, всіляко допомагав скульптору в роботі над образом Кобзаря. Слова привітання сказала і зірка роменської сцени Ганна Затиркевич-Карпинська. Увечері відбувся великий святковий концерт за участю київських та місцевих діячів мистецтв: поета Миколи Вороного, співаків Марії Литвиненко-Вольгемут, Михайла Микиша, кобзаря Мусія Олексієнка та багатьох інших.
Декілька десятиліть по тому пам’ятник пережив своє друге народження. В середині 70-х років він поступово почав руйнуватися, з’явилися тріщини. Далися взнаки чи то складні умови, в яких він створювався, чи то людська недбалість, коли декілька разів пам’ятник покривався товстим шаром фарби, що заважало «дихати» бетону. Тож, зважаючи на значимість і культурно-мистецьку цінність роменського монумента, було прийнято рішення про його переведення з бетону в бронзу і граніт. Над реставрацією до останніх днів працював сам І.П.Кавалерідзе, а потім роботу продовжили київські митці – скульптори В’ячеслав Клюєв, Борис Довгань, архітектор Флоріан Юр’єв. Роменці й тут не залишалися осторонь. Кошти на пам’ятник перераховували працівники підприємств, установ, організацій міста і району. Бронзова фігура була відлита в майстерні спеціального науково-реставраційного виробничого управління «Держбуду» України. 20 лютого 1982 року в переддень літературно-мистецького свята «В сім’ї вольній, новій…» оновлений пам’ятник гордо постав перед роменцями. На урочистостях, де були присутні сотні гостей і мешканців міста, прозвучали слова українського поета Олекси Ющенка:

«Він у задумі, у зажурі,
Та хоч отак поет схиливсь,
Не безнадія в серці – бурі,
В очах не урвище, а вись».

Оригінал пам’ятника довгий час знаходився в Роменському краєзнавчому музеї. Коли в 1993 році у Києві було засновано Музей-майстерню І.П. Кавалерідзе, на території якого розміщувався парк скульптур, постало питання про передачу бетонної моделі до столиці. В червні 2002 року вона була перевезена до Києва на Андріївський узвіз. Після декількох місяців копіткої реставраційної роботи пам’ятник став домінуючою фігурою серед експонатів парку скульптур київського Монмартру.
Життєвий і творчий шлях Тараса Шевченка є дороговказом для багатьох поколінь українців. Слова, викарбувані на постаменті,

«…І оживу
і думу вольную на волю
із домовини воззову…» –

звучать у серцях людей в усіх куточках вільної, соборної, нескореної України.

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.