Лижня, наче змія.
Пам’ятаю старт,
А фініш був – в лікарні.
І сиділа наді мною
“Бабушка” моя
“Бабушка” в руках
Держала воду
Лікар в білому
І мовчазний був він.
Шпріц, як промінь сонячний
І запах йоду…
Врятував тоді мене
Пеніцилін.
Ода крові.
Це все старе, слова лиш нові:
Життя стоїть на складу крові.
Приходить кров якась не та,
Від капілярів живота.
В печінці, в нирках, в серці лад,
Коли нормальний крові склад.
Легені слабі – кров лікує,
А всим цим ділом Бог керує.
Зник шум в ушах, поправиш ногу –
Віддай, як слід, молитву Богу.
Під горою Золотухою.
Ти між полями,
Наче дядина.
В колгоспі ти була
Свекрухою.
Жива загадка
Нерозгадана :
Чому ти звешся золотухою?
Везли в музеї
Мінерали
Хазяїни
Все нові й нові.
Й нарешті –
Під смітник забрали
Твої копальні
Любайстрові.
2007р.
***
Етюд.
Торги на вулиці,
Бо ринок в нас малий.
Банани, джинси,
Й книги зрідка є.
Пенсіонер зігнувся
Мовчазний,
Єсеніна,
Як батька продає.
Гарячі пиріжки,
А поруч – пиво, столики…
І музика
Так залихватьсько грає.
Лежать на сундучку
Чотири томики,
Мов знають,
Що ціни на них немає
14.03.2004 р.
***
У Фергані
Ще молодим
Доводилось мені
У армії служить
У Фергані.
Там шкіру треба мить і мить,
Там нирками просто
Нічого робить,
Повітря в літній день,
Як у печі,
Там мати – ніч,
А дні, як басмачі.
***
Леоніду Полтаві.
(Біля меморіальної дошки
Л. Полтаві на школі
в с. Вовківцях)
Ти прийшов не в хату ––
В рідну школу.
Повернувсь, “тож вип’єм самогону
З самого глухішого села”.
Де іще таке є в світі видано,
Щоб добро і зло було в крові.
Знаєш, скільки тут шпильок розкидано,
На оцьому клаптику землі?
На оцій містині перед школою…
Звідусіль і плач і пісня лине.
Передать цього не можна мовою ––
Слухай що нашіптують ялини.
2003 рік
***
Камфора.
Це те, що зніме біль без втрат,
І не допустить стан критичний.
А ще – рослинний препарат
Й найбільше: гомеопатичний.
***
ВЕЛИЧНЕ І МІЗЕРНЕ
Була коханою… Чи не була?
Була твоєю… Чи мені здавалось?
Ти сам пішов – і я сама зосталась.
А я ж для тебе ніжність берегла!..
Слова розлуки запалили світ.
Отой, що я в думках намалювала,
але на тебе там я знову ждала
щодня, щоночі… Так багато літ!
Ти не прийшов. Чому ти не прийшов,
як дощик літній, як осіння злива,
щоб я була щаслива… й не щаслива,
але твоя, хоч на хвилинку, знов?
Змогла сльозами врешті загасить
оту пожежу. Тільки що лишилось?
Душа порожня, серце обпалилось,
лиш попілець у ньому тріпотить.
Величне у мізерне перейшло.
Дарма що біль не хоче відпускати,
але не варто, мабуть, і страждати
за тим, що так моїм і не було.
***
СЕРЦЕ НА ДОЛОНІ
Сучасні поетеси та поети –
новітні Прометеї-диваки.
До Бога вже добралися ракети,
у схеми повдягалися віки.
Обтягнута Земля залізним дротом,
птахи залізні угорі гудуть,
були б і люди роботами згодом,
та мрійники-поети не дають.
Несе поет не вірші неповторні,
не вмочене в романтику перо,
а незгасиме серце на долоні.
Так буде вічно, так завжди було.
Хоча в поета й нелегка дорога,
палай, те серце, лиш не охолонь!
Бо, може, то й не серце, а від Бога
принесений для нас, людей, вогонь.