Мохов Александр. Путь к себе.

Дорога до себе

Звернення до землі

О земле рідна, земле мила,
Чом не борониш ти себе?
Нащо ти грудоньки відкрила,
Щоб ґвалтували всі тебе?
Нащо красу свою топтати
(Не можу й трохи зрозуміть)
Ти дозволяєш супостатам,
В яких нажива на умі?
Вони в святі заходять храми,
Та дух до Бога не лежить…
Не йди, не йди до них у найми
І, як кріпачка, не служи.
Тебе ж ніхто нам не замінить,
Тебе пригноблюють пани.
Начхати їм на сівозміни,
Бо не в селі живуть вони.
До тебе думка їх не рветься.
Маєтки їхні в городах.
Не чути їм, як серце б`ється
В твоїх замучених грудях.
Тож схаменися, земле, вчасно.
Прошу до крику: схаменись,
Щоб ти, як покритка нещасна,
Не заридала після них.

Вільшанські волошки

В мандрівку літо вирушає,
Травою стеле дальню путь.
Цвітуть волошки у Вільшані,
Очима мрій моїх цвітуть.
Вони завжди тут, біля школи,
Хлюпочуть плесом навесні
І з світлих хвиль своїх шовкових
Мені вихлюпують пісні.
Як друзі, тепло зустрічають,
Коли проходжу я повз них.
Дзвенить поезії початок
У їх усмішках весняних.
Як треба квітнути душею,
Беру в волошок я урок.
У кожній з них зоря рожева
Пала промінням пелюсток.
Я слухав їх квіткове слово
І їх красою виростав,
Бринів чуттями кольорово
І волошковим в серці став.

Дорога до себе

До цілі не йшов я узбіччям,
Де спокій і тиха ріка.
Життя подорожній я вічний,
Що правди людської шука.

Брехня наливала бокали
Від правди всього лиш за крок.
У сумнівів нетрях блукав я,
Губивсь на базарі думок.

Хто я у цім світі широкім,
Навіщо страждаю й люблю?
Шукаю себе скільки років
І скільки ж втрачаю й гублю.

Багатим я в друзі не шився,
Хліб лестощів з ними не їв.
Як вітер, легким залишився,
Бо вітер не зна хазяїв.

Вже час протирає підошви,
Та все ще не видно мети…
Дорога до себе найдовша,
Найважче до себе іти.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *