Земля

О земле наша, яблуко Адама,
Живеш давно ти з черв’яком гріха.
І жнеш рясні трагедії і драми,
Бездумних воєн кров не висиха.

Прозорий пульс твоєї атмосфери
Шарфом здаля ясніє голубим…
Чому ж без миру крутиш свої ери?
А Бог сказав усім, що не убий.

Не винна кров струмочками стікає,
І біль страшний кричить до неба з ран.
В душі людей перемагає Каїн,
Хова майбутнє в смоговий туман.

Адам в зажурі і сумує Єва:
Давно нема вже райської пори…
О земле наша – неба королева,
Згадай про Бога, що тебе створив.

Іду і сонцем розмовляю,
Дивую вулицю і сніг.
Я сонцем сповнений до краю,
Воно аж хлюпає в мені.

Ним серце все прозолотіло,
У владі сонця я увесь.
Воно, як кров, тече по тілу
Теплом і сяєвом небес.

Ним всі думки мої налиті,
Бажання, мрії й почуття.
Я хочу сонцем поділитись,
Кому його не вистача.