Філософія загарбницької війни

17 грудня 2024 року Генеральна Асамблея ООН у Резолюції «Про ситуацію з правами людини на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) України» в п е р ш е назвала російську агресію “загарбницькою війною РФ проти України” (“War of aggression against Ukraine”).

Авторський цикл академіка Валентина БУГРИМА, доктора філософії, журналіста і письменника, історика, посла миру.      ПРЕВЕНТИВ:

ЗАГАРБНИЦЬКА ВІЙНА-І:

Сліпа рука меч простягає,
веде жадоба землі захопить,
де мирно люди проживали,
тепер усе пожежами димить.
Чиїсь амбіції, страх й примхи,
чужа країна – ув огидних снах.
І чуть ворожі всюди вдихи,
а видиху нема – лягли в боях.
Стискає ворог рідні землі,
руїни, смерть скрізь залиша.
Все опиняється як в пеклі,
і не живе там радісно душа.
Чужі їм принципи й закони?
Бо гроші і горілка й наркота
із ними їдуть також у вагоні,
а у мішках – назад у болота.
Хоч час війни – теж невблаганний
та Перемога завжди є Свята.
Із попелу земля постане
та будуть квітнути нові літа. В.Б.

ВСТУП. Війна – це організований збройний конфлікт, який веде одна країна чи кілька (блок, союз, договір) із застосуванням насильства та використанням значних військових засобів за участі спеціалізованих підрозділів (армій, бригад тощо) проти іншої держави (або кількох). Логічно розрізняти:

А. “Загарбницька війна” – це збройний великий конфлікт, у результаті якого одна держава (або кілька) намагаються зайняти територію чи ресурси іншої країни без її згоди. Це – війна, яка має агресивну мету і супроводжується насильством та підкоренням і поневоленням, встановленням своєї диктатури. Країна, що нападає, веде в цьому випадку агресивну збройну війну, яку й називають загарбницькою.

Б. “Визвольна війна” – це збройний конфлікт, у результаті якого одна держава та її народ намагаються звільнитися від розорення, поневолення або зовнішньої окупації, щоб отримати свободу та незалежність. Це – війна, спрямована на захист прав та інтересів людей/народу, своєї свободи і незалежності.

В. «Справедлива війна» – країна, що зазнала нападу, веде проти іноземної держави-агресорки збройний опір із метою захисту і витіснення ворога зі своєї території. Така війна є справедливою, оскільки вона ведеться для захисту себе або інших від насильства та збройної агресії, а також для відстоювання своїх фундаментальних цінностей та прав, демократії, свободи і незалежності. Однак, багато чого тут залежить від контексту, причини війни, способу її проведення та наслідків. Необхідно об’єктивно оцінювати обставини й шукати мирні шляхи вирішення конфліктів, зокрема дипломатично, до початку збройної агресії.

ПРИМІТКА. Про «Філософію справедливої війни» буде окрема публікація.

        Загалом же – проблемі війни вже присвячено чимало праць – з давніх часів – до сьогодення, з якими можна ознайомитися самостійно.

        У цій статті автор розглядає проблему “Філософії загарбницької війни”, що є малодослідженою саме у такому контексті?

     «Філософія загарбницької війни» – це спроба автором осмислення минулих та сучасних причин, мотивацій, механізмів і наслідків воєнних дій іншої держави, спрямованих на підкорення, експлуатацію чи поневолення, знищення інших народів, або їхніх територій, ідентичності, рідної мови та історії й культури і встановлення своєї диктатури. Таке явище має глибокі коріння в історії людства і часто розглядається через призму етики, політики, воєнного мистецтва, соціології, психології та складно-підрахованої статистики. De facto: Війни були притаманні для усіх людських цивілізацій, яких за підрахунком автора більше 30-ти, і усіх форм політичних, державних та економічних відносин, що існували та наявні нині на планеті «Земля». За підрахунками дослідників «Wellesley College», («Коледжу Веллслі», жіночий заклад вільних мистецтв, відкритий ще 1875 р.)), починаючи з 3600 року до нашої ери у світі відбулося приблизно 14600 воєн, в результаті яких загинуло понад 3 мільярди осіб. (Для порівняння, у 2024 році чисельність населення земної кулі сягає уже більше 8-ти мільярдів). Найдовшою є «Тристатридцятип’ятирічна війна» (нідерландською мовою «Driehonderdvijfendertigjarige Oorlog», корн. «Bell a dri hans pymthek warn ugens») – формальний стан війни між Голландською республікою і згодом Королівством Нідерланди та островами Сіллі, що тривав від 1651 до 1986 року – 335 років. А найкоротшою – Англо-Занзібарська війна, що відбувалася між Великою Британією і Занзібаром 27 серпня 1896 р., яка тривала лише 38 хвилин і увійшла до Книги рекордів Гінесса. А уся історія людства знала лише 292 роки без війни, і то, зрозуміло, що деякі збройні конфлікти не були зафіксовані істориками чи літописцями.                     Ключові аспекти, які варто розглянути:

1. Мотивація загарбницької війни:

• Ідеологічна: виправдання війни через ідеї «вищої раси», «історичної місії», релігійних догм чи шовінізму, панівного над-світогляду.
• Економічна: прагнення отримати ресурси, землю, рабів чи багатства.
• Політична: розширення імперії, демонстрація сили чи встановлення гегемонії.
• Психологічна: прагнення лідерів до слави, помсти чи самоствердження (маніакальної зверхності).

2. Етика загарбницької війни. Філософи часто критикували загарбницькі війни як форму насильства, яка порушує принципи справедливості та прав людини. Наприклад:

• Кантіанська етика засуджує загарбницькі війни як порушення категоричного імперативу (поважати людяність і мораль іншого) і прагнення до «вічного миру».
• Платон і Арістотель розглядали війни, але надавали їм різні обґрунтування, включно із захопленням рабів. Для ДОВІДКИ. Класичні мислителі Аврелій Августин, Арістотель і Цицерон багато розмірковували про війну і справедливість, але їхні підходи відрізнялися за контекстом і акцентами.

Аврелій Августин (Святий), (IV-V ст., 354-430 рр.ж.). Він заклав основи теорії справедливої війни в християнській думці. Його ідеї зосереджувалися на моральних принципах і намірах, що можуть виправдати військовий конфлікт, тобто моральне обґрунтування участі у війнах. Основні положення:

• Мета війни, вважав А. Августин, може бути морально виправданою, якщо – це відновлення справедливості, захист невинних (цивільного населення. В.Б.) і встановлення миру.
• Моральність війни. Для Августина війна сама по собі є наслідком людського гріха і ніколи не може бути “доброю”. Однак вона стає допустимою, якщо ведеться заради божественної справедливості.
• Справедливість як умова війни, тобто вона може бути справедливою, якщо спрямована на захист миру, відновлення праведності або покарання злочинців. Августин вважав, що держава має право вести війни для захисту своїх громадян і встановлення порядку.
• Намір і мотив. Справедлива війна повинна мати благі наміри, наприклад, відновлення миру чи збереження суспільного добра.
• Моральний аспект означає, що навіть у війні необхідно дотримуватись християнських чеснот, таких як милосердя й співчуття.
• Праведний намір. Війна є останнім засобом вирішення конфліктів і повинна мати справедливий намір, наприклад, захист слабких або відновлення порядку.
• Роль держави як носія божественного порядку, тому вона може вести війну, якщо це служить Божій волі. ОСНОВНІ твори:
  • “Сповідь” (“Confessiones”) – автобіографія, у якій Святий Аврелій описує своє навернення до християнства.
  • “Про град Божий” (“De Civitate Dei”) – трактат, де він розмірковує про історію людства як боротьбу між “градом Божим” і “градом земним”.
• Філософські ідеї:
  • Розвинув вчення про благодать, гріх і спасіння.
  • Заклав основи теорії справедливої війни.
  • Його думки стали основою для середньовічної схоластики.

Арістотель (384-322 рр.ж. до н.е.) торкався теми війни в своїх творах, зокрема в «Нікомаховій етиці» та «Політиці». Його погляди на справедливу війну базуються на ідеї доброчесності та гармонії в суспільстві.

• Мета війни. Вона повинна бути спрямована на досягнення миру і благополуччя держави. Філософ вважав, що війна є прийнятною лише тоді, коли вона ведеться для самозахисту, для покарання несправедливості або для пошуку свободи.
• Мотиви війни: Він засуджував війни заради розширення території чи наживи, оскільки такі дії суперечать принципам доброчесності.
• Моральний аспект. Арістотель розглядав війну як засіб, але не як мету. Війна виправдана тільки тоді, коли вона служить інтересам вищого добра.

Цицерон (106-43 рр.ж. до н.е.), римський філософ і оратор, детально обговорював справедливість війни у своїх творах, таких як «Про обов’язки» («De Officiis»). Він був одним із перших мислителів, хто систематизував принципи “справедливої війни” (justum bellum). Але про «Філософію справедливих воєн» буде наступна стаття.

3. Інструменти легітимації. Загарбницькі війни часто виправдовувались:

• Релігією: “священні війни”, хрестові походи, джихад.
• Наукою: соціальний дарвінізм, теорії расової переваги, концепціями перенаселення.
• Культурою: міфи про “цивілізаторську місію”, «звільнення», «захист» мови.

4. Наслідки. Загарбницькі війни можуть залишати такі результати:

• Деградація культури та знищення цінностей підкорених народів.

Російські окупанти знищили в Україні більше 3 000 історично-культурних пам’яток, розграбували художні галереї, музеї на тимчасово окупованих територіях.

• Політична нестабільність і довготривалі конфлікти (партизанський рух, підпілля, інші клмунікативні форми опору).
• Зміни в демографії через міграції або геноциди. Близько 7 млн українок і українців із дітьми через небезпеку у війні змушені виїхати за кордон. Розстріли російськими військовими українських військовополонених, що заборонено Женевською конвенцією.
• Використання воєнних здобутків для прогресу, але часто за рахунок пригнічення інших, викрадення у них технологій, виробництв та їх продукції (зокрема вугілля, металу, зерна із окупованої території Донбасу) тощо.

         Стародавні філософи також писали про війну, включаючи її загарбницькі форми, хоча їхнє осмислення залежало від епохи, політично-соціального устрою та культурного контексту. Нижче наведено ключових мислителів, які торкалися цієї проблеми: Греція: війна як частина політично-військового життя.

1. Гомер (VIII ст. до н.е.). Давній літописець у знаменитій “Іліаді” змальовує війну як постійний складник людського існування, хоча підкреслює її жорстокість і трагічні наслідки. Загарбницька війна в його часи була як честь, доблесть та необхідність здобуття нових ресурсів для існування.
2. Геракліт Ефеський (VI-V ст. до н.е.) стверджував, що “війна – батько всього” (“Polemos pater panton“), підкреслюючи конфлікт як рушійну силу змін і розвитку. Хоча його ідеї є більш метафізичними, вони добре пояснюють логіку боротьби за ресурси та владу в ті часи. Уже згадувані мислителі – на додаток.
3. Платон (V-IV ст. до н.е.). У діалозі “Держава” філософ розглядає війни між

країнами як результат суперечок за ресурси та землю. Він засуджував загарбницькі війни, які підривають гармонію в суспільстві, і наголошував, що ідеальна держава має вести війни лише заради захисту або встановлення справедливості. (Проєктується натяк на “справедливі війни”. В.Б.).

4. Аристотель (IV ст. до н.е.). У “Політиці” філософ аналізує війни як природний процес між “цивілізованими” та “варварськими” народами. Хоча він виправдовував загарбницькі війни проти варварів, але вважав, що вона повинна служити доброчесній меті, а не жадобі наживи. Важливо, що Аристотель натякнув на «справедливі війни». Ніби, й парадоксально: Філософ і педагог Аристотель виховав одного з найбільших завойовників у світі – Александра Македонського (356-323 рр.ж. до н.е.), хто створив імперію від Балкан до Індії.

Рим: війна як інструмент імперії:

1. Цицерон (I ст. до н.е.). У своїх працях філософ, оратор та імператор Цицерон наголошував уже на справедливій війні (bellum iustum). Він вважав, що війна повинна бути останнім засобом, а загарбницькі війни, спрямовані лише на розширення територій, є аморальними. Однак він визнавав, що війна може бути виправданою, якщо йдеться про безпеку Риму. Парадоксально, але за умов громадянських війн, залишався одним із найвидатніших і найпослідовніших прибічників збереження республіканського ладу, брав у них участь, а у молодості був на військовій службі.

2. Тит Лівій (I ст. до н.е.). У своїй капітальній праці «Історія від заснування міста», («Ab urbe condita») він зображував римські війни як виправдані необхідністю самозахисту або встановлення порядку. Проте часто виправдовував римську експансію як цивілізаторську місію.
3. Сенека (I ст. н.е.), державний діяч, філософ і оратор. Як стоїк, він засуджував війни, особливо ті, що спричинені амбіціями або жагою до багатства. Він наголошував на важливості внутрішнього миру та етичного життя, рідко прямо писав про війни, але його твори містять філософські роздуми, які можна застосувати до цієї теми. Він зосереджувався на моралі, людській природі, пристрастях і мудрості, які впливають на поведінку людей, включаючи їхню схильність до війни. Основні ідеї Луція Сенеки щодо війни:

• Природа людської агресії: Філософ вважав, що джерело насильства та війн криється у людських пристрастях, особливо в жадобі влади, багатства чи слави. У своєму трактаті “Про гнів” (“De Ira”) він описує, як неконтрольований гнів призводить до насильства й руйнувань. Це може бути прямою алегорією до військових конфліктів.
• Мир як цінність: У творах Сенеки є ідея, що мудра людина повинна прагнути до гармонії й уникати конфліктів. Так, у “Листах до Луцилія» («Epistulae Morales ad Lucilium») він наголошував на внутрішньому спокої та самоконтролі, які необхідні для збереження миру як на особистому, так і на суспільному рівнях.
• Даремність і руйнівність війни. Як оратор, Сенека висловлювався про безглуздість війни і її руйнівний зміст.

3. Один із найвидатніших полководців античності Гай Юлій Цезар, (100-44 рр.ж. до н.е), давньоримський державний і політичний діяч, фундатор Римської імперії, письменник, диктатор, великий понтифік, хоча й не був офіційно означений філософом, але залишив важливі міркування про війни, у яких був переможцем – завоюванні Галії, розгром армії Помпея та інших битвах, написавши «Нотаки про війну з галлами» і «Нотатки про громадянську війну», у яких представив військові кампанії, в яких брав участь/керував ними, а також аналізовано стратегії, тактику та політичну ситуацію. Головні ідеї Ю. Цезаря про війну:
4. Обґрунтуванням громадянської війни з Помпеєм, де колишній галльський намісник постає захисником римського народу та його безцінних традицій, а Помпей, що перейшов на бік аристократів-оптиматів, – зрадником Цезаря та узурпатором. Красномовно підсумовують блок звинувачень такі слова: «По всій Італії проводять рекрутські набори, вимагають зброї,стягують із муніципіїв гроші, беруть гроші із храмів, одним словом, зневажається всяке право: божественне та людське”.
5. Чітка стратегія і тактика. Цезар був майстром військової організації і логістики.

Його війська діяли швидко і рішуче, що давало змогу йому часто перемагати навіть чисельно переважаючих супротивників.

3. Детально описується нарада в таборі помпеянців щодо тактики в бою, розміщення військ, хід битви та втрати сторін.
4. Ведення позиційної війни, побудувавши довжелезну лінія укріплень, у багатьох точках якої постійно точились дрібні бої замість одного великого і вирішального.
5. Бережливе ставлення до легіонерів.
6. Цезар та його соратники, в переважній більшості, одержують перемоги, завдяки підтримці народу, здобуваючи низку міст з навколишніми областями.
7. Сміливість і обережність вступати у битви тільки все добре розрахувавши і продумавши до останньої дрібниці. У нього було 6 великих битв, у яких він переміг.
8. Не вихваляння полководця, а показ характерних фактів війни (правда, про це писав уже його соратник).
9. Дипломатія як продовження війни. У “Нотатках…” він приділяє увагу дипломатичній праці – укладанню союзів, перемовинам із племенами, а також використанню розбіжностей між супротивниками на свою користь.
10. Мотивація легіонерів, бо він добре розумів важливість підтримки морального духу війська. Тому в його описах часто згадується, як він звертався до воїнів із промовами, надихаючи їх на перемогу.

• Рішучість та ініціатива. Одним із ключових принципів Цезаря було швидке прийняття рішень і наступ навіть в умовах обмежених відомостей.

12. Жорстокість і милосердя. У своїх діях він часто демонстрував як безжальність до ворогів, так і вміння прощати, якщо це сприяло його меті.
13. Пропаганда через текст. Його “Нотатки …” писалися не лише як хроніки, але і як засіб впливу на суспільну думку, оскільки вони йщли у народ, у військо. Тому Цезар подає себе як героя, справедливого і геніального полководця.

ВІДОМІ цитати Ю. Цезаря про війну:

1. “Alea iacta est” (“Жереб кинуто”) – вислів, який Цезар сказав, переходячи через Рубікон, розпочинаючи громадянську війну.
2. “Veni, vidi, vici” (“Прийшов, побачив, переміг”) – слова, що демонструють його рішучість і швидкість у досягненні мети.
3. “Ми легше віримо тим, кого не знаємо, бо вони нам не збрехали” – про людську природу в умовах конфліктів.

Праці Г.Ю. Цезаря є не лише важливими історичними джерелами, а й класичними прикладами політичної думки і військового мистецтва: стратегії і тактики. Подаю скільки квінтесентів, розуміючи як генерал-хорунжий, що вони можуть бути у великій нагоді українським військовикам. Можна без перебільшеня також зазначити, що всі й інші кінтесенти є також філософією перемог у війні Г.Ю.Цезаря.

     СХІДНІ ФІЛОСОФИ про війну: 1. Конфуцій (VI-V ст. до н.е.). Хоча мислитель не схвалював війни, він визнавав її неминучість у деяких випадках. Однак загарбницькі війни, викликані амбіціями, суперечили його ідеалам морального правління, бо сам служив імператору, який вів теж війни – тож був причетний до них. 2. Сунь-цзи (VI ст. до н.е.). У відомій праці “Мистецтво війни” Сунь-цзи розглядає війну як стратегію для досягнення політичної мети. Хоча його підхід часто сприймають як прагматичний, він наголошував на мінімізації жертв і на тому, що найкраща війна – це та, якої вдалося уникнути. ОСОБЛИВОСТІ осмислення:

1. Моральні виправдання. Більшість стародавніх філософів (особливо Платон, Цицерон) виправдовували війни лише в разі захисту або відновлення справедливості. Прагматизм: Деякі мислителі, як Сунь-цзи, акцентували на стратегічній доцільності, залишаючи мораль у стороні.
2. Економічний та політичний контекст: Грецькі філософи часто виправдовували війни між містами-державами як необхідність виживання, тоді як римські мислителі пояснювали експансію ідеями порядку та цивілізації.

ВАЖЛИВА ЗАУВАГА. Зробимо поравку на ті далекі часи, зазначаючи водночас актуальність міркувань древніх філософів для сьогодення.

ОТЖЕ: Проблеми війни і миру вже знаходились у центрі уваги античних мислителів, бо над ними замислювались Демокріт, Сократ, Платон, Аристотель, Цицерон, інші. Так, що вже зазначалося, старогрецький філософ Геракліт стверджував: “…війна є батько всього, цар всього”. Суспільство, заявляв мислитель, у процесі свого розвитку та існування знаходиться постійно у боротьбі за своє існування. “Треба знати, – вказував Геракліт, – що війна є всезагальна, і все відбувається через боротьбу і за необхідності”.

Свій внесок в аналітику війни зробили видатні німецькі філософи І. Кант, Г. Геґель, І. Фіхте, який і сьогодні є актуальним. БО: над проблемою війни і миру замислювались не тільки філософи античності, але і середньовіччя, епохи Відродження й Новітнього часу. Серед видатних представників, які розглядали проблеми війни і миру, важливу роль відігравали ідеї Е. Роттердамського (1469-1536 рр.ж.), Я. А. Коменського (1643-1670 рр.ж.), Ж. Ж. Руссо та інших мислителів. Активним противником війни був Е. Роттердамський. Так, у своєму творі” Скарги світу” (1515 р.) видатний гуманіст зазначав, що в результаті війни “ все прекрасне і корисне знищується”. Він закликав усі народи та їх правителів до миру і мирного співіснування, акцентуючи увагу, що наш Спаситель Ісус Христос прийшов до людей, щоб “рятувати, а не позбавити їх життя, щоб дати й зміцнити мир серед людей”. На відміну від своїх попередників, Е. Роттердамський звертається не тільки до правителів, але й до простих людей, закликаючи кожну людину боротися й захищати мир. Видатний чеський педагог Я. А. Коменський, замислюючись над проблемою війни, вважав, що вона є антигуманим, антилюдським явищем, і потрібно боротися, щоб змінити жорстокість, яку несе війна гуманізму. В епоху Нового часу над проблемою війни і миру розмірковували видатні мислителі Західної Європи Ф. Бекон (1561-1626 рр.ж.), Т. Гоббс (1588-1679 рр.ж.), Д. Локк (1632-1704 рр.ж.), Б. Спіноза (1632-1677 рр.ж.), Вольтер (1694-1778 рр.ж.), Ж. Ж. Руссо (1712-1778 рр.ж.). Зокрема видатний англійський філософ Т. Гоббс у трактаті “Левіафан” (1651 р.) стверджував, що хоча війна і відповідає природі людини, але вона водночас є згубною для неї. Замислюючись над проблемою війни та її соціальними наслідками, філософ вважав, що та країна, її армії і полководці, які грабують інші народи, є “жахливими чудовиськами”. Серйозною хворобою держави англійський вчений вважав “невтомиму жадобу розширення своїх володінь”. Важливу роль в аналітиці проблеми війни і миру відіграли праці родоначальника німецької класичної філософії Іммануїла І.Канта (1724-1804 рр.ж.). Варто зауважити, що на формування у самого Канта ідеї “Вічного миру” великий вплив мала праця Ж. Ж. Руссо (1712-1778 рр.ж.) “Судження про вічний мир”, в якій французький гуманіст виступав противником агресивних загарбницьких війн. Тому війна, як соціально-політичне явище та шляхи досягнення вічного миру, глибоко хвилювали німецького філософа. І щоб не писав він про суспільство, його міркування неминуче акцентується над усуненням війни і досягненні «вічного миру». У трактаті “До вічного миру” (1795 р.) І. Кант підкреслював: “Війна, по-перше, – зло; Вона здатна знищити варварськими спустошеннями… усі досягнуті успіхи культури. Війна лягає важким тягарем на плечі народу і її наслідки жахливі… вони призводить до “розорення кожної держави”. Розглядаючи взаємовідносини між державами, філософ заявляв: “Жодна держава не повинна шляхом насильства втручатися в політичне будівництво і управління інших держав”. Мислитель вважає, що втручання посторонніх держав означає порушення прав незалежного народу. Такі ідеї німецького філософа, як ніколи, у сьогоденні є особливо актуальними. Це, передусім, стосується України, яка зазнала агресивного збройного  віроломного нападу з боку росії, що є фактичним втручанням у політико-державне будівництво і суверенітет та незалежність України. Тобто, І. Кант робить висновки, що “війна… і застосування засобів, які ведуть до неї, повинні бути безумовно заборонені”. Мислитель схиляється до думки, що добра організація країни здатна стримувати руйнівні ідеї іншої держави. Щоб запобігти цьому, І. Кант закликає створити міждержавний політико-правовий інститут “публічно-державної безпеки”. Філософ вважає, що з піднесенням культури, народи, незалежно від їхньої мови і релігії та інших відмінностей, все більше будуть “прагнути жити у мирі”. Звісно, що це – утопія, але конструктивна. Тому, що і ХІХ-е, і ХХ-е, і особливо ХХІ-е ст. показали: головний стримувальний фактор агресії – це достатня оброноздатність країни із наявністю ядерного потенціалу, що втратила Україна за Будапештським моморандумом 1994 року.

ВІДНОСНО Сучасна критика та осмислення. У ХХ-ХХІ ст. філософія війни значно зосереджується на проблемах глобального миру. Такі мислителі, як провідний французький філософ і громадський Жан-Поль Сартр (1905-1980 рр.ж.), Ганна Арендт (німецько-американська теоретикиня політології, 1906-1975 рр.ж.), німецький філософ і соціолог, постмодерніст Юрген Габермас (1929 р.н.), закликають до подолання воєнної агресії через діалог, міжнародне право і людську солідарність, маючи  різні підходи до розуміння природи війни, агресії та шляхів їх зупинення. Ключові ідеї кожного з них у цьому контексті такі:

Жан-Поль Сартр: Війна та екзистенційна відповідальність. Ж-П. Сартр, як представник екзистенціалізму, підходив до війни через призму свободи, вибору та відповідальності.

1. Агресія як продукт відчуження. Для Сартра війна виникає там, де людина втрачає власну свободу і вибір та проектує свої страхи і амбіції на інших. (Звісно, що такий підхід є принциповим для екзистенціоналіста. В.Б.). Це – також прояв «іншування», коли люди сприймають інших як об’єкти чи загрозу.

2. Ідея автентичності. Подолання агресії можливе через екзистенційну автентичність – усвідомлення своєї свободи, вибору і визнання такого в інших.
3. Політична боротьба: Ж.-П. Сартр підтримував антиколоніальні рухи (зокрема боротьбу Алжиру за незалежність), але наголошував, що справжній мир можливий лише через подолання структурного насильства і несправедливості.

Ганна Арендт: Політична дія та зло війни. Г. Арендт у своїх працях глибоко аналізувала природу влади і зла, війни, тоталітаризму і насильства, Голокосту.

1. Війна як прояв тоталітарного мислення. Г. Арендт вважала, що війни загарбницькі часто є результатом тоталітарних систем, які дегуманізують людину та знищують політичний плюралізм.
2. Банальність зла. Її ідея «банальності зла» (з книги про суд над Айхманом) показує, що агресія часто здійснюється через бездумну бюрократичну підпорядкованість, а не лише ідеологічною мотивацією. (Своєрідний підхід до такої збройної агресії як війна. В.Б.)
3. Політика без насильства. Г. Арендт бачила шлях подолання агресії в політичній дії – відкритому діалозі, заснованому на розумінні, повазі до іншості та колективній відповідальності.

Юрген Габермас: Комунікація як основа миру, представник Франкфуртської школи, акцентував увагу на ролі комунікації та раціонального дискурсу.

1. Дискурсивна етика. Ю. Габермас стверджував, що агресія виникає через відсутність раціонального діалогу. Для подолання воєнних конфліктів необхідно створити умови для рівноправного комунікативного дискурсу.
2. Космополітичний підхід. Він підтримував ідею глобальної демократії та міжнародних інституцій, які можуть виступати арбітрами у вирішенні конфліктів.

3. Мир через комунікативну раціональність: Будучи комунікативним антропологом, за Ю. Габермасом мир можливий лише тоді, коли сторони конфлікту визнають один одного як рівних суб’єктів і діють через раціональне обґрунтування, а не через насильство чи примус.

З-поміж небагатьох живих західно-європейських філософів, філомоф має активну реакцію на вторгнення росії в Україну. Він критикує сучасну німецьку політику, відхід від повоєнного менталітету Німеччини, а також за прагнення «відродити патріотизм». Ю. Габермаса турбує ідея нації і, на його думку, під загрозою зараз перебуває «режим діалогу та підтримання миру в німецькій політиці». Криза ця має міжпоколіннєвий характер, вона розвивається між молодими людьми, що забули історію, і старими, що пережили війну. «Між тими, хто зі співчуттям сприймає точку зору нації, що бореться за свою свободу, свої права і своє життя, і тими, хто витягнув інший урок із досвіду холодної війни та розвинув інший менталітет». Головна загроза за Ю.Габермасом, таким чином, полягає в ідеї нації, яка зараз активно відроджується в Україні. (Нині спостерігається криза влади у Федеративній Німеччині. В.Б.).

Великий прихильник і друг України Бернар-Анрі Леві, широко знаний як BHL, (1946 р.н.) – французький філософ, письменник, кінорежисер-документаліст, політичний журналіст та воєнний кореспондент, співзасновник групи «Нові філософи». Від бував на Майдані у 2014 році. Із 2022 р. року філософ і письменник подорожує Україною під час війни, відзняв свій перший документальний фільм «Чому Україна» («Pourquoi l’Ukraine»). Б.-А. Леві  підготував також документальний фільм «Слава Україні» («Slava Ukraini»), (2023 р.), зі сприйняттям подій з окопів та переживаннями і емоціями людей, постраждалих від війни. Відображав, як росія порушує правила ведення війни і масово чинить воєнні злочини. Прем’єрний показ фільму відбувся перед переповненою залою поважних гостей, журналістів та прихильників у Варшаві 15 травня 2023 року. Того ж року фільм також показано у Когресі США. У 2023 році філософ Бернар-Анрі Леві активно закликав до виключення РФ з Ради Безпеки ООН.                         СПІЛЬНЕ у їхніх підходах:

Усі наголошують на важливості подолання відчуження між людьми та націями. 2. Пропонують не-насильницькі шляхи вирішення конфліктів, засновані на етиці, політиці чи діалозі. 3. Критично ставляться до структурного насильства, яке породжує війни (економічного, політичного, соціального чи ідеологічного).           Відмінності:

• Ж.-П. Сартр наголошує на особистій відповідальності та боротьбі з несправедливістю.
• Г. Арендт концентрується на політичній дії та аналізі тоталітаризму.
• Ю. Габермас шукає вирішення через раціональні інститути та космополітичний порядок, необхідності комунікації між поколіннями.
• Бернар-Анрі Леві – це філософія у дії, оскільки він фізично був на війні, в окопах, відвідував позиції бригади НГУ «Хартія», спілкувався з воїнами і мирними жителями. Йому належить таке висловлювання: «Якби я був українцем, то захоплювався б сміливістю ваших військових, захоплювався б воїнами в Дебальцевому, які довго перебували під шквальним вогнем противника, які не відступили доти, доки не отримали наказу. Якби я був українцем, то відчував би вдячність до керівництва країни».

Сучасні українські філософи про загарбницьку війну: погляд на злочинну агресію.

Війна росії проти України стала каталізатором глибоких філософських роздумів серед деяких українських науковців. І хоча поняття «філософія загарбницької війни» у них не віднаходиться, вони прагнуть аналізувати не лише політичні та соціальні аспекти цього збройного конфлікту, але і його моральні, етичні та метафізичні виміри. Ключові теми, які піднімають сучасні українські філософи:

• Зло як фундаментальна категорія. Війна розкриває глибини зла, яке не є простою відсутністю добра, але й активною силою, що прагне знищити все живе.
• Сенс страждання та смерті. Філософи роздумують над тим, як знайти смисл у безглуздому насильстві, і як зберегти віру в людство в умовах тотальної війни.
• Ідентичність та національна свідомість. Війна підсилює почуття національної єдності та формує нову українську ідентичність, засновану на цінностях свободи, демократії та гідності. (Чудовий слоган на телебаченні «Разом – ми сила».
• Справедливість та міжнародне право. Науковці аналізують порушення міжнародного права росією та обговорюють проблеми справедливої відплати за скоєні злочини.
• Майбутнє України та світу. Вони намагаються уявити, яким буде світ після війни, і які уроки людство повинно винести з цього трагічного досвіду.

Деякі сучасні українські філософи, які активно вивчають тему війни:

Відомий філософ Вахтанґ Кебуладзе розмірковує про природу війни, зазначаючи, що вона ніколи не може бути виправдана. Тому що, попри загальне прагнення до справедливого миру, українці готові боротися за свою свободу та гідність проти російської збройної агресії. В. Кебуладзе аналізує позиції класичних філософів, таких як Гоббс, Локк, Кант, Геґель, щодо війни та миру, підкреслюючи, що війна, хоча й небажана, іноді стає неминучою в боротьбі за справедливість та суверенітет, про що вже розглянуто на початку статті.

Доктор філософії, Олександр Кулик у своїх лекціях розглядає сучасну українську філософію та її ставлення до війни, аналізуючи, як війна впливає на суспільство, культуру та моральні цінності, а також обговорює роль філософії у розумінні та подоланні воєнних конфліктів.

• Інші українські філософи. Деякі сучасних українських науковців публікують свої роздуми про війну в різних виданнях та на онлайн-платформах.

Чому важливо вивчати погляди українських філософів на війну:

• Розуміння сучасної України. Їхні погляди допомагають глибше зрозуміти сучасну українську ідентичність та цінності.
• Пошук шляхів до миру. Філософські роздуми можуть сприяти пошуку шляхів до встановлення справедливого миру і запобігання новим воєнним конфліктам.
• Переосмислення людської природи. Війна змушує нас замислитися над найглибшими проблемами буття: про добро і зло, життя і смерть, сенс людського існування.

Крім того, українські філософи звертаються до ідей класиків, таких як І. Кант та Г. Геґель, для осмислення сучасних подій. Зокрема, вивчаються їхні погляди на проблеми війни і миру, а також на право народів на самовизначення та захист від агресії, що також розглянуто в цій статті.

Загалом же, сучасні українські філософи підкреслюють, що війна є глибокою трагедією, але в умовах збройної агресії боротьба за свободу та незалежність стає моральним обов’язком. Вони також наголошують на важливості міжнародної підтримки та солідарності у протистоянні загарбницьким діям росії.

Автор помислив над «Формулою загарбницької війни», що може бути представлена як набір факторів і взаємодій, які зумовлюють її виникнення та розвиток. Вона виглядає так:

Формула загарбницької війни: F=(R + P + I + M) × A → W + C + L; Де:

1. R (Resources) – Ресурси, що означає потреба або бажання отримати природні надра (земля, вода, корисні копалини) чи економічні вигоди іншої країни.
2. P (Power) – Влада. Імперські і політичні амбіції, прагнення розширення територій, демонстрація сили або гегемонії.
3. I (Ideology) – Ідеологія, тобто ідеологічні виправдання війни, наприклад, націоналізм, релігійна місія, расова чи культурна перевага, інше.
4. М (Mit) – Міф, видумані концепти – «нацизму», «бандерівщини», «мілітаризації»/»демілітаризації», «НАТОфікації», «біологічних лабораторій», «птахоносіїв біологічної зброї» як привід для збройної агресії і боротьби із усим тим, що нібито, загрожує сусідній країні тощо.
5. A (Aggression) – Агресія. Рівень агресивності держави чи суспільства, що залежить від радикальних намірів певної керівної групи, соціальної напруги, культурного контексту та політичного режиму, імперських амбіцій диктатора країни.

     Результати (права частина формули): 1. W (War) – Війна як явище, що виникає поєднанням вищезазначених факторів. 2. C (Conquest) – Завоювання території або ресурсів, які стають здобутком переможця. 3. L (Losses) – Втрати, що включають людські жертви, руйнування промислової і агропромислової та соціальної інфраструктур, енергетики і навіть повне знищення міст, селищ, сіл, загибелі людей на фронтвх війни, а також мирного населення.

УТОЧНЕННЯ формули. 1. Зовнішні умови: Міжнародна слабкість сусідів,відсутність колективної безпеки, криза міжнародного права. 2. Внутрішні фактори: Політична криза, економічні проблеми, мобілізація населення через пропаганду. 3. Історичний імпульс: Фальсифіковані історичні образи, реваншизм, ідеї відновлення “справедливих кордонів”, «історичного скрепу минулого» та інша ворожа маячня. АЛЕ:

УКРАЇНА – не слабка й не зовсім – сильна,
та, головне, – вона завжди – мобільна,
Єдина, Вільна, Славна, Незборима
і Незалежна, Суверенна УКРАЇНА! В.Б.

ФОРМУЛА відображає системний характер загарбницької війни, де мотивації імперських амбіцій поєднуються з ресурсами і технологічними можливостями для досягнення домінування. Приклад російської агресії проти України, яка вписується у використання елементів цієї формули:

• Ідеологія: “Руській мір”, заперечення української ідентичності, державності, дегуманізація українців, якась видумана «денацифікація» і «демілітаризація».
• Політика: Заяви про “захист російськомовного населення”, анексія Криму, збройова підтримка сепаратистів на Донбасі.
• Військова сила: Модернізація армії, використання гібридних методів ведення війни, зокрема ІПСО, шовіністських наративів пропаганди, маніпуляцій, фейків.
• Зовнішні умови: Розрахунок на слабку реакцію Заходу. ЗАУВАГА. У 2014 році захід «проковтнув» захоплення росією Криму, деяких районів Донецької і Луганської областей. Але такого не сталося у 2022 році при повномасштабному вторгненні росії в Україну. Держави Європи, США, Канада, Австралія, Японія, Нова Зеландія, інші виступили на солідарну підтримку України, надання важливого озброєння та фінансової допомоги. Завдяки героїчному опору українського народу, ЗСУ та підтримці міжнародних партнерів, плани росії зазнали краху.

Розуміння цієї “формули” допомагає аналізувати причини та передумови воєн, а також розробляти стратегії запобігання конфліктам.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ. Ключові аспекти філософії загарбницької війни:

• Виправдання насильства. В основі будь-якої загарбницької війни лежить виправдання застосування насильства як засобу досягнення політичної мети. Це може базуватися на різних аргументах, таких як:
  • Соціальний дарвінізм: Ідея «виживання найсильнішого», яка переноситься на міждержавні відносини, де війна розглядається як природний відбір між народами.
  • Расова перевага: Віра у вищість однієї раси над іншими, що дає їй право на домінування та експлуатацію. Така доктрина була в А.Гітлера.
  • Націоналістичні ідеї: Перебільшена любов до власної нації, яка перетворюється на зневагу до інших та прагнення до територіальної експансії.
  • Геополітичні інтереси: Аргументи про необхідність контролю над стратегічними територіями або ресурсами для гарантування безпеки або економічного процвітання.
  • «Цивілізаційна місія»: Ідея про те, що певний народ або держава несе «цивілізацію» іншим, «менш розвиненим» народам, що може виправдовувати насильницьке збройне втручання в їхні справи.

• Дегуманізація ворога: Для того, щоб виправдати насильство, необхідно дегуманізувати ворога, тобто позбавити його людських якостей. Це досягається шляхом створення негативного образу ворога, який зображується як жорстокий, відсталий, загрозливий тощо. Так, десятиліттями зображувався СРСРом образ НАТО як ворога.
• Культ війни: У суспільствах, схильних до загарбницьких воєн, часто формується культ війни, який романтизує насильство, героїзує військових та пропагує мілітаристські цінності. Така їхня пропаганда.

Історичні приклади:

• Колоніальні війни: Європейські держави впродовж століть вели загарбницькі війни з метою захоплення колоній в Африці, Азії та Америці. Ці війни часто виправдовувалися расовими теоріями та ідеєю «цивілізаційної місії».
• Нацистська Німеччина: Ідеологія нацизму базувалася на расовій теорії та прагненні до світового панування, що призвело до розв’язання ІІ Світової війни.
• Російська агресія проти України: Сучасна російська агресія проти України має всі ознаки загарбницької війни, яка виправдовується імперськими амбіціями та ідеями про «єдіний народ», «руській мір», «денацифікацю» тощо.

НАСЛІДКИ: Загарбницькі війни завжди призводять до численних жертв, руйнувань та страждань. Вони підривають міжнародний мир та безпеку, породжують ненависть та ворожнечу між народами. Важливо розуміти філософію загарбницької війни, щоб протистояти їй та запобігати новим збройовим конфліктам. Необхідно пам’ятати, що жодна ідеологічна або політична мета не може виправдати насильство та  збройну агресію – війну.

Формула (вербалізовано-контентна): Ідеологія (агресивна + дегуманізація) + Політика (експансія + економічні інтереси) + Військова сила (армія + стратегія) + Зовнішні умови (слабкість противника + відсутність реакції + надумано-фальшиві підстави) = Загарбницька війна. Формула загарбницької війни є визначеною логічно- математичною моделлю, але можна виділити ключові елементи та умови, які сприяють її розв’язанню та успіху. Це – комплекс факторів зазначених і описаних вище, які взаємодіють між собою. Важливо також зазначити:

• Загарбницька війна завжди є злочином та порушенням міжнародного права.
• Сучасні умови – наявність міжнародних організацій та системи колективної безпеки, ніби, дещо ускладнюють розв’язання та успіх загарбницьких воєн. Та не всі вони, на жаль, включаючи Раду безпеки ООН, є дієвими.

ЗАГАРБНИЦЬКА ВІЙНА-ІІ:

Рідна земля пожежами палає,
часто не видно виднокраїв.
Стискають небо чорні крила.
така ракетна суне сила.

Чутно «бабахи», лють – глибока,
ненависть горить у вогні.
Але народ стоїть висóко,
сталевий Дух живе у нім.

Амбіції тирана є холодні,
руйнують мир як із безодні,
щоб панувати у чужій країні,
у Вільній й Незалежній Україні.

Загарбник чоботом ступає,
краде життя, дітей й свободу.
Потужний спротив наростає
нащадків праведного роду.

Залізо дзвоном б’є у серце,
чи стане сил, щоб зло це стерти?
Щоб розірвать ланцюг війни,
хоча б цієї сірої зими. В.Б.

«Філософія загарбницької війни» – це складна та багатогранна тема, яка досліджує ідеологічні, моральні, політичні, дипломатичні, військові обґрунтування агресії з метою захоплення територій, ресурсів або встановлення домінування чи поневолення над іншими народами та їхніми ресурсами і територіями. Вона охоплює широкий спектр ідей – від відвертого мілітаризму та нацизму і рашизму (новий адекватно-справедливий термін щодо росії затверджено Верховною Радою України) – до більш витончених форм виправдання, таких як геополітичні інтереси чи надумана «цивілізаційна місія», «визвольне СВО – спеціальна воєнна операція росії» або фальшива «денацифікація» чи «демілітаризація». ЗОКРЕМА:

1. Ідеологічне обґрунтування: Наявність ідеології, що виправдовує агресію. Це може бути «руській мір», расизм, релігійний фанатизм, імперські амбіції або поєднання цих факторів. Ідеологія, приміром, «руського міру», створює виправдання для війни в очах агресора та обережно мобілізує своє населення, задурманюючи його телевійно-пропагандистькими зомбувальними наративами, збирає наймаців за рублі, військових з інших країн.

• Дегуманізація ворога: Ворог зображується як меншовартісний, жорстокий, загрозливий, що знімає моральні обмеження на застосування насильства.

2. Політичні та економічні умови:

• Агресивна зовнішня політика: Держава-агресор відкрито заявляє про свої територіальні претензії або прагнення до домінування, про видумані «ісконні землі».
• Економічні інтереси: Захоплення ресурсів, підприємств, фермерських господарств, продукції (зерна), ринків збуту або контроль над стратегічними територіями може бути економічним стимулом для загарбницької війни.
• Внутрішня нестабільність: Війна може використовуватися як засіб відволікання уваги від внутрішніх проблем та консолідації суспільства навколо лідера.

3. Військова готовність:

• Сильна армія. Наявність добре озброєної та підготовленої армії є необхідною умовою для ведення загарбницької війни.
• Стратегічна перевага. Агресор прагне створити стратегічну перевагу над противником, наприклад, шляхом несподіваного нападу або використання нових видів зброї. Все характерне для росії.

• Підтримка союзників (не завжди), хоча не обов’язкова участь/домомога інших держав, що може значно збільшити шанси на результат. Тут така особливість: диктатора може підтримувати такий же тиран.

4. Сприятливі зовнішні умови:

• Слабкість противника означає, що агресор обирає слабшого противника, який не може ефективно протистояти агресії.
• Відсутність рішучої міжнародної реакції. Якщо міжнародне співтовариство не вживає жорстких заходів для стримування агресора, що було на початку 2014 року щодо агресії росії в Україну (анексія Криму, захоплення деяких районів Донецької і Луганської областей) – це може заохотити його до подальшої ескалації, що й сталося потім, вже у лютому 2022 року.

        Тому, крім осуду, потрібні постійні санкції для агресора у всіх сферах його військово-промислового комплексу, економіки, бізнесу, торгівля, фінасово-банківської системи, що здіснюють США, Європейський Союз, Канада, Україна плюс персональні – для воєнних злочинців…

De FACTO: Проблема війни і миру постійно знаходилась у центрі уваги мислителів усіх часів і народів. В історії людської цивілізації не існує злободеннішої проблеми, яка б так хвилювала кожну людину, як проблема війни, оскільки це проблема не лише виживання, а й – життя і смерті.

Лишає ворог згарища і болі,
зруйновані поля, храми й оселі.
Та не здолати окупантам Волі,
бо м’язи в оборонців як сталеві.

Та знову чути плач дитячий,
і мати посивіла від «чекати»,
Бо чоловік і син воюють,
а у родині всі горюють.

Крізь біди знову проросте весна,
і на руїнах будуть квіти.
бо Справедливість є лише одна,
і Правди тут вже ніде діти.

Історія запам’ятає гнів:
Хто сіє смерть, її й – дістане.
Народ долав, боровся, вірив й жив,
в новім своїм майбутнім він постане! В.Б.

PostFactum: Якщо у війнах в XVII ст. загинуло 3 млн осіб, у війнах в XVIII ст. – більше 5 млн осіб, у війнах XIX століття – 6 млн осіб, то під час Першої світової війни кількість убитих досягла 10 млн осіб, а в Другій світовій війні – більше як 50 млн осіб. У Другій Світовій війні брала участь 61-а держава світу, а це − 80 % людства. До армій країн-учасниць війни було залучено понад 110 мільйонів солдатів і офіцерів. Загальні втрати військових та цивільного населення під час тієї війни за різними оцінками становлять від 50 до 80 млн. людей. У російсько-українській Великій війні (після повномасштабного вторгнення 22 лютого 2024 р.) росія уже втратила на 20 грудня 2024 р. близько 770 тис. своїх військових і кількість їх росте щодоби на 1000-1500 окупантів.

Серед усіх живих істот лише три види воюють із подібними до себе – це люди, шимпанзе і мурашки. Можливо, існує якийсь «ген чи гормон війни», який передається від одного покоління людей до іншого, особливо у населення країни-агресорки. На думку американської дослідниці Барбари Еренрайх, яку цитує інформаційне агентство «Washington ProFile», для того, щоб вести війну, жива істота повинна мати дві важливі психологічні складові: по-перше, бути здатною до агресії, а по-друге, готуватися до війни. «Організація – це те, що відрізняє війну від випадкових сутичок чи вбивств. Окрім реальних бойових дій, вона включає також підготовку до бою, навчання армії, організацію проживання і транспорту», – так її описує американська імунологиня і журналістка Барбара Еренрайх у книжці «Blood Rites: Origins and History of the Passions of War» («Криваві обряди: витоки та історія пристрастей війни»). Саме завдяки такій особливості війни, як організованість з боку держави, і стало можливим винайдення засобів, що так чи інакше пов’язані з воєнними діями: аерозольний балончик, реактивний двигун, мікрохвильова піч, нейлон, гума, пластмаса, комп’ютер і системи GPS – усіма цими речами ми завдячуємо військовим протистоянням. Логічно, що війна зумовлює розвиток науки і техніки, нових видів озброєння. Так, у «гарячій» стадії російсько-української війни домінантними стали нові технології та види зброї і зокрема потужне використання багатьох типів різнофункціональних дронів.

У звіті авторитетної організації «Global Peace Index», від міжнародного дослідницького австралійського Інституту економіки та миру (IEP), повідомляється, що у 2024 році у світі триває найбільша кількість конфліктів з часів Другої Світової війни – 56. Додаю: Найдовше триває російсько-українська війна – з 2014 року.

Воєнний агресивний збройний напад на Україну з боку російської федерації, що є реальною загрозою національній безпеці, незалежності і суверенітету держави, а також для країн Європи, порушенням міжнародного права, Женевських конвенцій, Статуту ООН і усталеного міжнародного порядку.

Війна, як унікальне воєнне і політично-соціальне та економічне явище, перебувала у центрі уваги мислителів усіх часів і народів, що й розглянуто в статті. ОТЖЕ, проблеми загарбницької війни, загалом війни і миру, сформульовані видатними представниками філософії – із древності – до сьогодення, не втратили своєї актуальності й нині. Вони започали і збагатили філософсько-політичну, правову та військово-теоретичну і стратегічно-тактичну думку. Цінність минулих і сучасних філософських ідей полягає також у тому, що в умовах російсько-української війни – вони виступають важливим орієнтиром у проведенні зовнішньої і внутрішньої політики країни, спрямованої на мобілізацію усіх своїх сил у боротьбі з агресором-терористом і загарбницею, реалізації Формули миру і Плану Перемоги, участі миротворчої місії провідних держав Європи у встановленні та дотриманні справедливого миру, гарантованому захисті національної безпеки, суверенітету і незалежності України та уникнення майбутніх воєн…

20 грудня 2024 р. м. Київ.