Анастасія Сентіщева
ВЕСНА 2020 РІК. МІСТО РОМНИ
– Доброго ранку, як ви себе почуваєте? – нарешті привітна медсестра зайшла до палати Михайла і перервала його душороздираючі роздуми і спогади.
– Доброго. Краще б і не прокидався, – похмуро відповів Михайло.
– Не вигадуйте. Вам треба одужувати, ставати на ноги. Тому не впадайте у відчай, тільки позитивні емоції. Вони – запорука успіху.
– Ви не розумієте, – роздратовано пробурмотів боєць.
– До речі, сьогодні до вас приходили школярі. Хотіли поговорити з вами. Адже чутки про вас розповсюдилися вже далеко за межі міста і району. Тож поспілкуватися з вами є багато охочих.
– А ВОНА не приходила? – зніяковіло поглянув у вічі медсестрі.
– Хто? Ааааа… Ви знову? Ну, голубчику. Ну що ж ви себе терзаєте. Ми ж з вами розуміємо, що ЇЇ не існує. Вигадали ви ЇЇ. Наснилась врешті-решт. Не мучте ні себе, ні нас.
– Ось як?! Вкотре вам повторюю. ВОНА прийде. Ось-ось… Побачите!
Медсестра Наталя Григорівна повільно повернулася і пішла з палати. Розуміла, що в такому стані говорити з Мишком безнадійно.
– Горять степи, палають у вогні. Лунають крики, стогони і гуркіт. Це «брат» на «брата» руку підійма… Говорячи при цьому: «Нет, вы что? Мы родня. Что за мысли в ваших головах?» І ллється кров рідні… Це так російський брат шле українському привіт, – Мишко бурмотів поспіхом ці рядки. Метався по ліжку, вкриваючись холодним потом.
– Швидко лікаря! Йому зле!!!
– Навіщо?! Для чого? – кожного разу з розпачем, з тремтінням, з нестерпними болями і судомами пручався він. – Навіщо? Залишитися нікому не потрібним інвалідом?
РАНОК НАСТУПНОГО ДНЯ
– Дозвольте? – в палату зайшов хлопець. Стрункий, русявий і напрочуд привітний. – Вибачте, що так довго не навідувався. Справи.
– Ти знаєш, – розпочав Мишко. – Я вирішив… На ноги я все одно ніколи не стану. І це факт. Потрібно тверезо дивитися на речі. Я віддав своє здоров’я за Батьківщину й не шкодую про це. Хоча іноді… все ж находить якась підступна, як ворог, туга. До задухи, до спазму в горлі… Ти не подумай, – ніби соромлячись, сказав боєць. – Не себе жалію. Таких, як я, тисячі, непотрібних нікому, навіть на цій війні. Каліки, одним словом. Медицина наша безсила, а навіть якщо і можливо щось зробити, то безсилий і я, бо не маю коштів на лікування. А в нас так: немає грошей – то помирай, чи це стосується малого, чи старого, БАЙДУЖЕ. Сам розумієш, що без них – нікуди. Ні вивчитися, ні вилікуватися. Та що там, хоч би як-небудь прожити!.. Така ось сумна правда неньки України, – перевів свій погляд з хлопчини на вікно. – Проїхали… Я що хотів запитати. Ти це послухай і дай оцінку, – Михайло взяв зошита до рук:
Я хочу миру на землі, А щастя прийде в кожен дім,
Щоб жили у щасті і добрі І буде мирно скрізь і всім.
Маленькі діти, матері, Щоб Україна процвітала,
Я хочу миру на землі… Та нові школи будувала.
Хай кулі не свистять в гаях, Щоб діти гарні виростали,
Та не горять хліба в полях, І більше ми війни не знали…
– Хвилююче… Та ви не розкисайте. Ми, волонтери з усієї України, вже розпочали збирати кошти на вашу операцію в Туреччині. Бо тут, на жаль, немає спеціалістів, що змогли б вам допомогти. І вже є перші здобутки. Небайдужі українці, та й не тільки, і переказують кошти на ваш рахунок, і приносять особисто. І не тільки гроші, а хто що може: дітки – підбадьорюючі листівки, малюнки, побажання; бабусі в’яжуть одяг, випікають для вас смаколики… Одним словом, усі перейнялися вашою проблемою. А в кого немає грошей, щоб вам допомогти, то уявіть – беруть кредити! Український народ дуже доброзичливий. А на недругів і лихослівців не звертайте уваги. Є непорядні, але нам з ними не по дорозі. Не тримайте ні на кого образи, бо життя в Україні – не мед. Кожному зараз тяжко. Люди не довіряють одне одному. І це найгірше, що може бути для всього суспільства, для держави в цілому. Бо без довіри ні про яке розуміння чи допомогу або співчуття і говорити зась. Але… вище носа! – хлопчина задер кирпатого догори. – Не все ще в Україні втрачено. Є ще добрі люди, які завжди готові прийти на допомогу.
Раптом хлопчина (Дмитром, до речі, його звати) глянув на годинника, що висів над ліжком, і став збиратися поспіхом.
– Вибачте, маю відкланятися, – винувато посміхнувся. – Я зателефоную. Наостанок поклав на тумбочку біля ліжка декілька газет. – Почитаєте, – накинув на плечі куртку, потиснув руку Мишкові і зачинив за собою двері.
МИНУВ ТИЖДЕНЬ
Ці дні і для нашого бійця, і для лікарів, і для волонтерів були напруженими. Мишкові то гіршало, то стан поліпшувався, то бідолаха впадав у депресію, то жартував і сміявся аж до сліз.
Ось одного такого ранку у вікно палати надокучливо (не залишаючи жодного шансу для меланхолії) постукалися перші весняні сонячні зайчики. Вони стрибали по ліжку, стінах, лоскотали ніс нашого героя і лагідно цілували у щічки й чоло. Палата наповнилася якимось особливим світлом і теплом. Настрій, як на диво, у Михася був піднесеним, ніби у передчутті чогось особливого.
Михайло солодко потягнувся, позіхнув і поглянув у вікно. Йому було добре видно хворих, що прогулювалися біля лікарні. Вони вбирали сонячне тепло і весняний настрій. Адже саме весною час жити, вірити і любити. По-особливому щебетали пташки, кумедно на сонечку вилежувалися коти. Все довкола було в очікуванні перших квітів і перших чудес!
Оооо… під ліками лежали газети, чому б і не почитати. – Так, що тут, – узяв до рук газету. – «Вісті Роменщини», цікаво. «Перші роботи в саду розпочато» – зрозуміло, весна ж. «Зміни до законодавства України» – не маю настрою це читати, вдосталь я стикався з цим законодавством. Досить! Воно не для людей. «Спогади і роздуми про головне» – почитаємо: «За останніми даними, ідею відродження СРСР підтримує кожен четвертий українець. Громадяни вважають, що їм та їхнім сім’ям жилося краще в Радянському союзі, ніж зараз. А найбільше прорадянські настрої поширені серед людей похилого віку.
Жителька села Вовківці Роменського району Сумської області прожила досить насичене життя. За свої нелегкі 90 років побачила чимало. ЇЇ спогади та порівняння із сьогоденням будуть цікавими для сучасників.
– Віро Степанівно, розкажіть, будь ласка, про так звані «плюси» і «мінуси» життя в СРСР.
– Що вам сказати. Особлива увага приділялася здоровому способу життя, труду і чистоті довкілля. Що ще… Непогана по якості продукція була. У мене в хаті більшість речей виготовлені ще за радянських часів. Більше особливих плюсів, як ви кажете, я не знайшла.
– Зрозуміло. А яка ваша думка щодо «найкращої в світі радянської освіти»? Чи справді вона була таки найкращою?
– Я вам скажу, що розповіді про «найкращу в світі радянську освіту» такий же міф, як і міф про «найкращу в світі радянську їжу». Змін відтоді не відбулося майже ніяких. Освіта в СРСР так, як і зараз, була різною. Найголовніше – вона не була однаковою для всіх жителів. Як тоді, так і зараз в «почёте» була корупція. Вона пронизувала не тільки освітянську сферу, що ви, – похитала головою. – Вона була всюди.
– А сучасна українська освіта? Як щодо неї?
– Не хочу нікого образити, але науку не може рухати вперед клуб пенсіонерів, таких, як я, – посміхнулася, – усе життя я пропрацювала вчителем і хочу висловити суто власні думки з цього приводу. Можливо, зараз я скажу гостро і для декого може здатися, що несправедливо, а дехто подумає, що у бабусі, як полюбляє виражатися сучасна молодь, «старческий маразм», та все ж. З усією повагою до вчителів, педагогів, докторів наук й інших науковців, з великою шаною і вдячністю до їх безцінної і тяжкої праці, але без енергії й нових підходів молодого покоління нічого не вийде. На жаль, зараз мало молоді йде в науку, а переважна більшість навчається за кордоном, де є всі умови. І те, що з освітою у нас великі проблеми, погодяться всі. Кожен розуміє катастрофічну ситуацію, але всім байдуже, «моя хата скраю».
– Віро Степанівно, що ви маєте на увазі, коли говорите «катастрофічну ситуацію»? Невже все так погано? Адже Україна славиться своїми талановитими громадянами…
– Якщо подивитися, то за кількістю громадян з вищою освітою Україна займає лідируючі позиції в світі, проте якість цієї освіти залишає бажати кращого. По-друге, знову ж корупція. Її рівень у навчальних закладах України досить високий. У багатьох вузах гроші вирішують все. Маючи кошти, можна отримати диплом, навіть не відвідуючи інститут. По-третє, низька якість освіти, низький професійний рівень багатьох викладачів. Я звертаюся з проханням, точніше з мольбою до українського правління. Якщо воно зараз у терміновому порядку не візьметься за це питання, майбутнього в нас просто може не бути. Усі зі мною погодяться з тим, що така освіта не зможе дати державі ні професійних лікарів, ні вчителів, ні працівників будь-якої професії… Тоді ж такі «професіонали» після інститутів, академій, училищ ідуть у соціум. І розпочинають, наприклад, виготовляти неякісні, та що там таїти! – взагалі не придатні для споживання продукти харчування, або ж не вміють якісно будувати будинки, робити дороги; не можуть справедливо судити; не вміють лікувати, вчити… Господи, спаси і сохрани, – Віра Степанівна перехрестилася.
– Наше з вами інтерв’ю поволі переходить від спогадів про СРСР до теперішньої України. І настрій ваш, Віро Степанівно, не піднесений, а навпаки навіть.
– А як же, дитино. Я завжди кажу всім, що не потрібно копирсатися в минулому. Його треба пам’ятати, шанувати і вчитися на його помилках. Досить зациклюватися на тому, що було. Чим було жити краще, а чим гірше. Усе це вже неважливо. Потрібно жити зараз і тут. А головне, все ж я вперто на цьому стою, що це освіта, і тільки якісна освіта.
– Добре. От, як громадянка України, як шанований педагог і просто жінка з великим серцем і корисним досвідом, що б ви могли порадити для покращення життя в Україні. Коротко і про головне, якщо бажаєте.
– Постараюся щось порадити. А вирішувати вже вам: прислухатися до моїх порад, чи ні. Мені здається, що найголовніше – це ДОВІРА. Ми маємо довіряти одне одному. По-друге, це знову ж, поліпшення якості освіти. Дозволити безкоштовно навчатися і остаточно викорінити корупцію. Держава повинна розуміти, що якщо вона хоче отримувати гарних кваліфікованих спеціалістів із новими поглядами на життя, вона має оплачувати навчання своїм громадянам. І не тільки в її межах, а й поза ними. Ще одним не менш важливим, а, точніше, найглобальнішим чинником комфорту є екологія. Припинити, нарешті, знущання над нею і кинути їй рятівний круг. Невже із сучасними технологіями і можливостями ми не можемо припинити забруднення повітря, водойм і ґрунту? Раціонально використовувати багатства природи; розумно підійти до питання про переробку сміття, дати йому друге життя. Можемо, та не хочемо. Щоб пізно не було… Природа вже почала мстити нам: природними катастрофами, аваріями, хворобами, різними вірусами, як ось, наприклад, цим зловісним Корона-вірусом, хай йому грець! Терпіння не безграничне не лише в людей… На цю тему можна довго говорити, та тільки марно. На завершення хочу сказати, що всі покращення залежать від нас самих, від зміни нашої свідомості. Людям треба відійти від кріпосницького минулого, зрозуміти, зрештою, що вони не раби. Ви ж подивіться, у нас навіть Гімн України розпочинається песимістичними рядками: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…». І не помре ніколи, бо українці славетного козацького роду!!! Чому ми маємо помирати??? Скільки ще нам криваво битися з ворогами, душу й тіло ложити за нашу свободу??? У наших венах тече сильна, волелюбна кров. Ми маємо це пам’ятати. У нас є всі дані для перемоги. Ми гідні кращого життя. Треба забувати про кріпацтво, про силоміць нав’язувані нам погляди, що робили і в «славнозвісному» СРСР. Позбутися клейма «безголівства». Допоки ми не змінимо свій менталітет, то зась мріяти про Сінгапури, Гонконги, Норвегії… Мрії без дій не здійснюються. Зі мною багато хто не погодиться і скаже, що, мовляв, треба змінювати найперше – державний апарат, закони, судову й інші системи; боротися з бюрократією, тіньовим бізнесом і так далі. Та це все вирішиться само собою тоді, коли зміни відбудуться в наших головах. І буде нам тоді щастя! – підбадьорююче піднесла вказівного пальця догори.
Очі старенької були наповнені сумом. Зморшкуваті і натруджені руки схвильовано перебирали носову хустинку, якою не раз витирала сльози… Була схвильованою і журналістка, адже в словах Віри Степанівни була гостра і щира правда. Яку кожен знає, розуміє, відчуває, а вголос боїться сказати. Бо за правду доводиться іноді платити дорогою ціною.
– Дякуємо, Вам, дорогенька, за подорож у минуле і поради сучасникам. Вони справді безцінні. Будемо сподіватися, що Чорне море ще всміхнеться українцям, а «завзяття й праця щира свого ще докаже… Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже…»
ІНТЕРВ’Ю ПІДГОТУВАЛА ЖУРНАЛІСТКА ЛІСОВА КВІТКА
У палату постукали.
– Можна? – запитав Петро Іванович, сам головний лікар. Ви вже прокинулися? Як сьогодні себе почуваєте?
– Заходьте-заходьте. Та ось вирішив почитати, показує газету.
– Михайле, до вас відвідувач, а точніше, відвідувачка.
– Хто?
– Кореспондентка. Відома Лісова Квіточка. Чули про таку?
– Читав… щойно, – зацікавився Мишко.
– Так що? Нехай заходить?
– Ну так. Якщо прийшла, то будь ласка.
– Доброго дня. Дозволите? – у палату зайшла … ВОНА!!! – Я кореспондентка газети «Вісті Роменщини». Ось, дізналася, що у нашій лікарні перебуває герой – Михайло Сергійович Остапчук. Тобто ви, – посміхнулася. Чула, що ви потребуєте допомоги. Ви не можете ходити, проблема з ногами, і вам необхідна дорога операція. Знаю, що волонтери відгукнулися на прохання про допомогу. Та особисто я вирішила також вам допомогти. Зараз я візьму у вас інтерв’ю, потім його роздрукую, і наша редакція видасть його багаточисельним тиражем. Аби якомога більше людей дізналися про вас і приєдналися до допомоги. Я знаю, що рідних у вас, на жаль, немає. Ви з дитбудинку.
ВОНА говорила й говорила, а він слухав і нічого не розумів. Він бачив перед собою ЇЇ. Зі снів, ту, яку чекав більше, ніж свого одужання.
– Ви згодні? – знову посміхнулася. – Ви мене чуєте?
– На все згодний…
ЧЕРЕЗ РІК
– Ми обов’язково приїдемо, передайте, нехай не хвилюється.
– Коханий, що там?
– Квіточко моя, Софійка просто хвилюється, скучила за нами, не може вже дочекатися нашого приїзду. Усе добре, нарешті ми станемо однією міцною родиною…
НАСТУПНОГО ДНЯ
– Я часто згадую нашу першу зустріч. Там, у лікарні. Мені здається, що хтось хотів нашої зустрічі. І вів нас до неї, – думала Лілія.
– Остап і Зінаїда, – підморгнув Лілі Мишко. Їм не судилося, а нам на долі написано. Вони, я впевнений, раді за нас. За наше кохання.
– Лілечко, квіточко моя, яка ж ти рідна… Дякую тобі за те, що ти в мене є. Дякую за родину, що мені подарувала, за чисте і вірне кохання, за моє врятоване життя, – Мишко ніжно обійняв Лілю.
Ближче до сутінків вони були в дитячому будинку, де з нетерпінням на них чекала Софійка…