Чого там тільки й не було –
На ярмарку Іллінському в Ромені
Шалені в нас торги були колись,
Смішні вистави зовсім без білетів.
Дарма собі навкруг тільки дивись-
Багато дивних скрізь вертепів.
На кожнім кроці жарти, сміх –
Гуляє славний гумор український.
Святковим настроєм наповнює усіх
Веселий, неповторний ярмарок Іллінський.
На торжищі Ромену в кожну мить
Картини змінюються святкування різні.
Усюди все яскрить, кипить,
Церковні дзвони розливаються чарівні.
Ось серед возів з регочущої юрми
Несуться смачні лайки Кінним ринком, краєм
З трудом протиснемось туди давайте ми,
Багато дечого на вуса намотаєм.
Побачимо цікавий і веселий водевіль,
Який ще поки йде, не зник.
За горщиками продавець варнякає без сил,
Як люди кажуть -“Нализався всмик”.
Підперши дерево тонке, щосил бідне хитає,
Сумує долі кварта вже його пуста.
Витріщається на людей. Прислів’я мов витає-
“Як той баран на нові ворота.”
Кому завгодно, на смаки любі,
По цінах сміхотворних горщики збуває.
Для більшої ваги – авторитетності собі
Замурзаний свій палець високо тримає.
Всміхаються йому звідусіля свинячі рила,
Коза підморгує весела із кутка,
Чорти його знайомі на макітри сіли,
Печуть щосили у простого дурака.
Регоче картками до нестями колода,
У когось випав п’ятий чорний туз.
По-меншому навшпиньки нечестива врода
Сходила чергою у нього куплений картуз.
Нахабного зухвальства цього-душі болю
Не витримав би, мабуть, й пень дубовий.
Зібравши в купу: мозок, силу, волю,
Схопивши поруч макогон чужий кленовий,
Для чогось пригадавши матір волохатих,
Когось ген-ген із щирістю послав,
Понісся кривдників крушить проклятих,
Аж ледве, спотикаючися, й сам не впав.
Пощади і полону тут нікому і не має,
Хоча і знає, що не б’ють лежачих.
Одним ударом макогона семеро долає
На посуді рогатих і хвостатих.
Та дражняться з макітр й горшків
Лукаві язиками під ногами долі.
Трощить бісівське плем’я він з чортів,
Наче козак хоробрий бусурманів в полі.
Кров йде. Здається, ворог зачепив хвостом хльостким,
Розмазав він по пиці ії рідну, свою.
Як полководець видатний із скіпетром своїм,
Погордливо зорить затухле поле бою.
Приходить раптом тяма до пустих мізків
Віддалася на людях обіч перегарним самогоном.
Серед чисельних всіх потрощених горшків
Хитається п’яниця в юшці з макогоном.
Сміючись, перехожі утирають сліз своїх,
Болять у всіх від сміху животи.
А на підході непідкупний суд присяжних:
Дружина, діти та зі злорадою – свати.
Мабуть, з нас кожен не святий,
Але, як п’єш, повинен міру знати.
І бути впевненим, що в час любий
Не будуть надокучливі чорти перестрівати.
Коли людина вільно, щиро ярмаркує,
Горілки чарку й випити не гріх.
Хай настрій гарний у душі святкує,
Хай радість переповнює, лікує сміх.
Але, як кажуть мудрі літні люди,
“Буває усього на довгому віку”
І торжищем, як з піни, виринають всюди
Дійствами різними надлишки ярмарку.
Перекупка ось з молодими каплунами репетує,
Жестикулює клешнями-руками, лихослів’я гне.
Тут ні чорта сам чорт не вчує,
Нічого й відьма не второпа, не збагне.
Зухвало спекулянтка тісниться найкращим місцем,
Зваливши терези чужі великими клунками.
Очіпок зсунувся, сорочка роздирається рубцем,
Терзає голову ії прибуток лиш думками.
Штовхаючись ліктями гострими, нарешті, умостилась,
Як печериця стежкою, вона на свому трону.
В своїй стихії рідній зразу опинилась
Гендлярка-грубіянка, осміліла з самогону.
Замурзана, у синяках ії всі руки,
Із рундука чужий крам нагло пне.
Людей хватає за свитки й керсетки,
Масними пальцями забруднює і мне.
“Купуйте півнів молодих,- волає пелькою щодуху.-
Сил не жаліючи, м’ясних ростила їх”.
Від ії заклику позакладались людські вуха,
Далеко чути площею її брехливий гріх.
Нацьковує скажені ціни-неймовірні,
Їх як на дріжджах розпирає, вгору пре.
Жахаються убік всі перехожі мирні –
“Хай дідько лисий півнів тих бере”.
Здійнявши суєту, по дошках кулаками грюка,
Крізь жовті зуби посміхається, найшов неначе сказ.
Стріляють дулями її всезагребущі руки,
Смачними лайками приправляє людей відказ.
Тихенько від сусідства галасливого цього,
Все навкруги спустошилося вмить.
Але вертеп актриси однієї ще надовго
Із новой силою на рундуці буде гриміть.
Намацавши, що із панчохи сперли гроші,
Нестерпно, сильно, верескливо голосить.
І відступаюче похмілля з черствої душі
Червоною ії пикою буряковою сльозить.
Реве білугою з надривом, виє вовком,
Мигтять її здорових безліч кулаків,
Кляне усіх підряд з такою силою,
Куди тій ватазі п’яних бурлаків.
Прокляла все, що тільки захотіла,
Що голові дурній згадати удалось.
Вже під саму завісу з сил останніх прохрипіла:
“Щоб щось навік відсохло у когось”.
Горланять у клунках її веселі півні,
Сьогодні їхній дружній гурт не розлучить.
А Кінним ринком в ярмарковому кипінні
Усе гелгоче, хрюка, верещить,ірже,скавчить,
Десь регіт ринком котиться над схилом,
Мерщій повернемо туди і ми.
Та насолодимось новітнім, свіжим дійством,
Досхочу посміємося із простими людьми.
Не обертаючись, якийсь пихатий пан
Кобилу-клячу тільки куплену веде,
Яку йому продав хитрий циган,
Яка, чіпляючись землі, хитаючись, іде.
Купець щасливий, весь заглиблений в думках,
Що дешево лошицю гарну він купив.
Не чує пересудів з жартами він по боках,
Що весь Ромен навіки розсмішив.
Якби ж раніш він тільки знав,
Як циган довго над кобилой чаклував –
Щось пробкою у неї затикав,
Горілки трохи перед торгами давав.
Циган-творець конячої тонкої вроди
Вовтузився із нею аж до останньої пори.
Зваяв на півтора часу лошицю хоч-куди,
На виставку її, вродливицю веди.
Звершилось диво: шерсть пожухла раптом заблищала,
Постава випрямилась, стрункість зір лоскоче.
Іскра вогню в очах з’явилась, заяріла –
Зівак і покупців приваблює охоче,
В день продажі циган її із ранку
Невідомо якою травою із росою годував,
Щоб надувалася вона завдяки сніданку,
Боки її худі над ребрами рівняв.
Щоб вуха не висіли лопухами,
Кобилі бідній над потилицею вершком
Натягував він шкіру міцними нитками,
Яку все гривою приховував нишком.
Западинки навколо сліпнучих очей
Булавкою протикав та надував.
Повітря ненадовго вдержить якийсь клей,
Лиш тільки б покупець скоріше гроші віддавав.
Коли пан зір кобили із ретельністю перевіряв,
Із соломинкою до її ока підкрадався,
Пильний циган під бік її штовхав
Цвяшком, що в рукавиці заховався.
Та ось нарешті до покупки обернувся
Наш пан й й лишився дару мови:
З великим подивом своїм не розминувся,
Неначе фунт ковтнув негідної полови.
Перехрестився і прошепотів:”Ось кара Божа”,
Маленькі очі вирячив й поник.
Хитаючись, на куплену кобилу трохи схожа,
Якась потвора радісно ірже у його бік.
На лобі гарна зірочка змарніла,
Де пемзою витер обережно шерсть циган.
Вона потім зросла і ненадовго побіліла,
Якою милувавсь розчулено дурненький пан.
Він наче весь облився раптом діжкою помий,
Душа у п’яти подалася, болісно скавча.
Так ось чому циган проклятий
Зник швидко, відмовивсь від могорича.
Вже й хмарка дощова подію окропила,
Якусь нестійку фарбу з гриви змила.
Покрашена, худа, сліпа і немічна кобила
Бідного пана зовсім з глузду збила.
Хтось впав на землю, дригає ногами,
Хтось рачки по обочині повзе.
Регочуть покотом жінки з чоловіками,
Регоче й вітер, повину по ярмарку несе!
Ганьба усьому роду панському його,
Куди дівати винні, слізні очі.
Щоб сорому не виставляти всім свого,
У лісі пересидить він з кобилою до ночі.
Її лупив пан, обіймав,а ще жалівсь
Що циганва на ярмарку в Ромені обікрала,
Що із-за неї у халепі опинивсь.
Кобила слухала усе і своїй долі співчувала.
А конокрад собі з гітарою гуляє,
Веселиться за гроші дурнуваті – панські.
Горілкою друзів в шинку пригощає,
Повідує про торги щасливії циганські.
Вирує ярмарок. Торги усюди величезні йдуть.
Людей нових у юрби залучають.
Возів армади з скрипом прибувають,
Із храмів дзвони полудень оповіщають.
Скрізь балачки і пересуди у рядах несуться,
Підсилюються гумором й дотепними словами.
Когось хтось обікрав,а десь, як півні б’ються,
Все якось пізнається вмить юрбами.
Ходімо ще на лемент голосний,
Де гуси знамениті роменські продаються.
Де гелгіт скрізь гуде стійкий,
Де з нового вертепу реготи несуться.
Де пил із сміхом в небеса курить,
Веселість всіх людей в юрбах рівняє.
Де дива різні звершуються кожну мить,
Де торжище симфонію троїстих музикантів грає.
З усіх повітів України навезли сюди гусей,
Але Роменські оптом швидко продаються.
Простежмо тут за дійством з-за плечей людей,
В щільній юрбі вперед ніяк не протиснуться.
Не можуть два скуйовджених, нервових чоловіка
Після покупки розійтися мирно й тихо.
Вчепились, тягнуть лантух із шипінням гусака,
Як горщики в печі упріли не на лихо.
Як півні настовбурчилися, бойові, скубучі,
Насупились грізніше дощової хмари.
Зірвались з кулаків їх стусани болючі,
Перебирають ребра, наче циган струни на гітарі.
З возів кричать жінки їх матюки прості,
Тримаючи на випадок усякий дулі.
Вже в когось задираюься уверх плахти –
Озброєння шаленої страшніше кулі.
Згадались лайки із трясцями й чортами,
Летять вони до соромливих людських вух.
Всі родичі пригадані перевернулися, гикають цвинтарями,
Витає у повітрі войовничий дух.
Хтось вже волає – вкушений за вухо,
У когось ніс розбитий набрякає.
Але вовтузяться вони уперто й лихо,
Навколо пір’я гусяче у куряві кружляє.
За колеса возів сховалися дітки собі,
Принишкли перелякані у боязні й печалі.
Згинаються, регочуть люди слізно у юрбі,
Кортить цікавим знати, що там буде далі.
Та враз між сваркою і бійкою дурною,
На жаль зівакам, обнялись чоловіки.
Під свист шалений, здійнятий юрбою,
В шинок помчалися скоріше вояки.
Іскра роздмухалась на рівнім місці згарячу,
Людям та курям площею на сміх.
Із-за традиції обов’язкової – могоричу,
Який порушить чоловіку дуже важкий гріх.
У балачках пустих години непомітно пролетіли,
З’явилися герої нестоячі на ногах.
Жінки їх радісні під руки підхопили,
На сіно обережно встаткували на возах.
Хроплять під скрип возів чоловіки,
Віжки жінки тримають міцно у руках.
У лантухах дрімають смирні гусаки
Дітки розглядують усе навколо по боках.
Велика невмируща сила – могорич,
Справи усі заплутані умить рішає.
Нехай хоча каміння сипляться обіч,
Обов’язково ярмарок ним покуп запиває.
Чисельні і різноманітні казуси й пригоди
На ярмарку Іллінському у давнину траплялись.
Неначе карти, випадково витянуті із колоди,
Вертепів неймовірні дійства в юрбах відбувались.
Я вірша пригадав, що пам’ять підказала,
Який почув назад десь років п’ятдесят.
Мені його моя бабуся інколи розповідала –
Хай автор невідомий вибачить мій плагіат.
Знайому старожитню оповідь із гумору народу
Талановитий, він у вірш переробив.
Спитавши в нашого Ромену дозвіл-згоду,
Героя головного вулицями в мандри відпустив.
Бабуся у гімназії жіночій ученицею
Колись цей вірш погордливо декламувала,
Ним з інтонацією тихою своєю
Мої думки до ярмарків Іллінських долучала.
Як по святковому Ромену із мазницею
Скрізь чоловік простий собі блукає.
Забрів він у Московський ряд із нею
І дьогтю у російських двох купців питає.
“Нету, нету,”-купці кажуть
І до сліз сміються.
“Здесь не деготь, дураки лишь
Бойко продаются”.
“Що ж, нівроку,- мужик мовить.-
Гарно торгувалось,
Що вас тільки – два дурні
На продаж зосталось.”
Сміється вулиця Мануфактурна,
Горобина її в крамницю зазирає.
Всміхається собі і ярмарок знаменно,
А чоловік вже вулицею Голковою блукає.
Це все, що достеменно я запам’ятав
З вірша забутого далеких днів.
Купцям там автор ще заповідав,
Що краще не дражнити їм простих “хохлів”.
Ми трохи прогулялись по святковому Ромену,
Лиш частку крихітну побачили всього,
Яка прикрасила його історію знаменну,
На світ увесь прославила його.
Давно віками час неспинний збіг,
В минувшині спокійній всі таїни сплять.
Немає більше свідків тих, хто достеменно зміг
Про славні ярмарки Ромену пригадать.
Лише дуби на бувшій вулиці Залізній
У сквері шелестять події днів булих.
Як веселився люд на ярмарку Іллінськім,
На жаль, не знаємо ми мови їх.
Ще над Роменом у святі свята пливуть,
Дзвони, які дарують старовинні храми,
Мелодії яких теж спомини несуть
Про дійства всі минулі ярмарками.
Минув час старожитного великого дозвілля,
Яке хвилює ностальгійне серце залюбки.
Але я чую з ярмаркового Іллінського весілля,
Сміх юрб, який лунає крізь віки,
Сатира їх й дотепні жарти
Сяють діамантами в намисті України –
Країни щирості, найкращої у світі,
Країни соловейка, затишку, калини!
Квітень 2010року