«Чим більше мов ти знаєш,тим більше ти –людина.»
Так говорить мудре прислів’я і я повністю згодна з цим твердженням. Звичайно, ми маємо в досконалості знати українську- мову Шевченка й Франка, Лесі Українки, рідну материнську мову, що тихо лунає над нашою колискою із перших днів життя.
Але не варто забувати, що Україна – демократична держава, що гарантує рівні права і свободи усім своїм громадянам. Не можна нав’язувати людині, якою мовою спілкуватись. Хтось обере для себе милозвучну, як пісня, українську, а хтось – «велику і могутню» – російську.
Українці, росіяни – братні народи, мають спільне слов’янське походження. Вони дві квітучі гілки могутнього дерева, дві швидкоплинні притоки однієї повноводної річки, нащадки одного давнього роду, ім’я якому – слов’яни .Так склалося історично. Київська Русь одна із наймогутніших держав ІХ-ХІІІ століть,про яку говорили у різних частинах Старого Світу. Навіть її назва – «Київська»(Київ-столиця нинішньої України) і «Русь», «рось» – (корінь слова “Росія”– у нашій єдності.
Але, на мій погляд, не розумно розглядати проблему мови в Україні під одним кутом. Давайте спробуємо подивитися на це з іншого боку.
Один із видатних українських письменників Микола Хвильовий у своїх працях «Думки проти течії», « Аполагети писаризму» закликав орієнтуватися на Європу у розвитку української літератури та культури. Але, якщо ми цього хочемо, то нам варто дещо взяти до уваги, можливо, навіть запозичити найкраще для збагачення і розквіту рідної України. Більшість держав Євросоюзу має дві чи більше державних мов. Одна із найрозвиненіших і найбагатших Європейських країн – Швейцарія має аж три державні мови. «Чужого навчайтесь, але й свого не цурайтесь,»- казав великий український поет Т.Г.Шевченко. Я бачу майбутню Україну розвиненою, багатою країною,що бере до уваги найкращі здобутки інших, не відкидаючи можливості існування ще однієї державної мови,але зберігає власну культуру, мову і традиції, якнайкоштовніший із скарбів.
