Звернення до землі
О земле рідна, земле мила,
Чом не борониш ти себе?
Нащо ти грудоньки відкрила,
Щоб ґвалтували всі тебе?
Нащо красу свою топтати
(Не можу й трохи зрозуміть)
Ти дозволяєш супостатам,
В яких нажива на умі?
Вони в святі заходять храми,
Та дух до Бога не лежить…
Не йди, не йди до них у найми
І, як кріпачка, не служи.
Тебе ж ніхто нам не замінить,
Тебе пригноблюють пани.
Начхати їм на сівозміни,
Бо не в селі живуть вони.
До тебе думка їх не рветься.
Маєтки їхні в городах.
Не чути їм, як серце б`ється
В твоїх замучених грудях.
Тож схаменися, земле, вчасно.
Прошу до крику: схаменись,
Щоб ти, як покритка нещасна,
Не заридала після них.
Вільшанські волошки
В мандрівку літо вирушає,
Травою стеле дальню путь.
Цвітуть волошки у Вільшані,
Очима мрій моїх цвітуть.
Вони завжди тут, біля школи,
Хлюпочуть плесом навесні
І з світлих хвиль своїх шовкових
Мені вихлюпують пісні.
Як друзі, тепло зустрічають,
Коли проходжу я повз них.
Дзвенить поезії початок
У їх усмішках весняних.
Як треба квітнути душею,
Беру в волошок я урок.
У кожній з них зоря рожева
Пала промінням пелюсток.
Я слухав їх квіткове слово
І їх красою виростав,
Бринів чуттями кольорово
І волошковим в серці став.
Дорога до себе
До цілі не йшов я узбіччям,
Де спокій і тиха ріка.
Життя подорожній я вічний,
Що правди людської шука.
Брехня наливала бокали
Від правди всього лиш за крок.
У сумнівів нетрях блукав я,
Губивсь на базарі думок.
Хто я у цім світі широкім,
Навіщо страждаю й люблю?
Шукаю себе скільки років
І скільки ж втрачаю й гублю.
Багатим я в друзі не шився,
Хліб лестощів з ними не їв.
Як вітер, легким залишився,
Бо вітер не зна хазяїв.
Вже час протирає підошви,
Та все ще не видно мети…
Дорога до себе найдовша,
Найважче до себе іти.