Петро Калнишевський

Валентина Ничик

Народилася в 1987 р. Навчається на економічному факультеті інституту менеджменту і права при СНАУ. Захоплюється поетичною творчістю.

Вірю в тебе, народе
Моя Батьківщина хай у славі сіяє,
Тяжку долю Вітчизни кожен хай пам’ятає,
Її рани криваві, синів-патріотів,
Що мовчали в катівнях, не корились паноті.
Шепіт тихої річки і ліс таємничий,
Народився в цім краї кошовий войовничий,
Калнишевський славетний, отаман на Січі,
В боротьбі за Украйну гнулись гострі мечі.
Жертв свавілля багато пам’ятає земля,
З Соловків до нащадків отаман промовля:
Вірю в тебе, народе, в спадок церкву лишаю,
Берегти цю святиню землякам побажаю.
Україна почула заповіт земляка,
Храм відродження довго у задумі чека.
Та настане хвилина – відродиться він,
Зайдуть в церкву нащадки – мати, батько і син.

***
Думи Калниша
Думки, наче хвилі, у далеч пливуть,
В майбутні століття лежить їхня путь.
Мріє Калниш про вільний народ,
Що житиме мирно, без воєн, незгод.
Отут його корені, тут родовід –
Так здавна ведеться, так створений світ.
Він баче кургани і скіфів поля…
Скарбами для них була наше земля.
Вчувається шепіт йому від Сули:
Якби зберегти ви красу цю могли…
Від батька – до сина, від мами – до доні
В мозолях трудящі робочі долоні,
Не байдуже серце, натруджені руки –
Щасливими будуть і діти, й онуки…
Жив він тривогами, болем душі,
Був отаманом в козацькім коші.
Линуть думки з Соловків так далеко,
У Пустовійтівку їх нам лелеки
Через століття несуть на вітрах,
Не перетворяться в попіл і прах.
Тут його корені, тут родовід,
Лине душа сюди триста вже літ,
До Пустовійтівки, храму, ріки.
Пам’ять про нього живе тут віки.

* * *
Крізь три століття пам’ять пронесли,
Щоб зерна слави Калнишу зійшли.
Тепер у бронзі, мармурі і глині
Гучна хвала возноситься людині.
Міняється такий незмінний світ
У клекоті бурхливих літ.
Повигоряла з болю ковила,
Щоб Україна вільною була.
Летіли стрімко Калнишеві коні
Від переслідувань, погоні,
Та наздогнали клятії катюги –
Зазнав знущань козак, наруги.
Стоїть тепер у бронзі на граніті –
Не забувають Калниша у світі.

* * *
Історія – це давнина,
Яку ми мусим знати,
І історичні надбання
Ми маєм пам’ятати.
Колись Украйна не була
Державою, як зараз.
Колись татарськая орда,
Як чорная примара,
Впрягла народ наш у ярмо,
Знущалась, обкрадала,
Несла країні горе, зло,
Та воленька настала.
Історія – це давнина,
Яку всі мусять знати.
А історичні надбання
Ми будем примножати.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *