23 квітня – 100-річчя від дня народження славетного українського письменника Григорія МихайловичаТЮТЮННИКА, лауреата Державної премії ім.Т.Г. ШЕВЧЕНКА!
Написавши фоторепортаж про Вільяма Шекспіра і розмістивши його у Фейсбуці, я поцікавився ще ювілейними датами. І був – приємно вражений, 23 квітня 1920 року в с. Шилівка на Полтавщині народився мій улюблений письменник Григорій Михайлович ТЮТЮННИК. О 04:30 почав згадувати про нього, а тоді писати, бо спати більше – не міг. А знайомство з ним сталося на ІІ-у курсі факультету журналістики КДУ ім.Т.Г.Шевченка, на лекції доцента А.Г.Погрібного, згодом професора, старшого колегу по інституту журналістики, славетного українського літературознавця, лауреата Національної премії ім.Т.Г.Шевченка. Й досі дещо пам’ятаю з його розповіді: “Григорій Тютюнник вступив на філологічний факультет Харківського університету (1938 р.), добровольцем пішов на війну, був важко поранений, опісля працював у журналі «Жовтень (Львів). Григорій Михайлович був дуже вибагливим до слова, по-декілька разів писав/переписував сторінки… І обов’язково прочитайте його роман «ВИР»”. Варто додати: він двічі утікав з полону, воював із ворогом у партизанських загонах на територіях Кіровоградщини і Чехословаччини. З осколком під серцем він невтомно працював у післявоєнний час: учителював у селі Каменка-Бузька на Львівщині, з 1956 року працював у часописі «Жовтень» (згодом «Дзенькіт»). Став письменником, журналістом, публіцистом, педагогом.
До речі, тоді на літературному факультеті разом училися, на одному курсі три мабутні видатні письменники України, усі лауреати Шевченківського премії – Олесь Гончар, Дмитро Білоус, Григорій Тютюнник. Олесь Терентійович згодом назвав роман «Вир» найкращим українським твором повоєнної літератури.
Звісно, я прочитав “залпом” роман «Вир». Робив конспект, виписки. Був сильно вражений цим твором, чудовами переливами мови, описом персонажів і природи. До цих пір пам’ятаю початок:
“Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього Беєва гора, покрита лісом, на південь – заткана маревом рівнина, по якій в’ється полтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морю. В центрі села тече річка з дивною, мабуть татарською, назвою – Ташань”.
Паралельно вирішив написати статтю про нього і написав. Відніс у редакцію «Радянського літературознавства». Її рецензував сам Кость Волинський, провідний літературознавець. Схвалив до друку із деякими заувагами. Пригадую фразу рецензента: А звідки у вас порівняння героїні, про що ви пишете у статті, з персонажами Гі де Мопассана, бо лише я знав, що Григорій Михайлович у цей період зачитувався новелами французького письменника. Кажу: Паралельно з українською нам читають і зарубіжну літературу, познайомився з творами Мопассана, тому, може, й появилося так зрівняння.
Життя Г.М.Тююнника теж було як в и р, починаючи з дитинства, у юності і у дорослості. Є цікава історія про вибір його імені. Коли народився хлопчик, його вирішили назвати Георгієм (Ігором) і послали діда по матері у сільраду записати онука. На радощах дід випив удома, а по дорозі ще трохи додав і коли прийшов до сільради, – то не міг пригадати, як велено йому записати онука і записав Грицьком. Про дідову витівку довідалися тоді, коли брали у райзагсі довідку про народження, щоб хлопець міг учитися в зіньківській десятирічці.
Григорій Тютюнник із дитинства і усе життя любив село, природу, сприймав їх емоційно, серцем відчував нещирість. У листі (10.04 1968 р.) до Михайла Греся дружина письменника Олена Федотівна так описала його зовнішні та внутрішні риси: «Обличчя Григорія… Навіть мені важко сказати про нього. Обличчя в нього, як і душа, ставало щиро-ніжним перед добром, красою, і загострено-злим перед нещирим, недобрим, яке він відчував єством своїм. Одні говорили, що він красивий, інші – що «класично» некрасивий, але всі любили його, і особливо жінки. Це правильна ознака того, що обличчя відбивало чари поетичної душі. Очі карі, і якісь незвичайні. А незвичайні в тім, що від щастя й радості ставали темно-карими, а від обурення чи образи – світлими. Основна ж властивість очей в тому, що вони вміли сміятися навіть тоді, коли фізична знемога сковувала тіло. В задумі Григорій хмурив чоло, і різкі поздовжні зморшки говорили про те, що людина думає про щось велике, неосяжне, що в голові б’ється не одна думка…»
Письменник завжди з любов’ю та повагою ставивися до людей і писав писав про них тепло та зворушливо, починаючи із перших своїх віршів:
…І от, не забуду ніколи в житті, –
глибокі яруги і балки круті.
І мій кулеметник, товариш і брат,
пастух з полонини, із синіх Карпат.
Такий молоденький, дитина та й годі,
у нашій же роті, у нашому взводі.
Коли добігали уже до села,
коли вже німота спинить не могла,
розкинув я руки у синю югу
й зостався лежать на холоднім снігу.
І вечір морозний мене колисав,
а бій віддалявся вперед і згасав.
Та я не зостався у полі один,
без ніжного слова, без краплі води.
Отой кулеметник із синіх Карпат
приніс мене сам на руках у санбат…»
«Хлопець з Карпат»
Григорій Тютюнник був вельми скромною людиною, не скаржився на своє нелегке життя, не вихваляв свої ратні подвиги на фронті, у партизанах та бойові поранення: а у нього «на спині чотири шрами – осколками зроблено два, а два – кулями…» У його словах, зовні спокійних і виважених, оптимістичних завжди відчувалося глибоке хвилювання ураженого серця, переживання тієї людини, у якої, як говорив сам письменник, «неспокійна біографія», бо у ній закарбовані такі рубцювані сліди, які ніколи не дають спокійно жити.
Перше оповідання Г. Тютюнника «Мирон Розбийгора» було надруковано в журналі «Радянський Львів» 1950 року. Остання прижиттєва книга – 1960 року. Фактично, 10 років творчості, бо прожив він усього лише 41 рік. Обмаль портретів. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Задумав писати ІІ і ІІІ частини «ВИРУ», третю – не встиг… Та залишив нам збірник оповідань «Поорані границі», повість «Хмаринка сонце не заслонить» (1956), поетичний збірник «Журавлині ключі» (уже посмертно, 1965 р.), як і роман «Буг шумить» (1965).
І свій – Magnum opus, тобто головний твір – роман «ВИР»!… Дружина письменника Олена Федотівна Черненко на сторінках газети «Літературна Україна» розповіла, як створювався цей роман: «Спочатку він (Г. Тютюнник) думав показати другу світову війну, перший її період, відступ наших військ і лихоліття окупації. Однак, коли вже було написано чотири розділи, герої роману немов стали жадати від автора, щоб він переконливіше пояснював їхні вчинки, поводження, почуття. Стало ясно, що для цього необхідно показати героїв у мирній обстановці. Тоді автор вирішив написати трилогію». Над романом «Вир» Тютюнник почав працювати у 1956 р. Перша книга вийшла одночасно у Києві, Москві, Празі 1960 року, а друга – у 1962 р. У книзі відображено життєвий вир українського села Троянівка на Полтавщині навесні 1941 р. та у період ІІ Світової війни, тоді Великої Вітчизнаної. Герої роману – це мешканці села: Тимко Вихор, Григорій і Оксен Гамалії, Дорош, Йонька Вихор, Гнат Рева, Тимко, Орися, Марко та багато інших. Всі вони різні за світоглядом і долями. Дехто губиться у коловороті життєвого виру, інші – знаходять правду, живуть нею, не шкодують свого життя у боротьбі з фашистами…
Головного героя роману Тимка Вихора показано у різних проявах: сім’я, праця у колгоспі, кохання. Родина Вихорів описана як звичайна сільська, але кожен у ній – має свй характер. Тимко – неврівноважений, буйний, імпульсивний та інколи навіть безрозсудний, живе він як пасинок, поза родиною, але у нього розвинене почуття дружби, він здатний пристрасно кохати. У дружбі й любові автором зображено Тимка талановито. А от у праці його подано саме таким, яким бачив у житті подібних прототипів письменник: дещо байдужий, неініціативний, він ані на щ о не реагує. Хоча Тимко здібно оре, сіє, косить, рубає ліс, їздить на конях за фуражем, працює у себе вдома по господарству, але ніколи не виявляє особливого ставлення до того, що робить. Тому закиди критики у 60-ті роки щодо, ніби “некульту праці”, були чисто радянським підходом.
А хіба обминали на селі політику, що й нині сприймається актуально: «Коли вийшли за ворота, Бовдюг сказав Кузеві:
Ти догавкаєшся! Ну на якого чортового батька ти в політику лізеш? Спитав, по чому сало на базарі, — і сиди нишком. Так ні! Йому поясни, куди хліб дівається, чого матерії невистачає. Яке твоє діло?
Інтересно. Бож-же ж мій, як інтересно! Подивися у вікно – і то скільки видно! А як поїздити та з розумними людьми поговорити. Скільки ж тоді в моїй голові розуму прибавиться?
А навіщо він тобі здався, той розум? Дурнішому легше на світі жити.
Е, це вже ти не говори! Не говори! Чоловік на те й родився, щоб весь вік, скільки живе, розуму вчитися. Оце є в мене ще трохи тютюну в кисеті, прийду додому, куритиму та все над людським життям міркуватиму».
Молодший брат Григорія Тютюнника – Григір (1931-1980 рр.ж.) – теж відомий письменник, наполегливо працював над кіносценарієм по роману «Вир», але, на жаль, жодний із чотирьох варіантів не був використаний для втілення. Хоча за мотивами роману Григорія Тютюнника «Вир» кінорежисером Станіславом Клименком у 1983 р. на кіностудії ім. О.П.Довженка відзнято художній фільм, який отримав головний приз на Республіканському кінофестивалі.
Григорій Тютюнник був письменником дуже вимогливим до себе. Він плекав і беріг скарбницю українського народу – мову, дбайливо ставився до слова. Про свою літературну школу він залишив такий запис: «…я багато передумав, учився думати в Толстого, і хоча в багатьох питаннях з ним не згодний, проте, зрозумів одне, необхідно писати так, щоб добуток не був одноденним» (Лист від 28 жовтня 1956 року). Ще він промовляв слова А.П. Чехова про те, що «письменник повинен багато писати, але мусить не поспішати…» або ж згадував слова Антона Рубінштейна: «Писання – задоволення, друкування ж – відповідальність».
Саме так і написаний роман «Вир» – на роки/десятиліття!…
Роман Григорія Тютюнника «Вир» посідає особливе місце як у творчості прозаїка, так і в історії української літератури. Автор посмертно 1963 року удостоєний найвищої нагороди – Шевченківської премії! Поява такої книги стала справжньою подією в письменницькому і суспільному житті, бо засвідчила поступове, але неухильне одужання і відродження національної словесності після тяжких сталінсько-радянських ударів та їхнього ідеологічного терору.
Григорій Тютюнник назавжди увійшов у літературу рідного народу і став її класиком, якого вивчають у школах та університетах…
ЧИТАЙМО і ШАНУЙМО СЛАВЕТНОГО ГРИГОРІЯ МИХАЙЛОВИЧА ТЮТЮННИКА!
Академік Валентин В.БУГРИМ, доктор філософії, літературознавець. 23.04.2020 р. м.Київ