Чи був-таки Т.Г.Шевченко у Хмелові?

Міністерство культури та інформполітики України пропонує використовувати в дні відзначення 210-річчя Т.Г.ШЕВЧЕНКА єдину айдентику.
ЧИ БУВ-ТАКИ Т.Г.ШЕВЧЕНКО у ХМЕЛОВІ?
“Хто б поета хтів збагнути,
мусить в край його прибути”.
Йоганн-Вольфганг фон Гете (1749-1832), видатний німецький письменник і мислитель.
Якщо зробити «Пошук» у найпотужнішій системі «Gooole» з таким заголовком даного есею, то нічого не віднаходиться, крім натяку у великій статті автора «Тарас Шевченко і Роменський край». Це зрозуміло, почасти, і пояснюється тим, що ніхто цим складним архівно-літературознавчим пошуком не займався. Але щоразу, коли їхав на Конотоп або автомашиною, чи автобусом на електричку, мене не покидала думка: Чи і я к їхав Тарас Шевченко з Конотопа на Ромен? Як уродженець Хмелова і Шевченкознавець, спробував це з’ясувати. І ось що досліджено…
До відома: Маршрут подорожей Т.Г. Шевченка по Україні влітку 1843 і 1845 року ще й потепер повністю не вивчений…
А навчаючись у Петербурзі, у знаменито-елітарній Академії художеств (1838-1842 рр.) Тарас Шевченко постійно плекав надію поїхати в Україну. Ще в березні 1840 р. він писав братові Микиті: «Може, я літом приїду побачиться, коли матиму час…» (VI, 12). Захворівши після морської подорожі, поет 18 листопада 1842 р. надсилає П. Корольову сповненого сумом листа: «Молю тілько милосердного бога, щоб поміг мені весни діждати, щоб хоч умерти на Україні» (VI, 21). У січні 1843 р. в листі до Г. Тарновського у Качанівку він знову писав: «…сновигаю по оцьому чортовому болотові та згадую нашу Україну. Ох, якби-то мені можна було приїхать до солов’я… Та вже ж як-небудь вирвусь хоч після великодня і прямісінько до вас, а потім уже дальше». (Т. Г. Шевченко. Біографія.-К., 1984.). (Курсив мій.-В.Б.).

Рада Академії художеств видала Т.Г.Шевченкові квиток на право приїзду в (тоді на) Україну такого змісту: «Предъявитель сего, удостоенный звания неклассного художника имп[ераторской] Акад[емии] худ[ожеств] Тарас Шевченко отправляется в малороссийские губернии для художественных занятий, почему гг., на заставах команду имеющие, благоволят чинить ему как туда, так и обратно свободный пропуск, равно и беспрепятственное на месте, где сколько нужно будет, пребывание. Во уверение чего и дан ему, Шевченко, сей билет с приложением академической печати. Марта 25 дня 1845 года. Конференц-секретарь».

Федір Григорович Криче́вський (1879-1947 рр.ж.) – наш відомий земляк із Лебедина на Сумщині, український художник і педагог, Заслужений діяч мистецтв УРСР (із 1940 р.). Один із засновників і перший ректор Української академії мистецтва. Нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, де 18 років я викладав «Журналістику і рекламу в мистецькій діяльності» арт-менеджерам, художникам і дизайнерам. Там ж користувався унікальною бібліотекою з оригіналами.
У публікації «Поэмы и повести» часопису «Зоря» за 1894 рік написано: «В 24 день березіля р. 1845 Шевченко рушив з Петербурга на Україну». Вивчення маршруту дає змогу констатувати, що по дорозі він спинився в Москві. Як помічено у «Записках…» (Запис від 4 лип. 1857 р.): “бачився тут з своїми приятелями професором Бодянським, артистом Михайлом Щепкіним та з іншими. Щепкін був «світлим, свіжим, бадьорим, добрим». У Москві був недовго – виїхав в кінці березіля; їхав поштовими кіньми гостинцем через Тулу, Орел на Глухів. Хоча з Москви до Орла тільки три сотні верст, але поет каже, що він їхав ніби-то три тижні і в дорозі набрався великого лиха. Звісно, навесні; вода і болото пойняли шлях, кілька разів віз перекидався і поет мусив купатися в калюжах, падаючи з воза. Харчі, яких набрав з Москви на дорогу, теж падали кільки разів з воза, попсувалися; Тарас мусив повикидати їх, а через те довелося, як каже він, подорожувати «на харчах святого Антонія».”

Національний музей Тараса Шевченка, інв. № 2-423. Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у 10-и томах.-К.: Вид. АН УРСР, 1963 р.-Т. 10.-№ 125 (зображення).-С. 62 (примітки). Режим доступу: http://www.t-shevchenko.name/uk/Painting/1844-45/InUkraine.html
Відомо, що вже 1843 року Т.Г.Шевченко перебував у Батурині (по дорозі з Петербурга і Москви). Зберігся малюнок, на якому він зобразив руїни, зазначивши, що вони лишилися від мазепинського будинку. (Однак намальована поряд постать на повний зріст людини свідчить про низьку споруду, тому сучасні дослідники дійшли згоди, що то було допоміжне приміщення, найімовірніше, скарбниця). Але даний факт теж цікаво-важливий.
Легендарний Батурин, який відіграв значну роль в історії гетьманської України, розташований тоді і нині на Чернігівщині, у Бахмацькому районі. Тарас Шевченко відвідав місто також 1843 року, воно згадується у містерії “Великий льох”. У своєму творі поет описує знищення Батурина (листопад 1708 р.) військами під орудою О.Меншикова, після того як Іван Мазепа (1639-1709 рр.ж.) свідомо задля України перейшов на бік шведського короля Карла XII (1682-1718 рр.ж.) [король Шведської імперії та Гетьманської України (у 1708-1718 рр.)]. У вірші поет говорить від імені дівчини, яка вижила після пожежі:

Я була ще недолітком,
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого
В Сейму потопила.
Я меж трупами валялась
У самих палат Мазепиних…
Коло мене і сестра, і мати.
21 жовтня 1845 р. Мар’їнське.

До справжніх друзів Тараса Шевченка, випробуваних у найчорніші роки його життя, належить родина Лазаревських (шість братів: Василь, Михайло, Федір, Яків, Олександр, Іван і сестра Глафіра та їхня мати Опанасія Олексіївна, у дівоцтві Латинська), що народилися в селі Гирявка
Конотопського повіту Чернігівської губернії (нині Шевченкове Конотопського району Сумської області) у родині невеликих панків, нащадків козацької старшини. Фактологічно відомо, що поет зупинявся і жив на садибі відомих братів Лазаревських (дивіться світлину) У селі Гирівці він ходив в українській сорочці, але пошитій не так, як на Конотопщині, і тому на край цієї сорочки Федір Лазаревський звернув увагу. Так, у листі від 14 жовтня 1860 року до матусі він прохав пошити йому сорочку “таку, як у Шевченка”.
Бажаючи зробити приємне своєму найближчому другові, Тарас
Григорович запропонував намалювати портрет його матері, О. О. Лазаревської, і відвезти його Михайлові. Зрозумілою була материнська радість із цієї нагоди. 25 серпня, розцілувавшись із господинею, Тарас Шевченко та брати Лазаревські поволі шляхом рушили до Конотопа. Для довідки: Село Шевченкове (колишня Гирявка) виникло у ІІ половині XVII століття. У зв’язку з перебуванням Т. Г. Шевченка в селі Гирявка в 1923 році населений пункт, як уже зазначалося, був перейменований у Шевченкове. У 1926-1927 рр. село було Жовтневого району. У сільську раду входили с. Шевченкове і шість хуторів: Торговиця, Путивець, Саранівка, Романьків, Харевичів, Червоні Ставки. 12 липня 1959 року в центрі села встановлено пам’ятник видатному поету (скульптор Яків Красножон). Буваючи там, у цьому можна пересвідчитися.
Із Батурина Т.Г.Шевченко і О.А.Лук’янович (1803-1879 рр.ж.?) – предводитель дворянства Миргородського повіту Полтавської губернії, жив у с. Мар’їнському; нині – це село Великобагачанського р-ну, Полтавської обл.) рушили на Конотоп. Саме так, за свідченням В. Л. Беренштама (1839-1904 рр.ж., український громадський діяч, педагог, учений-археолог, упорядник творів Великого Кобзаря, активний співробітник газети «Киевский телеграф», журналу «Киевская старина») вирушили ймовірно до Конотопа. Т.Г.Шевченко був запрошений О. А. Лук’яновичем для змалювання портретів усіх членів його родини (див. «Т. Г. Шевченко и простолюдини, его знакомцы» («Киевская старина».-К., 1900.-Февраль.-С. 256). Портрети були, ніби-то, виконані, але до нас дійшов лише один з них – О. А. Лук’яновича (див. нижче).

З Олександром Андрійовичем Лук’яновичем Тарас Григорович Шевченко їхав із Петербурга в Україну, через Москву на Батурин, тоді повернули на Ромен і далі на Лохвицю. Велика увага на останню фразу!?
ТОБТО: Була подорож Т.Г.Шевченка на Ромен! То-як вони могли потрапити із Батурина у повітове місто Ромен? Отже, подорож Шевченка ймовірно відбувалася по тракту Конотоп-Ромен, і тоді логічно припустити, що він їхав через села спершу Конотопщини, зокрема Карабутове (у період Гетьманщини: Корибутів), тоді – Роменщини: ХМЕЛІВ (потім теперішні Гаї, Борозенки, приміські Лучки).
Найбільше поселення на трактові– це тоді волосний Хмелевъ. Поглянте на карту: Хмелевъ/Khmelew. Чи зупинявся він тут, на відміну від конотопських сіл, бо фактологічно відомо, що він гостював у с. Гирівка – нині Шевченкове, поки що таких документальних відомостей не віднайдено.
Але – ймовірно, що Великий Кобзар не міг не зупинитися у такому великому козацькому волосному містечку, яке нараховувало тоді більше 5 тис. мешканців і понад 20 кустарних промислів, насичений різноманітними товарами базар…

ДЖЕРЕЛО: Генеральная карта Российской империи и присоединенных к ней Царства Польского и Великого княжества Финляндского. С указанием расстояния в верстах по почтовым дорогам между губернскими городами; а в пограничных губерниях от губернского города до дальнейших уездных городов и до иностранных границ; с таблицей кругового расстояния в верстах между известными 73 городами. Сочинена 1827 года.-Режим доступу: https://www.wdl.org/ru/item/2589/view/1/1/ (Мовою оригіналу.-В.Б.). Добре видно тракт Ромен-Хмелів і далі на Конотоп… (В.Б.).
Тут є ще така обставина як наявність поштових станцій по тракту, де міняли коней і могли відпочити. Про це нагадала мені у розмові (13:30, 12.02.19) на дану тему праонука В.Кобзаря по сестрі Катерині Людмила Красицька із якою я є спів-фундатором Всеукраїнського благодійного культурно-наукового фонду Тараса Шевченка (з 1991 р.). Достеменно відомо, що у Хмелові була поштова станція (Хмелівська поштова станція), і у певий час її очолював батько (Василь Квітка) видатного етномузикознавця і чоловіка Лесі Українки (1871-1913 рр.ж.) Кл.В.Квітки (1880-1953 рр.ж.). До речі, слово “пошта” походить від латинського виразу “mansio posita”, тобто “Станція в дорозі”. Наша пошта є однією з найстаріших у Європі. Організації регулярних поштових повідомлень передувало створення в XIII столітті так званої “Ямської гонитви”, тобто поштових станцій з кіньми і візника для пересування гінців і посильних до наказів і донесеннями. Поступово Ямська гонитва перетворюється в спеціальну службу для пересилання та вручення письмових повідомлень. Візники були одягнені у формений одяг і стали називатися “поштаря”. На початку XVIII століття почали відкриватися перші поштові контори. Піклуванням полковника Полтавського полку Війська Запорозького І. Черняка у 1720 році з’явилась пошта у Полтаві. До нашого часу зберігся рапорт, адресований малоросійській колегії :”Від усього полку вибрано в поштеймейстери у Гадячі значкового товариша Степана Калініна , а в містечку Опішні військового товариша Олексія Тимченка”… Згодом полтавською поштою керував пошт-директор, майор І.Скоропадський. По території Полтавської губернії проходили 6 із 9 поштових трактів України, зокрема: Глухів-Полтава, Полтава-Київ, Глухів-Переяславль, Ромни-Лубни, Полтава-Чернігів, на яких знаходилось 60 міст і містечок. Пошта відправлялася 2 рази на тиждень в точно обумовлений час. Незважаючи на існуюче на той бездоріжжя, швидкість її пересування була доволі високою – скажімо, відстань між Глуховим і Полтавою долалась за 39 годин. Забезпечення безперебійного функціонування поштових трактів покладалось на органи місцевої влади. На 9 поштових трактів існувало 72 станції, що обслуговувались 15 поштмейстерами і 165 листоношами, в розпорядженні яких знаходилось 300 коней. Листонош і коней надавали козацькі полки. У першій половині XIX ст. система поштового зв’язку суттєво розширилась. Тоді через Полтаву проходило 4 тракти – на Харків, Кобеляки, Зіньків, Кременчук. Через Полтаву возили пошту із Санкт-Петербурга в Крим…Ось щ о ще вдалося уточнити: Ордером відомого Румянцева-Задунайського П.О.(1725-1796 рр.ж., із с. Ташань Переяславського повіту, тепер Переяслав-Хмельницького району Київської обл.) – полководець і державний діяч, генерал-фельдмаршал (1770 р.), граф (1744 p.), генерал-губернатор Малоросії (1764-1796 pp.), президент Малоросійської колегії (1764-1786 pp.). Походив із давнього аристократичного роду. Україну знав із дитячих літ: його батько – генерал-аншеф, граф Олександр Іванович Румянцев (1679-1749), відомий полководець і дипломат. Служив і батько і син, ясна річ, царям і цариці, активно проводив політику скасування всіх відмін в устрої Гетьманщини та зведення тут російських порядків) від 31 травня 1765 р. пошта запроваджувалася на всій території Лівобережної України. Було відкрито 9 поштових трактів довжиною 2358 верст. На них діяло 72 станції, які обслуговували 15 поштмейстерів і 165 листонош. У їхньому розпорядженні було 300 коней, наділених від полків. Так, Переяславський полк поставляв 26 коней і виділяв 13 листонош, Полтавський – 8 і 4, Лубенський – 46 і 23, Миргородський – 8 і 4, Прилуцький – 40 і 20, Гадяцький – 28 і 14. З 9 поштових трактів України по території Полтавської губерниї проходило 6 трактів: 1) Глухів – Полтава (через Ярославці, Мушину, Конотоп, Стародубівку, Хмелівку, Роміш, Липову Долину, Гадяч, Зіньків, Опішпю, Стасівці); 2) Полтава – Київ [через Стасівці, Онішню, Борок (тепер Бірки), Ковалівку, Миргород, Кибинці, Лубни, Черевки, Яблунів, Перервинці, Капустинці, Переяслав, Бориспіль, Княжища]; 3) Глухів – Переяслав (через Стасівці, Мушину, Конотоп, Голіопки, Єрошіву, Іваниці, Прилуки, Яблунів, Яготии); 4) Полтава – Чернігів (через Стасівці, Опішпю, Борок, Ковалівку, Миргород, Кибинці, Лубни, Біївці, Куріньку, Журавку, Прилуки, Монастирище, Ніжин, Мрин, Ольшівку);
5) Ромни – Лубни (через Глинськ, Лохвицю, Окопи) …

Джерело: Карти трьохверстки (1см дорівнює 3 версти). (Карти Шуберта). 1846 рік.-Ряд XX.-Лист 11.-Ряд XXI.-Лист 11.-Режим доступу: https://www.wdl.org/ru/item/14096/view/1/1/ . Примітка. Мапу можна збільшувати до необхідних розмірів. Головне, що в ній зазначено наявність Конотопського тракту саме через Хмелів на Ромен.-В.Б.
У 1-й пол. 19 ст. на тер. Полтавської губернії були такі основні великі шляхи: через м. Полтаву пролягало 4 тракти: Харківський, Кобеляцький, Зіньківський, Кременчуцький, якими їздили постійно з казенною і купецькою поклажею, з середньою кількістю обозів і транспортів.
Через Ромни проходило 4 головних тракти: на Чернігів – Ніжин, Прилуки, Гадяч, Лохвицю. Через Прилуки йшло 5 головних трактів: Ніжинський, Пирятинський, Роменський, Переяславський на Київ, Конотопський. Із Конотопа до Ромен нині 70 км, а до Хмелова 50 км, тобто приблизно 53 з половиною верстви. (Верста/верства – це давня руська міра відстані, яка вживалась до прийняття метричної системи мір в Україні, з 1918 р.). Одна верста дорівнює 500 сажням чи 1 066,781 м. Тобто: якщо 50 помножити 1 066, 781=53, 353 верстви, заокруглено).
Ясна річ, якщо вони їхали (коли: чи вночі, або вдень?), то доводилося б зупинятися на Хмелівській поштовій станції, де завжди змінювали коней, пили чай, а то й ночували. Як було насправді, сказати складно?…

У Хмелові, в центрі села є також дуб, хоча він виглядає порівняно молодо. Та дуби мають таку особливість: 60-80 років вони ростуть униз і вгорі, а потім сотні роки розширюють свою крону… Може, під цим дубов і відпочивав Великий Кобзар, який обожнював цих велетів.

У дні відзначення 100-річчя першого в світі монументального пам’ятника Т.Г.Шевченку в Ромнах (скульптор І.П.Кавалерідзе, 25-26 жовтня 2018 р.) мені передали із Національного Канівського музею Т.Г.Шевченка декілька жолудів од Шевченкового дуба. Історик-науковець Св. А. Брижинська зібрала їх у с. Прохорівка Канівського району Черкаської області, біля 400-літнього Шевченкового дуба. Вирощував їх у горшечках як квіти осінь і зиму.

До речі, у Т.Шевченка є етюди «Дуб», які все-таки вдалося віднайти.
А вже 31 жовтня 2018 р. їх посаджено у центрі села… Готую новий дубок від жолудя Шевченкового дуба, що у селі Прохорівка Канівського району, де бував Великий Кобзар, для висадки у центрі Хмелівської ОТГ.
Адва Шевченківські дубки вже 5-й рік ростуть на Троєщині в Києві, які вирощують дві наші родини: поливають, огороджують, дивляться за ними.
Ростуть Шевченківські дубки – їх доглядаєм залюбки!

Як говорив Тарасові Шевченкові в прощальному слові його вірний товариш Олександр Афанасьєв-Чужбинський (1816-1875 рр.ж.):
Покоління поколінню
Объ тобі роскаже,
И твоя, Кобзарю, слава
Не вмре, не поляже!
Тепер Шевченківські дуби набувають особливого статусу: Вони –
не просто символ величі Великого Кобзаря, у них – його Непереможний та Незламний Дух і Життєдайна Сила до Свободи і Державності, до Перемоги!

Нехай ростуть ШЕВЧЕНКІВСЬКІ Дуби та несуть Мужній Волелюбний, Соборний і Праведний Могутній Дух Великого Кобзаря моїм землякам!

ДІАЛОГ ПОКОЛІНЬ із ВЕЛИКИМ КОБЗАРЕМ ТРИВАЄ…
Академік Валентин В. БУГРИМ, шевченкознавець, спів-фундатор Всеукраїнського фонду Тараса Шевченка, доктор філософії, історик. Світлини з фотоархіву автора та «Вікіпедії».
Березень 2024 р. Київ-Конотоп-Хмелів-Ромен