Сьогодні, переглядаючи фото в своєму архіві, мені на очі попалися два знімки, які були зроблені в різних місцях, але в одному році – в 1941-му. Зроблені ще в мирні часи, але до війни залишалися вже лічені дні, і зображені на них мої батьки. Тоді вони ще не були знайомі, і не знали, що колись їхні стежки перетнуться, і у них з’явиться така чудова донечка, як я (жарт).
Мій батько, Петрович Миколі Іванович, народився 23 лютого 1922 року на Чернігівщині, в селі Ченчики Холминського району. Його батько був лісничий, а мама – домогосподарка. Батько був старшим з десяти дітей, з яких вижило і доросло до дорослого віку всього троє.
В 1939 батько закінчив 10 класів і вступив в Ленінградське авіаційне училище, бо з дитинства мріяв стати льотчиком. В 1941 році він закінчував другий курс училища, 23 березня зробив це фото, щоб надіслати товаришу на згадку, здав екзамени і поїхав на канікули в своїє рідне село до батьків. А 22 червня почалася війна, в той же день його призвали, за 40 днів терміново вивчили на авіамеханіка, і 1 серпня він вже був на фронті. Про це свідчать архівні записи, які збереглися, і записи в воєнному білеті.
Тепер про маму. Моя мама, Іщенко (дівоче) Ганна Григорівна, народилася 13 квітня 1925 році в сім’ї колгоспників в селі Перекопівка Глинського району, тоді ще Полтавської, а зараз -Сумської області.
В 1941 році вона закінчили 8 класів Перекопівської середньої школи, і вони з двома подругами-однокласницями вирішили зробити спільний знімок на згадку. Одяглися в найкраще, причепурилися і пішки пішли в райцентр – в Глинськ, в фотоательє. Це кілометрів сім в одну сторону, причому треба було перетнути Сулу через переправу. Я в дитинстві теж застала цей спосіб добитися на другий берег. На переправі працювала людина, перевозила на лодці на інший берег. Підходиш до місця, де переправа, кличеш “паромщика”, і він перевозить. Не знаю, чи за те кожен платив індивідуально, чи то була така офіційна посада.
Видно, що фотограф – гарний професіонал, він застосував підходячий художній “задник” для фону, гарно розмістив дівчат, допоміг впоратися з волоссям ( коси ретельно причесані і викладені), для композиції дав їм у руки відповідні аксесуари (квіти).
Чудовий знімок! Зараз так не вміють.
Я сказала мамі, що в неї найгарніше плаття, але мама сказала, що насправді воно “найслабкіше”, бо у одної подруги плаття було з атласу, а в другої – з якоїсь вишуканої тканини з блискучим вкрапленнями. А мамі плаття пошили з шматка тканини з бавовни, який мама моєї мами отримала в нагороду за гарну роботу в колгоспі. Той відріз був короткуватий і надто світлий і строкатий, щоб з нього можна було пошити щось підходяще для нагородженої, то пошили для дочки.
Всього через місяць почнеться війна, в село прийдуть німці, швидко наведуть “німецькі порядки”, почнеться дворічна окупація, кожен житель окупованих територій буде врахований, як робітник, і ці дівчата – теж, і всі будуть працювати на “велику Германію”бо всі продукти їхньої праці будуть відправляти саме туди.
В 1943 році німців з села “виб’ють”, почнуть працювати школи, і ці дівчати повернуться до навчання. В 1945 році мама закінчить школу з золотою медаллю, і це буде перший рік, коли започаткували нагороду медалями за відмінне навчання, і перша і єдина в тому році золота медаль в районі. Отримувати її відправиться в Глинськ все сільське начальство – директор школи, голова сільради і ще якийсь голова – може, голова колгоспу. Бо вони втрьох були. І гарно відсвяткували таку урочисту подію – перша медаль в районі! – в місцевій чайній. А на переправі переправщик попросить показати медаль і йому, при цьому лодка похитнулася, мабуть, тому, що були вже не дуже тверезі, і медаль не втрималася в руках і “стрибнула” у річку. На щастя, там було мілко, її швидко підняли, але протверезилися всі “у момент”. Ця медаль збереглася, в голодовку її на хліб не виміняли, і зараз вона зберігається в старенькій маминій сумочці разом з моєю, яка вже тільки називається золотою, – благородного металу в ній немає. А ті, перші, були справді золоті.
Після закінчення школи мама вступить до Харківського університету, і буде там навачатися рік чи два, поки будуть давати безкоштовні талони на харчування, бо на той момент вона не буде мати ніяких засобів для існування – батька вб’ють на фронті, а маму посадять в в’язницю на 2 роки за те, що збирала колоски по вже прибраному полі – по кількості кілограм назбираних колосків (2кг). Потім в університеті талони відмінять, і вона переведеться в інший інститут, де ще давали талони, потім і там їх відмінять, і вона переведеться в третій, де талони давали аж до кінця її навчання – Ніжинський педагогічний.
Мій майбутній батько пройшов всю війну, дійшов до Берліна, демобілізувався в 1947 році. В військовий він повертатися не захотів, а вступив у той самий інститут в Ніжині, де навчалася моя мама. Там вони познайомилися, закохалися – але то вже зовсім інша історія…
Стаття запозичена у групі ФБ Рідний край через призму об’єктива: минуле та сьогодення.