У щоденних клопотах, господарських буднях минає життя. У Миколи Андрійовича Троценка, талановитого художника з Перекопівки, воно завжди було діяльним, насиченим, повнокровним. Служив, як міг, людям, створюючи те, що переживе час. Адже мистецтво вічне. Багато літ віддав дітям – і своїм, і чужим, виховуючи в них почуття прекрасного. Вів образотворчі студії в Запоріжжі, а потім у рідному селі, куди повернувся на запрошення директора школи для викладання малювання. Його пильне око художника невтомно спостерігало довколишній світ, а пензель відгукувався спробами відтворити побачене на полотні.
У картинах Троценка немає крикливості чи епатажу. Вони не пригнічують настрій, не примушують ламати голову над потаємним змістом. Є в них чіткість композиції, колоритна свіжість. Митець не прагне вразити свідомість глядача, а просто створює свій особливий образ світу, у якому, вочевидь, чи не на найпершому місці – краєвиди Роменщини.
Микола Андрійович самокритично ставиться до своїх робіт і не намагається, маючи величезні запасники картин, представляти їх на виставках. Він чесно займається улюбленою справою – передає фарбами почуття і враження, щоб лікувати душі тих, хто розуміється на мистецтві живопису, тихою, спокійною емоцією насолоди. Увесь його скарб – картини, пензлі та фарби. Це все, що стало цінним у житті, що складає його смисл. Та ще діти, яких у нього п’ятеро. І всі мають художню освіту, і всі, бодай трохи, радували батька своїми роботами. А ще вихованці студій, які вдячно відгукуються про свого наставника.
У красивій місцевості поблизу Сули стоїть будинок Троценків. Багатий сад, вирощений руками господаря, плодоносить рясно, радуючи його з дружиною Любов’ю Іллівною яблуками, грушами, виноградом, ягодами. Збереглося й старе дворище з хатинкою, де він жив із мамою, змалку мріючи про олівці й папір, щоб не мороз водив пензлем по замерзлій шибці, а іній на білому аркуші проступав завдяки фарбам. Довго, уперто йшов до мрії. Поціновувачі його творчості тепер мають змогу бачити полотна в домашній картинній галереї (власноруч зробив добудову до житлового приміщення).
Утвердити життєспроможність таланту можна не галасливими деклараціями, а тільки своєю працею. Кажуть, що від долі не втечеш. Та й хіба міг утекти від власної долі художник, ступивши на хресну дорогу творчості?
Сторінки його літопису нелегкі, адже пройшли вони й крізь голодні 30-і, і воєнне лихоліття, і «руїни» та «перестройки»… А картини дитинства можна відтворити, споглядаючи багато болісних робіт. Дещо із скарбниці спогадів про власне дитинство відіб’ється згодом на сторінках його поетичних проб. Цього року, за редагуванням поетеси Людмили Грицай, вийшла колективна збірка членів творчого об’єднання «Обрії», у якій уміщені й поезії Миколи Троценка.
Чимось особливим виділявся він з-поміж своїх ровесників. Мав чіпку пам’ять, спостережливий погляд. Надзвичайно любив волю, повітря, рух – усе те, що притаманне змісту його картин. А в сфері роздумів завжди була людина. Він часто повторює: «Любіть, шануйте, будьте чистосердечні, співчутливі до людини, бо вона є найціннішим скарбом на землі».
Душевним теплом віє від полотен, на яких зобразив свою матір та рідну стареньку хату. Щось ностальгійне, зворушливе тривожить серце, коли споглядаєш ці роботи…
Працелюбні руки художника вміють виконувати багато необхідних у селі справ: і бетон заливати, і цеглу класти, і стругати, і пиляти, і корову доїти та поратися в городі. А він же передусім Митець. І йому б відповідні умови… Скільки б ще з невтілених ідей могли б ми побачити в його галереї! Але життя так склалося, що він постійно перебував ніби в подвійному колі. І побутові справи, і високий дух мистецтва завжди йшли поруч. Та зіркою, що вела за собою, була малярська муза.
Нині доводиться багато клопотатися по утепленню будинку й думати, як перебиватися на злиденну пенсію й робити непомірні комунальні виплати. Сушити голову, як допомогти дітям та достойно зустріти 80-літній рубіж життя, щоб іще хоч трохи потрудитися в улюбленій сфері живопису. Адже натхнення підступне. Воно може злапошити тебе прямо на грядці з кукурудзою і провокувати кинути все й бігти мерщій до мольберта. І тоді здається, що життєва дорога тільки починається… І душа прагне надолужити втрачене, намагається втішитися грайливою палітрою досвіду.
Його творчість можна порівняти з річкою, яка іноді робить стрімкі повороти, часом міліє, проте основне її русло тішить чистотою, силою джерел. А поліфонія захоплень ніколи не втрачається, тому Микола Андрійович обнадійливо вірить, що нарешті буде видано омріяний каталог картин, до якого він уже все підготував. Лишень би меценат знайшовся… Писати про це боляче й тривожно. Адже майстрові минає восьмий десяток і, звичайно, як і багатьом, йому хочеться, щоб малярська спадщина була захищеною, достойно поцінованою нащадками. А ми, сучасники, дистанціюємося від цього, водночас розуміючи, що треба, треба допомогти… Бо ж садиба Троценків, усвідомте, читачі, є українською культурною резиденцією на території Роменщини. А її господар скромно, як завжди, надіється, що на подвір’я заглянуть допитливі естети й скажуть: «Веди, Андрійовичу, показуй…» І він, усміхнений, радісний, заметушиться, гостинно запрошуючи до галереї.
Життя наше складається з тріумфів і поразок, думок і вчинків. І все лишаємо на суд нащадків. Хочеться сподіватися, що цього разу він не буде поспішним, упередженим,, суєтним і пасивним. Адже ж ніхто з нас не хоче такого щодо себе самого.
Побажаймо Майстру легких доріг, пильного ока, вдячних відвідувачів, підтримки від влади, а ще – Натхнення. А сам він любить повторювати: «Будемо ж не просто дивитися, а бачити серцем…»
Любий наш друже, творчі колективи Роменщини шлють Вам свої вітання. Хай не замулиться криниця творчості!
Тамара МАРЧЕНКО, публіцист