СИНИ
Синів ти своїх віддала на війну
І дочок своїх віддавала.
Чи мала спокійну ти ніч,хоч одну,
І скільки в житті ти страждала?
Одна ти орала,саджала,пекла,
Одна – і у полі, і вдома.
І лиш витирала сльозу,що текла,
Забувши про слово те – втома.
Ти дочок чекала з війни і синів.
З очей твоїх лагідно-синіх,
Які вже давненько не бачили снів,
Котилися сльози щоднини.
Скривавлені ж діти від ран надтяжких
В окопах десь,мабуть,лежали.
Ніхто захистити від смерті не зміг.
А мами про те і не знали.
Чекали, що прийдуть живими з війни.
Вони ж молодими лишились,
Могутніми,сильними стали людьми,
Хоч з вічністю вже поріднились.
А бідні матусі чекають і досі,
Вдивляються в темне вікно.
Та лиш зустрічають щодня на порозі
Не діток,а горе одно.
МАМИНА СОРОЧКА
Народила мати сина.
Пісню заспівала
Про його щасливу долю.
І думок не мала,
Що настане час суворий
для її країни
І забрати в неї зможуть
дорогого сина.
У любові і достатку
пестила синочка,
Вишивала вечорами
хрестиком сорочку.
Як червону нитку тягне-
весело співає,
А як чорною прошиє-
серденько стинає .
Чи то думала-гадала
рідна, мила ненька,
Що за сином засумує
так її серденько?
«Рідний, милий мій синочку», –
матінка страждає,
Ту сорочку-вишиванку
у руках стискає. –
Повертайся ти скоріше
до своєї хати,
Посивіла від чекання
вже не тільки мати.
Повертайся,не барися,
рідний мій синочку,
Я вдягну на тебе білу
вишиту сорочку,
Пригорну голівку сиву
до грудей руками.
Щастя більшого не треба
Для твоєї мами.