Мрія Тараса Шевченка – це гармонія людини з природою, “Поставлю хату і кімнату”. Ключові слова його ідеалу – “сім’я” і “братолюбіє”. Раціоналісти вважають, що море, яке розступилося, і гори, якими рухає віра, є лише поетичними образами. Вони ніколи не зрозуміють, що це віра поета створила незалежність України. Хоча це відбулося через багато років після смерті академіка Шевченка, що прийшла до нього теж у березні. Спасибі йому за те, що він мав таку віру, дав нам її зразок.
Українці ще залишаються розпорошеними, розрізненими – культурно, економічно, духовно, політично. Ще далеко до кристалізації нації. Але до цього потрібно йти. Бо пісок вітер розвіє і нічого від нього не залишиться, а кристал – один. Він монолітний, він сильний. Він може протистояти і воді, і вогню, і всім іншим негараздам. А потім засяє сонце і кристал діамантоподібно заграє сонячним промінням. Українці варті цього. Хіба не так?
Нагальне питання сьогодення хвилює наші душі: як врятувати сьогодні себе? Як спасти неньку – Україну? Адже ми всі- її сини та дочки, і обов’язок наш – оберігати та плекати її, нашу матір. А ми чомусь розгублено чекаємо порятунку звідкись… Але ж – єдиний порятунок – об’єднання! Нам не потрібно Правобережної та Лівобережної, Західної та Східної України! Бо одна на всіх у нас Батьківщина, з Богом даною назвою, мелодійною, мов спів солов’я – Україна! Тож об’єднаймося, брати і сестри, заради її спасіння і порятунку!
Ми прагнемо сильної держави, яка не буде «пасти задніх», адже Україна не гірша за інші країни, навпаки – краща! Де ще на планеті є такі запашні вишневі сади, лагідне сонце, така червона калина край вікна або верба з тонким дівочим станом? Україна – неповторна, і не віддамо її нікому!
Ми не хочемо слухати тих, хто щодня нав’язує нам свої ідеї і наміри, і нехай духовним учителем і наставником для нас буде сам Тарас Шевченко, з чиїх уст пролунали слова, які стали заповітом нащадкам на довгі роки. Це він, Кобзар, залишив послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним…», яке висічене на скрижалях історії як заповідь, як молитва, як невимовна істина…
Ми вчасно не прислухалися до слів співвітчизника, отож отримали Батьківщину, розорену, розкрадену та ошукану… Винні у цьому і зараз червоніють за свої провини, непоправні помилки. Адже Україні так необхідні були і захист, і любов. Мабуть, цих людей охопив жах у безвиході, але ж треба було вміти розділити біль із рідною землею, яка тебе зростила і дала крила…
Не зраджуй землю, що тебе зростила,
Не залишай нікого у біді!..
Та маємо тих, хто в скруту сам ховається і лише виглядає із-за рогу… Хоча не таких чекала ненька – Україна, які зраджують та жорстоко роздирають її на шматки. Історія боляче била по наших спинах, а ми мовчки спостерігали… Ми так довго були бідними, що, нарешті, отримавши незалежність, отримавши в руки країну, вирішили бездумно розділити її, навіть не встигнувши об’єднати…
Я – українка, і цим пишаюся, хоча інколи буває соромно за прикрі кроки держави … У моїх судинах тече гаряча козацька кров, мої предки боролися за незалежність… Мої прабабусі співали веснянки та плели вінки з різнотрав’я, вклонялися землі за щедрий урожай та дякували, що годувала і напувала. А тепер ті ноги, що робили перший крок по Божій землі, топчуть ніжні квіти, витолочують живу траву…
І сьогодні сльози навертаються на очі, а я Бога молю і не втрачаю надії, що люд схаменеться і зрозуміє, що коїть. І з душі слова просяться на папір:
Україно – мати, встала ти з руїни,
На твоїй дорозі – все хрести, хрести…
Й досі твої кроки, як в тої дитини…
Ох, як важко босій по стернині йти…
А якщо не самій іти? А якщо разом? Отож-бо!
Єдність… Вона іноді з’являється між людьми, але пропадає через матеріальні та особисті проблеми. Як це не банально, проте тут часто звинувачують нестабільне економічне становище, брак коштів. Думаю, вина всьому – наша ментальність. Українець по натурі – індивід. Він не вміє працювати колективно, що не раз доводиться бачити як у моєму тісному оточенні, так і у загальній структурі країни. Отже, термін « мурашник» до нас ніяк не застосовується, бо не вміємо триматися купки, а розбігаємося, куди кому… Та ні, ми ж бо можемо, якщо захочемо. Об’єднаємося, коли цього прагнемо. Ми- одна родина, навіть якщо ділимося на регіони. Ми – сила, і нас бояться. Ми можемо, але це ще не всі знають.. . І ми докажемо і покажемо…
Ми, українці,- нація прадавня,
На цій Землі — багато тисяч літ.
Культурою й традиціями славна,
І багатющий в нас духовний світ.
В нас звичаї свої, неписані закони,
По них пізнає українця вся земля.
Своє світосприймання й заборони,
Як і свої ліси, річки й поля…
Ми на своїй землі віки й тисячоліття,
Тут славний рід, родина і сім’я.
Коріння у землі, а в небо — пишне віття.
У світі — українці нам ім’я.
Наш український народ — це дуже давня нація і живе він на цій святій землі уже багато тисяч років. А тому у людей виробилися за багато тисячоліть певні звички, традиції, писані й неписані закони, за якими відразу можна впізнати українця серед сотень інших націй і народностей. А ще українці- свободолюбний народ. Понад усе наші люди люблять волю, щоб їхній праці і життю ніхто не заважав. Бо сам народ миролюбний, цінує мир і спокій, ніколи не завойовував чужих земель, хоча сам страждав від набігів різних войовничих народів і змушений був проганяти ворогів зі своєї землі.
Наш народ — добрий, гостинний і щедрий. Наш народ дуже майстерний. Він уміє багато чого робити, може здивувати людей витворами мистецтва. А все тому, що з сивої давнини українці любили вчитися і були грамотними завжди. У кожній родині цінувалися знання, кожен прагнув знати якомога більше. Українці дуже поважають і цінують свою сім’ю, свою родину, народні звичаї та традиції. Українці — світлі душею люди, мов діти. Вони вміють бачити і творити красу. Тому серед них так багато поетів, співаків, художників, казкарів…
Кожна людина повинна знати своє коріння, з якого роду вона походить, від кого вона успадкувала ті чи інші ланцюжки свого генетичного коду. Це не тільки цікаво, але й дуже важливо, тому що ми велика і дуже давня нація, живемо на цій землі вже багато тисячоліть. Тому треба знати, з якого ми роду, з якою метою прийшли на цю землю, для чого ми живемо. Глибоке коріння — високе гілля… Це ми, діти, пишна крона цього дерева.
Отож, мрії Кобзаря здійснилися. Україна стала вільною, незалежною державою, у якій значну увагу приділяють мові та її історії. Відроджуємо звичаї і традиції, як уміємо. Споглядаючи це все, усміхнулося б серце поета і, зрадівши, заспокоїлася б його душа…
Україна живе вільно уже двадцять років, вільно, але важко. То що ж з нею буде в майбутньому? Хтозна. Мабуть, немає однакових думок на цю тему. Я особисто вважаю, що доля України в наших руках. Нам і вирішувати, яким буде подальше життя Батьківщини. На мою думку, є дві історії майбутнього нашої країни. Перша – це те, що може статися, якщо нічого не зробити, це шлях у прірву, але не хочеться сьогодні думати про це, бо є у нас мета і є віра! І все ж таки хочеться розповісти про інше майбутнє – те, яке хотілось би бачити. Те, що будували Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький. Є стільки усього хорошого в Україні, але мало хто помічає. Найкраще блакитне небо, найкращі золоті поля, найкращі річки, найкраща архітектура, що збереглася з минулого. Звичайно, Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Григорій Сковорода, Олександр Довженко, Микола Лисенко, Катерина Білокур, Микола Гоголь(якого чомусь вважають російським письменником) та мільйони талановитих і геніальних особистостей.
Люди надають великого значення дрібницям і не помічають дійсно важливих речей. Я б хотіла, аби Україна змінилася зовні, щоб її бачили такою, якою вона є, а не робили висновків, нічого не знаючи про наш благодатний край.
Народ без ідеї – що храм без Бога. В почленованій та розтерзаній Україні різні імперії вбивали ідею і віру: і прямо, й приховано, дискредитуючи революцію, гайдамацькі рухи, борців за ідею. Лавиною вулканної магми «на всіх язиках» попливла проповідь «благоденствія» упокореного народу, а в цьому зв’язку – яничарства шляхетських верств. Усе поглиблювався процес жахливого поділу – на панівні і рабсько-кріпацькі верстви. Українська нація, як зауважив М. Грушевський, усе очевидніше стає неповною: народ (маси) без правлячої верхівки (тулуб без голови). І українська шляхта стає антагоністом стосовно своїх трудящих.
Нависає загроза національно-державницької війни, а то й апокаліпсису нації. Постає як фатум: бути, чи не бути?! Щоб відповісти, потрібно не лише відчути хворобу, а й пізнати її причину, а вже тоді визначати рецепт лікування.
У медицині вирішують консиліуми. В суспільному житті — генії-провидці. Консиліум, як ми бачили, працював століттями. Саме на цьому етапі й мав з’явитися борець-провидець, геній України. І він з’явився в особі Тараса Шевченка: і як еталонний тип Людини, і як феномен в очевидній єдності трансцендентної та буттєвої сутності.
Найпереконливіше засвідчують сказане навіть окремі перлини ранньої поетичної творчості Т. Шевченка — Людини й Поета, Художника і Мислителя, Філософа-аналітика і Пророка, чарівника Слова.
Сьогодні актуальні слова Тараса Шевченка:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Забуто святині і честь, запановують невігластво і байдужість; туманом покривається майбутнє, зате зрадники й антипатріотичні христопродавці безкінечно говорять про братерство й поступ, свою космополітичну всеєдність, за якою — розумовий примітив і духовна розпуста, ницість люмпенів. На такому ґрунті не може вродити щедра нива добра, тож
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте, —
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь,
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються…
А якщо ж вершити «навчання так, як треба», то прийде своя мудрість і ви переконаєтеся:
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! Волі!
Насправді «Кобзар» не лишився непоміченим: його народ сприйняв як боже одкровення власної історії, долі, грядущого. Але, як писали М. Костомаров, та П. Куліш, було радісно ступити в ту огненну ріку правди, і — страшно: Т. Шевченко повертав у вчора, щоб іти в завтра, і йти звитяжно та мужньо, як ходили у вирішальні бої за свободу та щастя мільйони загиблих, однак славетних прадідів.
Ідеал великої України жив у серцях прямих нащадків запорожців, але спав так глибоко, що вони часом навіть боялися його розбудить. Жили чи страхом, чи своїм ментальним: а може, все якось владнається? З огляду на це, українців було знеславлено й упосліджено, як народ недержавної волі та психіки, народ без доброго майбутнього. Але позиція Т. Шевченка зумовлювалася знанням справжнього народу: приспаного і пригнобленого, однак не зламаного. Тому і його інвективи:
Возвеличу рабів отих малих, німих!
Я на сторожі коло них поставлю Слово.
Возвеличу до його справжньої сутності! — отже, до усвідомлення свого покликання й історичної місії, до розуміння: королі й царі вели тотальний наступ на українську свідомість, втравлювали в душі почуття самозневаги, зневір’я у можливість добра, щоб вона й доконала в летаргійному сні. Тому і захисна дія має бути не лише пасивно-оборонною, а й активно наступальною.
Щоб збудить хиренну волю,
Треба миром, громадою обух сталить…
Наша свобода, як наголошували Б.Хмельницький, І.Мазепа, — на вістрі шаблі. Після зруйнування Запорозької Січі та ліквідації Гетьманщини «Козацький марш» лунав хіба над могилами полеглих. Попередники Т. Шевченка підвели до потреби відродження героїчної, національно-державницької свідомості. Тарас Шевченко розбудив дрімаючий вулкан — і в особі уярмлених посполитих, і в особі кращої частини інтелігенції.
Міра справжності, величі, краси життя — це міра любові до Батьківщини; любові не показної, а життєтворчої, патріотичної, воістину людяної, що спонукає до саможертовного заповіту:
Але — не абстрактну надію, а ту, що допомагає спраглим свободи та готовим до боротьби за мету, мудрим, щоб розуміти: «Не так тії вороги, Як добрії люди» можуть зрадити священні ідеали; — громадянам, спроможним і перед самопожертвою сказати: «Караюсь, мучуся, але не каюсь!…»
Доля та слава люблять звитяжних і мудрих, вічно готових до подвигу в ім’я «сім’ї вольної, нової», демократії і свободи,
Бо де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи.
І хоча Доля Шевченка була у терновому вінку із гронами калини, пам’ять про нього — у пишному та барвистому, бо великий поет — наша національна гордість, наш геній, наш апостол. Кобзар — своєрідне Євангеліє від Тараса. Віримо, що і в майбутньому люди казатимуть про це своїм нащадкам, засвідчуючи те, що не все у цьому світі тлінне, бо є родина, Шевченко, народ і Україна…