«Народе із трипільських запорогів,
Древніший за святий Єрусалим, —
Та скільки ж можна на чужих пророків
Молитися, не вірячи своїм?!»
(Борис Олійник, поезія «Прокиньсь нарешті»).
Світогляд українського етносу до його християнізації розгортався на троїстості як архетипно закодованій методології. Українці не потребували духовного насилля над собою, нищення народної культури. Християніза¬ція народів та знищення дохристиянських вірувань не забезпечила злагоди в суспільному житті, не звільнила людство від кайданів об’єктивації. Поширена церквою думка, начебто християнство сприяло розвою української культури, письма, мови, державності і т. п., є неправдою. Вбивця князь Володимир [пом. 1015], зрадив дух сво¬го батька — язичницького князя Святослава [942 – 972] і разом із попере¬дниками — князем Аскольдом [пом. 882] і княгинею Ольгою [ біля 890 – 969], нав’язав у га¬небний спосіб чужу віру українському люду, цим самим зірвав міст духовної цілісності народу, що єднав український етнос із заповітами предків. Це був акт духовного поневолення. Під християнізацією народів, висловлюючись думкою Та¬раса Шевченка, приховується їх «переінакшення». Слід знати, що нація народжується в той момент, «коли народ усвідомить наявність свого власного, окремого від інших, Бога» (Шеллінг).
Церква не тільки зупинила розвій української народної куль¬тури, вона її нищила як національно окресленого феномена. Згадаймо слова Тараса Шевченка про «Розп’ятієм добиту» Україну.
Інколи запитують — яке ставлення до релігії Тараса Гри¬горовича Шевченка [1814-1861] і чи був Т. Шевченко христи¬янином? Борцям проти духовного гноблення українського ет¬носу (релігійного і мовного) нагадаю: Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський дотримувалися нехристиянського світогляду. Ці пробуджені уми розуміли, що церква в духовному сенсі є окупантською партією, носієм чужинської ідеології. Стосовно до Т. Шевчен¬ка в цьому легко переконатися з його творів «Неофіти», «Єретик», «Кавказ», «Марія», «Якби ви знали, паничі…» та ін. У ди¬тинстві Шевченко зазнав великого впливу біблійських вига¬док. Але прозрів. У поезії «Полякам» він констатує:
«…Синами вольними… Росли,
Росли сини і веселили Старії
скорбнії літа… Аж поки іменем
Христа Прийшли ксьондзи і
запалили Наш тихий рай. І
розлили Широке море сльоз і
крові, А сиріт іменем Христовим
Замордували, розп’яли… Поникли
голови козачі, Неначе стоптана
трава. Украйна плаче,
стогне-плаче! За головою голова
Додолу пада. Кат лютує, А
ксьондз скаженим язиком
Кричить: «Te deum! алілуя!..»
Т.Г. Шевченко розумів, що українському народові нав’язана чужа віра:
«Блукав я по світу чимало Носив
і свиту, і жупан… Нащо вже
лихо за Уралом Отим киргизам,
отже й там, Єй же богу, лучче
жити, Ніж нам на Украйні. А
може, тим, що киргизи Ще не
християни?.. Наробив ти,
Христе, лиха! А переіначив
Людей божих?! Котилися
І наші козачі
Дурні голови за правду,
За віру Христову,
Упивались і чужої,
І своєї крові!..
А получчали?.. ба де то!
Ще гіршими стали,
Без ножа і автодафе
Людей закували
Та й мордують… Ой, ой пани,
Пани християне!..»
(«Сон»)
Церква як ідеологічна структура віри не служила інтересам українського народу. У поезії «Світе ясний! Світе тихий!» та в поезії, присвяченій Ликері Полусмаковій, Шевченко пише:
«Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий! За
що ж тебе, світе-брате, В своїй
добрій, теплій хаті Оковано,
омурано (Премудрого одурено),
Багряницями закрито І роз-
п’ятієм добито?…»
(«Світе ясний! Світе тихий!»)
«Моя ти любо! Мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі, В
святій неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись, І не
кленись, і не молись Нікому в
світі! Збрешуть люде, І
візантійський Саваоф
Обдурить! Не одурить бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби його — ми люде!»
(«Ликері»)
У своїй хаті «Не ймуть нам віри без хреста» – цими слова¬ми Шевченко засуджує чужовір’я, яким оковано світ, одуре¬ний Саваофом. Він вірив у дехристиянізацію українського на¬роду, виказував надію у прихід нової свідомості людства:
«…Не добито! Стрепенися!
Та над нами просвітися,
Просвітися!.. Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленими піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати!»
(«Світе ясний! Світе тихий!»)
Я звернув увагу на лист Т. Шевченка до родича — Варфо¬ломія Григоровича Шевченка від 23 березня 1860 року, в яко¬му поет пише: «Я тільки не фарисей, не ідолопоклонник такий, як оті християни — сіпаки і брехуни». Визнаючи себе ідолопо¬клонником, але не таким, «як оті християни-сіпаки і брехуни», Тарас Шевченко у своїй творчості піднімав і язичницькі теми.
Біографія великого поета, за словами Бориса Олійника, починається з часу народження свого народу, тож Шевчен¬ко не міг не бути носієм ментальності рідного народу, носієм дохристиянської рідної віри.
Тож, зустрічаючи у творчості Тараса Шевченка феномен тро¬їстості, ми неприпустимо не цікавимося, якого він націо¬нального колориту. Біля витоків ментальності Шевченка од¬нозначно знаходиться дохристиянська Троїстість, котра ві¬дігравала провідну роль у житті давніх українців, була пред¬метом вірувань і обрядовості наших предків (наприклад, кожне весільне дійство повторювалось тричі: тричі кланя¬лись, тричі цілувались, тричі благословляли, тричі сідали за стіл тощо). Рясніє символами троїстості й українська мова («три птахи», «три дороги», «три дари», «три муки», «три ві¬конця», «треті півні», «як три дні хліба не їв», «без року три дні», «зігнути в три дуги», «іди під три вітри», «триклятий», «під трьома замками тримати», «тройзілля» тощо). І в творах Тараса Шевченка часто-густо зустрічаються вирази з троїс¬тим означенням («тричі прокляті», «тричі спасибі», «тричі цілую», «три душі», «три злота», «три указа», «три ворони», «три лірники», «третій півень», «третє поле», «усі троє», «в третій раз».).
Троїстість, означена словом «тричі», в древності виражала межу найбільшого. До виникнення перервних (дискретних) арифметичних чисел (один, два, три…), а отже, й дискретної лічби первісний рахунок наших далеких предків обмежував¬ся лише рядом 3, 2, 1, але він не був дискретним і абстраго¬ваним. Така лічба безпосередньо поєднувалася з об’єктами, які в злитій формі уреальнювала триєдність. Число «три» сим-волізувало межу найбільшого, триєдність світу. Воно як най¬більше вважалось особливим, означало «все», «досконалість», а «тричі» — «вичерпно», «цілковито».
Могутня сила троїстості постійно впливала на свідомість Тараса Шевченка протягом усього його творчого шляху — чи то йдеться про означення природи продукту мислення (твір «Гоголю»), часу і простору («Великий льох», «Причинна», «Ой діброво — темний гаю!..», «Думи мої, думи мої…», «Неофіти»), чи означення кількісних меж («Тополя», «Наймичка», «Хусти¬на»), побутового («Мар’яна-черниця», «Відьма») чи обрядово¬го («Петрусь», «В казематі») дійства. Проникнення троїстості у творчість Тараса Шевченка є правилом («Москалева крини¬ця», «Слепая», «Три літа», «Невольник», «Коло гаю в чис¬тім полі…», «Гайдамаки», «У тієї Катерини…», «Варнак», «Ти¬тарівна», «Ой стрічечка до стрічечки…», «Неначе степом чума¬ки…», «Лічу в неволі дні і ночі…», «Наймичка», «Назар Стодоля», «Марина», «Музикант» та інші твори):
«…Копають день, копають два,
На третій насилу
Докопалися до муру
Та трохи спочили».
(«Великий льох»)
«…Одпочинеш; а як стане
Місяць серед неба,
Випий ще раз; не приїде —
Втретє випить треба.
За перший раз, як за той рік,
Будеш ти такою;
А за другий — серед степу
Тупне кінь ногою.
Коли живий козаченько,
То зараз прибуде.
А за третій…, моя доню,
Не питай, що буде».
(«Тополя»)«…Тричі крига замерзала,
Тричі розтавала,
Тричі наймичку у Київ
Катря проводжала
Так, як матір…»
(«Наймичка»)«Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленному хресті
На старій церкві…»
«…Отак кричали і летіли
Ворони з трьох сторін і сіли
На маяку, що на горі
Посеред лісу, усі три.
Мов на мороз, понадувались,
Одна на другу позирали;
Неначе три сестри старі,
Що дівували, дівували,
Аж поки мохом поросли».
(«Великий льох»)
«За думою дума роєм вилітає;
Одна давить серце, друга роздирає,
А третя тихо, тихесенько плаче
У самому серці, може, й Бог не бачить».
(«Гоголю»)«Ой діброво — темний гаю !
Тебе одягає
Тричі на рік… Багатого
Собі батька маєш».
(«Ой діброво — темний гаю !…»)«… На третій день і їх в кайданах
Сторожа з голими мечами
Гуртом в різницю привела».
(«Неофіти»)«… Випроводжала три поля, три милі,
Прощалася при долині.
…Мина літо, мина й друге,
А на третє линуть
Преславнії компанівці
В свою Україну.
Іде військо, іде й друге,
А за третім стиха —
Не дивися, безталанна, —
Везуть тобі лихо.
… Три рушниці-гаківниці
І три самопали…»
(«Хустина»)«…Розбилася…» — А струни є ?»
«Тілько три осталось».
«Та хоч на трьох яку-небудь»,
«На трьох… Ох, дівчата!»
(«Мар’яна-черниця»)«… За три шаги охрестила,
За три шаги пропила»
(«Відьма»)«…Не їла три дні й не пила,
Вернувшись з прощі. І три ночі
Не спала; впали карі очі…»
(«Петрусь»)«… І калина прийнялася,
Віти розпустила.
І три літа на могилу
Дівчина ходила».
«…Ой три шляхи широкії
Докупи зійшлися.
На чужину з України
Брати розійшлися».
«… Посадила стара мати
Три ясени в полі».
«… Три явори посадила
Сестра при долині…»
«… Не прийнялись три ясени,
Тополя всихала,
Повсихали три явори,
Калина зов’яла.
Не вертаються три брати».
«… Не вертаються три брати,
По світу блукають,
А три шляхи широкії
Терном заростають».
(«В казематі»)«Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,…»
(«Причинна»)
Тож робити з Тараса Шевченка (як дехто намагається) та¬кого собі християнина-фаната — означає зденаціоналізува¬ти його ментальність. Серце Шевченка билося в ритмі життя традиційного світу предків, без чого він не злився б настіль¬ки з народом, не став би народним поетом, виразником духо¬вної долі українського етносу. У своїй творчості він світогляд¬но звертався до Бога в загальнорелігійному розумінні Абсо¬люту, хоч і жадав, щоб слов’яни стали синами Сонця-Правди і вірив, що християнська церква-домовина розвалиться- і з-під неї встане Україна. Разом із Г. Сковородою Т. Шевченко був переконаний, що «свою віру створимо із глибини серця на¬шого народу»…
Настає доба, коли релігія як історичний етап свідо-мості закінчується. На зміну приходить Тригнозія — загаль¬нолюдський світогляд. У Тригнозії немає антиномічно про¬тиставлених одне одному — позаонтологічної (об’єктивованої) «людини-атома» і безтілесного Бога. У ній благовіститься одна реальність — Необ’єктивована Людина.
Прийшов час перестати затьмарюватись хибними погля¬дами, задурюватись суб’єктивністю. Потрібно вийти зі стану затурканості і усвідомитись Необ’єктивованою Людиною.
Тригнозисний антропоморфізм веде людство в шевченкове «єдиномисліє» та «братолюбіє»:
«… А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли!»
Петро Харченко