Коли 22 червня 1941 року вибухнула Велика Вітчизняна війна,Роменський райвійськкомат зразу не призвав мене в армію, оскільки я знаходився там на обліку у званні військтехніка першого рангу. Мене використовували як голову комісії з прийому коней в армію, котрі надходили з евакуйованих із західних областей підприємств та колгоспів. Тварин, непридатних для війська, повертали до районних організацій. Одночасно нас, членів партії та партактив, в органах міліції навчали військовій майстерності для того, щоб у потрібний час використати у партизанському загоні.
На приймально-здавальному пункті в Засуллі, на площі біля школи «на хрестах», де я працював у складі ремонтної комісії, я підготував та обладнав парокінну підводу та пару коней з тим, щоб всю свою сім’ю – дружину та чотирьох дітей ( молодшому Юрі було 4 роки, старшому Віктору -17) евакуювати вглиб країни. У міськраді на той час секретарем була Алла Капітульська. Вона повинна була видавати евакуаційні посвідчення, але всім відповідала: « Не панікуйте, ворог ще далеко, Київ у наших руках». Ось чому в місті залишилося багато євреїв, чимало з яких теж прагнули евакуюватися. Майже всі вони загинули в окупованих фашистами Ромнах. 8 вересня на місто в районі меблевої фабрики фашисти скинули кілька авіабомб. У нашій квартирі по вулиці Урицького,1 вилетіли у вікнах усі шибки. Тому я пригнав обладнану підводу. На неї поклали деякі речі, дещо з продуктів. Боячись, що можуть розбомбити засульський міст, 9 вересня відвіз свою сім’ю до мого товариша по роботі зоотехніка Онищенка С.Г., який жив неподалік від мосту.
Вранці 10 вересня я збирався відправити в дорогу сім’ю на чолі з моїм старшим сином Віктором. Тоді за мною був закріплений верховий кінь, і рано-вранці 10 вересня я повіз до військкомату документи про прийом та здачу коней. З його воріт виїздила навантажена автомашина. Хтось із машини вигукнув: «Сербін, негайно повертайся, німці вже під Ромнами, ми від’їжджаємо!» Тоді я кинувся в Засулля до двору Онищенка. Хотів одразу ж запрягти підводу і відправити сім’ю. У той час дорогою до МТС рухалося багато людей, котрі втікали. Тут раптом налетів ворожий літак і скинув бомбу, котра потрапила до сусіднього двору. Всі, хто були у дворі Онищенка, в паніці кинулися до погреба. Через кілька хвилин я, мій старший син Віктор та інші люди вискочили звідти. Коней у дворі вже не було – їх прихопив хтось із людей, котрі тікали. Підвода з речами залишилася посеред двору. Розмірковувати було ніколи. Я та мій товариш Онищенко попрощалися зі своїми сім’ями і кинулися тікати в напрямку радгоспу імені Леніна, далі – на Заруддя до Великого Хутора. Там голова колгоспу дав нам підводу, запряжену добрим конем. Так ми вдвох поїхали до Лебедина, далі – через Суджу доїхали до Старого Осколу.
Дорогами в той час ішли та їхали на підводах біженці. Ми зустріли роменського ветлікаря Синельникова А.І., котрий їхав на підводі з двома дочками та дружиною Марією Ісаївною, яка працювала завветаптекою у Ромнах. А потім нам трапилася депутат Верховної Ради УРСР Гайдамака К.Ф. Саме вона після нашого приїзду до Старого Осколу написала мені на своєму депутатському бланкові довідку про те,що я евакуйований до Саратовської області до місця зимівлі скоту Роменського району. Підпис Гайдамаки Старооскольський райвиконком затвердив 26 вересня 1941 року. Своїх коней ми здали в райвиконком.
Потім зі Старого Осколу поїздом ми доїхали до Саратова. Онищенко С.Г. вирушив далі до Омська до своєї сестри. Синельников та я в Саратовському обласному управлінні сільського господарства отримали направлення за спеціальністю до райземвідділу Ней-Вальтиерського району Саратовської області (нині Свердловський район Саратовської області). Саме селище Ней-Вальтер – колишня німецька колонія. На початку війни всіх його жителів ешелоном вивезли до Сибіру. З собою дозволили взяти лише речі та корів. Залишилися будівлі, худоба: вівці та коні.
Працюючи зоотехніком з конярства, без сім’ї, я не знав , що з нею тепер буде там, в окупованих Ромнах. Думка про те, що може загинути вся сім’я, не полишала мене. Я неодноразово приходив до військкомату і просив призвати мене в армію рядовим солдатом. Але там мені заявляли: «Ми не маємо права, чекайте виклику».
І тільки 20 травня 1942 року мене призвали до лав Червоної Армії. Я був зразу ж направлений на короткотермінові курси середнього політскладу в місто Мензелінськ Татарської республіки Приволзького військового округу. У серпні 1942 року закінчив курси та у званні старшого лейтенанта був направлений до Москви в Головне Політичне управління Червоної Армії. А вже звідти був посланий на Брянський фронт політруком 105 окремої стрілецької бригади 61 стрілецької армії.
