Голодна смерть

Бо совість і пам’ять – єдині

( триптих )
Холодний дзвін. Жахливий дотик криги.
Здавалося – ні краю, ні кінця!
Тих сторінок не вирвати із книги,
Що чорним болем вписані в серця.

Читаю їх, гортаю сторінки…
Сльоза ж – як біль: тремтить, не висиха.
Які ж трагічні, зболені роки,
Що замість супу, просто – лепеха…

Або лопух, пирій чи лобода…
(Про хліб не варто навіть говорити!)
Ну, може, конюшина молода, –
А треба жить! А треба якось жити!

І цвіт акації, і котики вербові,
Чортополох, коноплі, кропива…
Тут скільки гіркоти у кожнім слові!
Голодним болем сповнені слова!

Коти й собаки бігли світ за очі,
Аби спіймать їх люди не змогли.
…А голод йшов упевнено й пророче,
І був він скрізь, і трупи скрізь були…

…Таємно Богу подумки молися, –
Так всі слова згубилися з пісень!
Ерзац-продукти сіклися й товклися,
І цей сніданок був на цілий день…

А ще – пташки сполохані в гнізді,
В безвиході – підніметься рука…
Хто винен тут у вицвівшій біді?
Що навіть в пташки доля отака?..

Опухлі скрізь і мертві на дорозі,
Ні родичів, ні друзів вже нема…
І мертвий дух гойдається в тривозі,
І жах пекельний душуобійма…

Іду, в уяві бережно ступаю
Із темряви і зла – в безмежну даль…
Численні трупи ледь переступаю,
Несу в очах розтерзану печаль…

З цим прожила. І можу ще прожити.
Я дякую всім нивам золотим.
Та як мені оце все пояснити
Моїм онукам, правнукам отим ?..

Який же сором! Ми іще питаєм…
То на чиїх кістках збудований “едем”?
…І вкотре Книгу Пам’яті гортаєм,
Та відповіді й досі не знайдем…

***
Хай гомін, як стогін, лунає навколо,
Симфонія-реквієм лічить роки.
А ми пом”янемо загиблих. І в школі
Важкі перегорнемо знов сторінки…
Давно вже дощами кістки перемито,
Зітхає у полі тополя похила.
Та плаче і досі засмучене жито,
Де вітром насипана стогне Могила…
І там, де пшениця яріє густа,
Де плаче самотність глуха і німа,
Прошу, не минайте отого Хреста,
Що Всесвіт крильми обніма.
І будьте всі разом , як треба, як є
У нашій великій родині.
Вивчайте, вивчайте минуле своє,
Бо Совість і Пам’ять – єдині !

***
Голодний рік… Немає хліба й солі,
Із їжі лиш лопух і кропива…
Та конюшина, стебла із квасолі,-
Болить живіт… І колом голова…

І близько смерть… Іскряться її очі,
Коса блищить, як лезо у ножа.
Та помирать ніхто-таки не хоче,
Хоч за плечима – темряви межа…

…Як пахне хліб!.. Така легка хлібина…
А час і біль чи горе перетруть?
І спрага на губах. Немає навіть слини,
Щоб крихту хліба з легкість ковтнуть…

Остання крихта… Руки й ноги кволі,
На очі сон наміткою звиса…
А за селом – бузьки голодні в полі –
І біль, і розпач, туга і сльоза…

А липи цвіт не щедро розцвітає,
Нектар бджола останній віддає…
Вкраїна завжди голод пам’ятає,
Весь світ трагічну долю визнає…

Як пахне колос жита і пшениці,
Його плекаймо, як вишневу віть.
Співаймо оду нашій паляниці,
Й не даймо душам нашим зачерствіть…

***
Із спогадів моїх земляків
Давно колись я слухала людину… –
Він говорив, і подумки ридав:
“…Натільний хрестик срібний – за хлібину
Я зняв і легко з подихом віддав…
Віддав обручку мамину, без тями,
Освячену у церкві – золоту…
Щоб відкупить у смерті рідну маму,
ЇЇ усмішку, добру і святу…”
(В. Скоробагатський)

Тривожно оглядаючись, ми погляди ховали,
…Порепана земля, і вицвівши піски…
Ніде вже й бур’янини. Уже повиривали.
А ми збирали в полі останні колоски…

Збирали так повільно, як віск на сонці чахне…
І досі пам’ятаю роботу нелегку…
В руках вони землею і трохи медом пахли…
Я б пам’ятник поставила із жита колоску…

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *