У Ромнах – зимно. На вулицях міста, передчуваючи довгу розлуку, бешкетує лютий. То ковзається на полонених ожеледицею вулицях, збиваючи з ніг перехожих, то стовбичить біля рибалок на Сулі. А то бродить по дорогах, наставляючи пастку вибоїв для автівок та автобусів. Але саме він, лютий, уміє легеньким сонячним натяком, голубою шматинкою неба, окличними знаками бурульок подарувати жителям міста новонароджене відчуття скорої весни!
Я не знаю достеменно, скільки тут треба прожити, скільки всього передумати – можливо, мільйони думок, аби відчути, що місто – живе. За щоденними справами не дуже помічаєш його повсякчасну присутність, а от коли трапляється біда чи несподівана радість, то хочеться з ним поділитися, як з учителем. Хоча б за допомогою вірша.
***
Місто має свій жанр – і з роками тяжіє до повісті,
зрідка ж сниться собі історичним романом, літописом,
де осліплий завод із запалими скронями корпусу
тужно згадує тих, хто його одурив тимчасовістю
та з розгуби лишив, мов учителя після екзамену –
примусова свобода , тож нарізно рухатись випало.
А померклі (померлі?) подяки, медалі і вимпели
випирають із тексту врочисто-наївним гекзаметром.
Місто має сюжет, де сплітаючись в лінії, мешкають
ті, хто мріє про далі, і ті, хто всихає, мов далії…
…Повість – пишеться, та персонажів щороку в ній меншає
з нехудожнім перекладом в Польщі, пся крев, і в Італії.
Я люблю Ромни, але не хочу писати тільки про мальовничі краєвиди. Мені болить сьогодення рідного міста. Чому зменшується кількість жителів? Чому не працюють заводи, фабрики, які раніше були важливими і відомими за межами не тільки Ромен, а й країни? Хочу знайти відповіді, зазирнути у майбутнє . Хто зможе порятувати місто, не дозволить стати селищем міського типу? Що буде далі?
Любов МАТУЗОК, поетеса