Сумління чисте? Важко на душі?
Рятують серце лиш вірші.
***
Усе почалося з суму та самоти.
Якесь плутане інтерв’ю писакам.
Просто розмова, без конкретики, без мети –
Відсутність дару – гірка ознака.
***
Перо засохло? Чи бракне чорнила?
Давненько я віршами не говорила.
Суспільство гнітить і мучать проблеми,
Важкі, нерозв’язані в житті теореми.
Зітхаю, старію – буття самотою,
Нічим свою душу не заспокою.
Завмерли слова, означень – ні грама,
Звичайна житейська оця мелодрама.
Не пишуться вірші, слова, ніби хворі,
Багато на світі таких же історій.
Стою на узліссі, немов сирота,
Причина буденна – гірка самота.
***
Паперу біле знаряддя –
то самий праведний суддя.
Йому звіряю свої болі,
Прошу у нього щастя-долі,
Суди мене, пергамент білий,
За все суди, рядок несмілий.
Ти самий строгий із суддей,
І самий вірний із людей.
***
Папір потемнілий, з’яложений часом,
Багато ночей провели ми вже разом.
Ти м’яко стелився, сердито сопів,
Хоч іскру таланту побачить хотів.
І я присягалась не зрадить собі,
Свої таємниці звіряла тобі.
Натхненно засяяло світло в тунелі –
З тобою тепліше в печальній оселі.
***
Свій найкращий пісенний рядок
І тепер по тобі рівняю.
Всі поради – життєвий урок –
По тобі, рідний батьку, звіряю.
Хай лягають слова на покіс,
Рясно родять тугим колоссям,
Ти немало незгод переніс,
Посивів, постарів… Здалося?
Із печаллю дивлюсь услід,
Пам’ятаю твої поради –
Через всеньке життя у світ –
Ні, нема без батьків розради.
***
Не пишеться віршем і рима не та…
Чи грішна у чомусь, чи надто свята?
Римую зумисне, шукаю слова,
Та засуха в віршах, зів’яла трава.
Проблеми вчорашні оспівані сухо,
Не пишуться вірші. Словесна засуха.
***
Посвята поетам
Тісняться слова, як хмари.
Зима. Колима і нари…
Не помічаєш стужі,
Вірші – ось вірні друзі.
Спасіння – у дужім слові,
Хоч випито з тебе крові,
Образи, ворожі насмішки…
І нари – державне ліжко.
Не помічаєш стужі,
Римуєш слова не байдужі,
Нема в них ні зла, ні іржі,
Їм найболючіші рани чужі.
Серце виймаєш своє із грудей,
Римуються вірші – і все для людей.
***
Й.М.Дудці
Рівні хребти – то завжди дефіцити,
По терню іти з нас не кожен мастак.
Якщо ж ти прогнувсь, то в фаворі і ситий,
А гордо ідеш, услід кинуть: – Мудак…
Таке на світі водиться без ліку,
Переднім – куля, слава – «писарям»,
Коли тримаєш книжечку безлику,
То знаєш точно: в бій вступати нам!
Щоб не мішали пні – перечіпали,
Щоб пам’ять совістю була,
Забуті імена не зникли, не пропали,
Автографи в них ластівка взяла.
***
Митці – то рингові борці,
Перо і пензель у руці.
Хвала возноситься людині
У слові, фарбі, склі та глині.
Чарують їхні вірші, фрески
І пензля дивні арабески.
Пробачить можна тим кокетство,
Хто справжнє створює мистецтво.
***
Як хтось назве тебе поетом,
Пильнуй, аби «не кануть в Лету»,
А як впаде рядок останній,
Не стань ти знаком запитання,
Який лукавив, лицемірив,
Своє призначення зневірив.
Якщо покинула Фідес,
Тоді, піїте, ти і щез…
***
Мої вірші – не наймити убогі,
Що порпають у панському лайні.
До запорозьких вславлених порогів
Летять вони в козацькому човні.
Їм заманулось гранувати слово,
Точити лезо в битвах за Дніпро,
Не відридала ними моя мова,
Йде битва рим, в руках – перо!