Леонід і Валентина Пархомович

В ГОСТЯХ У РОДИЧІВ ЛЕОНІДА ПОЛТАВИ

інтерв’ю

Ми живемо у непростий час, коли після розпаду соціалістичного табору країн Європи та СРСР змінюється не лише ідеологія, а й світогляди громадян, підходи до оцінювання історичних подій та особистостей. Те, що кілька десятків років тому було невідомим, або забороненим, постало перед нами зовсім в іншому світлі, дістало іншу оцінку, часом зовсім протилежну колишній радянській. Саме тому із закутків історії виплив цілий ряд імен видатних діячів нашого краю, серед них – письменника-емігранта Леоніда Полтави (Пархомовича).
Два роки тому у міський бібліотеці для дорослих ім. Антоненка-Давидовича з ініціативи заслуженого працівника культури, члена ради Сумського земляцтва в Києві, мистецтвознавця Валентини Єфремової відбулося вшанування пам’яті нашого земляка, письменника і журналіста Леоніда Полтави з нагоди 95-річчя від дня народження. У рамках цього заходу після виступів гостей із столиці, місцевих літераторів, краєзнавців слова попросив відомий роменський підприємець Едуард Миколайович Бондаренко.
Без перебільшення можна сказати, що він приголомшив присутніх у залі своїм повідомленням. Виявляється, що Леонід Полтава доводився сім’ї Бондаренків родичем, а мама Едуарда Бондаренка – Людмила Олександрівна – двоюрідна сестра Леоніда Полтави (Пархомовича). Цей факт підтвердила і донька Леоніда Полтави, яка проживає в Нью-Йорку (США) Дарія Дика, що була на зв’язку з нами в режимі Skype. Це було сенсацією для всіх присутніх у залі…
Нещодавно редакторові альманаху «Ромен» вдалося віднайти ряд матеріалів, пов’язаних з родиною Пархомовичів. Готуючись до відзначення 100-річчя від дня народження письменника Л.Полтави, редколегія вирішила організувати інтерв’ю із членами родини Бондаренків. Ось що вдалося з’ясувати під час бесіди з Бондаренко Людмилою Олександрівною (мамою Едуарда Миколайовича) та її сином. І ось я як редактор альманаху Ромен», побував у родині Бондаренків. Мене зустріла з привітною посмішкою красива літня жінка. Почалася наша бесіда.
– Шановна пані Людмило, будь ласка, розкажіть коротко про те, як Ви дізналися про свою рідню за океаном?
– Власне кажучи, про це в нашій родині знали давно, але час був такий, що говорити про такі родинні зв’язки було недоцільно з відомих причин. Мій дідусь Пархомович Адам Феліксович був родом з Білорусії (жив недалеко від м. Гомель). Згодом разом із сім’єю він переїхав на Чернігівщину, де проживав у м. Сновськ. Дідусь Адам Феліксович працював машиністом на потягах. Він був настільки професіоналом у своїй справі, що йому доручали почесну місію з перевезення царської сім’ї з Петербургу до Лівадії (Крим). Такі відрядження дідуся-машиніста відбувалися неодноразово, за що він дістав у подарунок від імператора золотий годинник. Авторитет та матеріальний достаток діда Адама давали можливість утримувати багатодітну сім’ю. У них з дружиною Катериною було 16 дітей, троє з яких померли немовлятами, а згодом не стало ще трьох. Наша сім’я найближче була пов’язана з Едуардом, Леонідом, Владиславом, Ядвігою (моєю мамою), Вікторією та Сигізмундом.
– Чи можете Ви дати схему свого родоводу? По якій лінії (батька чи матері) іде спорідненість Л.Полтави з Вашою сім’єю?
– Наш родовід іде по лінії моєї матері – Ядвіги Адамівни Пархомович. Вона була сестрою Едуарда Адамовича Пархомовича.
Коли сім’я діда Адама проживала у Сновську на Чернігівщині, його син Едуард Пархомович подружився із своїм сусідом Миколою Щорсом – таким же 14-літнім хлопчаком, як і він сам. Одного разу в 1914 році обидва юнаки побили вікна в управлінні жандармерії. Постало питання про покарання винуватців. Щоб уберегти від цього хлопців, шанованому на той час батькові запропонували віддати їх до армії, але, оскільки вони були неповнолітніми, їх направили на навчання до унтер-офіцерського медичного коледжу. На кінець Першої світової війни вони закінчили навчання у військово-фельдшерській школі і їх відправили на фронт. Микола Щорс незабаром став командуючим добровільною партизанською армією. А Едуард Адамович разом із сім’єю переїхав у село Вовківці, де працював лікарем, і через деякий час став головним лікарем Роменського повіту. Його дружина – (мати Л.Полтави) була вчителькою математики. Сім’я ж діда Адама спочатку жила на квартирі у Ромнах, одночасно будуючи дім напроти нинішньої школи №11.
Щодо Миколи Щорса, то він неодноразово приїздив до Ромен, навіть рятував батька свого друга від арештів ВЧК за те, що, дізнавшись про запланований погром костелу, він вивіз усі ікони з храму в Ромнах. У себе вдома Адам зробив «мініхрам», у якому усі католики міста проводили свої зібрання. 1938 року діда Адама та його сина Едуарда репресували за непокору владі та їхнє польське походження. У мого двоюрідного брата Едуарда був син Леонід, якого ми називали просто – Льоня. Він навчався спочатку в Полтаві, а потім – у Ніжинському педагогічному ліцеї. Під час канікул часто провідував у Ромнах діда Адама і бабусю Катерину, де садовив мене на шию і катав по хаті. Оце і все, що я можу сказати про родовід Пархомовичів.
– Що Вам відомо про подальшу долю Леоніда Полтави?
– Коли Льоня закінчив навчання, його направили на роботу у редакцію роменської газети журналістом. У цей період він жив у бабусі та діда Адама, а у вихідні дні відвідував батьків у Вовківцях. Коли почалася війна, Льоню призвали до армії. Усіх мобілізованих направили до Конотопа, а там були вже німці. І всі мусили повернути назад до Ромен. Через деякий час Льоню як «остарбайтера» окупанти вивезли до Німеччини, а потім разом з американцями він відпливає до Америки.
Після закінчення Другої Світової війни Леонід Полтава працював на радіо «Свобода», де очолював український ідеологічний сектор. Його головною метою було збереження української ідентичності та генної пам’яті українців.

– Людмило Олександрівно, чи є у Вашому родинному архіві фотознімки, цікаві матеріали про сім’ю Леоніда Полтави?
– Звичайно, є. Зараз Вам дещо покажу (виймає альбом з фотографіями). Можете деякі з них використати у своєму журналі.
– Чи підтримуєте Ви зараз зв’язки із своїми американськими родичами?
– Поки що ні. Але сподіваюсь найближчим часом мати нагоду зустрітися. Головне, щоб було здоров’я.
– Через три роки (1921-2021рр.) буде 100-річний ювілей Леоніда Полтави. Чи маєте Ви намір взяти участь у його відзначенні?
– Звичайно, нам було б цікаво побувати на святкуванні ювілею нашого Льоні. Надіюся, що до цього часу здоров’я моє не підведе…
– Я дуже вдячний Вам, Людмило Олександрівно, і Вам, Едуарде Миколайовичу, за цікаву розповідь. З неї наші читачі дізнаються багато чого нового про Леоніда Полтаву як людину. Бажаю Вам міцного здоров’я, сімейного затишку і сподіваюся, що ми зустрінемося з Вами на святкуванні 100-річчя від дня народження Вашого Льоні…
…А за вікном уже догорав такий насичений подіями весняний день. А ми продовжували захоплено розмовляти не лише про глибини історії родоводу Пархомовичів, а й про вічні тонкощі духовного буття.

P.S. Автор щиро дякує працівникам бібліотеки ім. Антоненка-Давидовича Ларисі Пасєвіній, Олені Дудці та Валентині Салогуб за надані матеріали по святкуванню 95-річниці від дня народження Леоніда Полтави.

Віктор Клєйніх, редактор альманаху «Ромен»,
Світлана Захарченко.

***

Фотознімки із родинного архіву Бондаренків

Полтава з родичами
Полтава з родичами
Будинок Полтави у Вовківцях
Будинок Полтави у Вовківцях
Будинок родичів Л. Полтави у Ромнах

ПЕРШОДЖЕРЕЛА ТВОРЧОЇ ДОЛІ ПИСЬМЕННИКА ЛЕОНІДА ПОЛТАВИ
Дана робота була представлена на літературно-мистецький конкурс учнівської молоді «Роде Наш Красний»
Леонід Едуардович Пархомович (Енсен, Полтава) народився 18 серпня 1921 року в селі Вовківці Роменського району Полтавської області (із 1939 року – Сумської). Поет, письменник, дослідник, перекладач, драматург, громадський діяч, Леонід Полтава тривалий час намагався повернутися на Україну, а «повернувся» до рідного краю зовсім недавно. У серпні 2006 року у Пустовійтівський ЗОШ I-III ступенів відкрито меморіальний музей славетного краянина. Багато зусиль до цього доклали рідні Л.Полтави, громадські організації, працівники Роменського краєзнавчого музею, зокрема, О.Іващенко.
Та в біографії знаменитого земляка ще чимало темних плям, які поступово проясняються.
Житя Л.Полтави минуло за кордоном, помер він 19 квітня 1990 року в Нью-Йорку, похований в Банд Бруку, штат Нью-Джерсі. Тривалий час він пацював у журналі «Визвольний шлях», де познайомився зі своєю дружиною Галиною Вакер, журнал видавався в Америці), а тепер – в Україні, редактор Лариса Йолкіна, нині – Степан Олеськів, заступник головного редактора – Л.Йолкіна). У ньому друкувалися повідомлення про Л.Полтаву, його творчість, зокрема, сенсаційна стаття О.Іващенка, краєзнавця з Ромен, про точні факти місця й дати народження поета.
Серед дослідників, біографів Л.Полтави, перш за все, варто назвати Калину Драгомирецьку (із Чікаго), Ігоря Качуровського (науковця). Дмитра Чередниченка, Григорія Діброву – краєзнавця з Ромен; І.Левадного (передмова до збірника «Профілі»); П.Ротача – дослідника, письменника з Полтави.
«Розвіяні на чужині» – це одне з перших повідомлень у довіднику П.Ротача про знаменитого земляка, де ще фігурують неточні відомості про місце народження Л.Полтави. І для цього були серйозні підстави.
Коріння родоводу довгий час шукали на Полтавщині, бо до 1939 р. Роменський район був Полтавської області, а також на Чернігівщині, де Леонід закінчив Любецьку середню школу. Правда про місце народження віднайдена. І тепер відомо, що родовід Пархомовичів багатодітний. Завдяки однокласникові Л.Полтави, Ф.М. Мусієнку, удалося прояснити багато невідомих біографічних моментів.
Таким чином, батьки Леоніда Полтави: мати – Любов Улянівна (Олеянівна по-сільськи) померла у Вовківцях у віці 59 років (15 листопада 1956 р., актовий запис №16) від раку шлунку, батько – Едуард Адамович Пархомович, народився 28 липня 1898 р. в місті Ромни Полтавської губернії (про що є запис у метричній книзі Гросс-Вердерського Римсько-Католицького приходського костелу за 1898 р.).
Д.Чередниченко вияснив, що двоюрідна сестра Леоніда (по батькові), Гайк Елеонора Олександрівна, зберегла документи (копію атестата зрілості про ззакінчення Любецької середньої школи, виписаного на ім’я Пархомовича Л.Е., довідку від 28 травня 1949 р., видану учительці Вовківської середньої школи Роменського району Сумської області Пархомович (Соляник) Любові Улянівні, довідку від 31.12.1934 р. лікареві Пархомовичу Едуарду Адамовичу про те, що він дійсно закінчив 16 грудня 1934 року Київський державний медичний інститут, різні клопотання Пархомович Ядвіги Адамівни в колишні інстанції за долю брата Едуарда Адамовича, довідку про смерть Леонідової сестри Пархомович Валентини (померла 14 червня 1945р., похована у Вовківцях), повідомлення СБУ про долю Едуарда Адамовича (21 вересня його судила трійка, а 24 вересня 1938р. вирок було виконано (скасовано в 1959р.).
Сестра Валентина навчалася в фельдшерсько-акушерскій школі в Ромнах, захворіла на сипний тиф, померла в 22 роки. Заяву про смерть робила Пархомович Ядвіга Адамівна, тітка Леоніда й Валі, яка мешкала по вул. К.Лібкнехта (нині Горького) в м. Ромни. На цій вулиці знаходилася будівля католицького костелу, тут жили поляки, із роду котрих Едуард Адамович.
Дід Адам і баба Катерина проживали в м. Ромни, але ще ця тема не досліджена пошуковцями.
О.Іващенко, повідомляючи про дату народження Л.Полтави, оперує даними, офіційно установленими відповідними разпорядженнями в довідках міського та районного РАГС. (Посилання на архіви РАГС суворо заборонені Мін. Юстиції.).
Ім’я Л.Пархомовича зафіксоване в міському РАГС серед народжених у 1921 році, актовий запис №420. (Перша дитина в сім’ї народилася в с. Вовківці Роменського повіту 18 серпня 1921 р. Батько – Пархомович Едуард, 1898 р.н., поляк. Заяву про народження подали батько та дід (Адам Феліксович Пархомович, що мешкав у Ромні).
Запитання пошуковцям:
Чому батько зробив запис у місті, а не в селі?
 (можливо, за допомогою старих відомостей вводив в оману КДБ?)
 – Що відомо про переїзд сім’ї  до Любеча Чернігівської області? Як навчався там Леонід?  – Де працював, закінчивши Ніжинський педінститут 1940 року?
– Відомо, що до війни Леонід перебував якийсь час у м. Люстдорфі (тепер Чорноморка) біля Одеси. Це дало змогу краще опанувати німецьку мову (там жили німці-колоністи, які після війни були виселені або ліквідовані). Про це пише Іван Левадний у своїй роботі «Леонід Полтава – майстер різноманітних жанрів» (с.26). Можливо, цю інформацію Левадний почув із уст самого Л.Полтави? Отже, можливо, що 1940-1941 рр. Леонід працював саме там?
Ілько Борщак працював у Парижі в архівах, вивчаючи історію епохи І.Мазепи. Л.Полтава присвятив йому вірш «Зустріч».
 – А чи є спогади про Л.Полтаву у І.Борщака? (відповіді немає)
Учителем Леоніда був Євген Маланюк (20.01.)02.02) 1887-13.02.1968 рр.) – поет, критих, літературознавець, приятель Леоніда, разом слухали Бетховена. Чи пише Є.Маланюк про Л.Полтаву у своїх спогадах?) (відповіді немає)
Багато зусиль для повернення гордого імені патріота Л.Полтави на рідну землю доклав Віктор Рог – голова Молодіжного Націоналістичного Конгресу. Ці та інші факти стверджують, що непересічна особистість Л.Полтави хвилювала і хвилює дослідників, пошуковців, любителів української словесності.
Автору даної статті вдалося завдяки спогадам однокласника Л.Полтави по Вовківській середній школі Мусієнка Федора Макаровича, виявити чимало цікавих фактів. Він допоміг уточнити долі членів сім’ї Соляників, з якої походить мати Л.Пархомовича, та друзів. За словами Федора Макаровича, школа була великою. До неї ходили діти із навколишніх сіл та хуторів. Леонід почав ходити до школи з 2 класу, у якому було 60 дітей, тому поділили на А і Б. До цього отримав освіту вдома, оскіьки мати була вчителькою, а потім – і класним керівником 2-А класу. Леонід мав добрих друзів: Василя Лащенка, Миколу Стенька, Йосипа Дудку (талановитого поета). Федір Макарович пригадав учнівський склад 2-А класу, у якому навчався з Леонідом. Ось ці імена: М.Горбик (Тенюта), Г.Гринько, І.Ємець. М.Жмурко, Т.Калита. З.Каплун, Р.Лавиненко, Ф.Мусієнко, В.Олешко, Й.Панченко, Л.Пархомович, О.Петраш, Ф.Рогаль та інші.
У старших класах Леоніда навчали нові вчителі. Вдалося прояснити долі друзів Леоніда – Василя Лащенка та Миколи Стенька. Василь виїхав у Німеччину під час голодомору. Там був страчений. Микола після війни кудись виїхав. Був прокурором.
Соляник Олеян та баба Олена (дід та баба Леоніда) мали семеро дітей. Любов Олеянівна вийшла заміж за Едуарда Адамовича Пархомовича, мали двох дітей: Леоніда та Валентину. Садиба, де вони жили, збереглася. Був невеликий садок, який до сьогодні зберігся.
Соляник Марія Олеянівна вийшла заміж, змінивши прізвище на Андрущенко. Зараз там мешкає Ємець Поліна Микитівна.
Соляник Софія Олеянівна жила в будинку, де зараз мешкає Татенко Оксана. Софія померла й похована у Вовківцях.
Соляник Анна Олеянівна жила з чоловіком, після смерті якого доживала в Любові Улянівни.
Соляник  Надія Олеянівна та Ганна Олеянівна виїхали в Росію.
Соляник Павло Олеянович жив у батьківській хаті, де й помер.
В Україні Л.Полтава жив до 21-річного віку, а наступні 48 років – за її межами. Тут він залишив рідних, друзів, які не забули про нього, й вірили, що Л.Пархомович буде відомим письменником. Він став виразником їхніх думок і сподівань.

Хай дороги будуть, не стежинки,
Хай мільйони – на єдину путь!
Україно, справиш ти обжинки,
Ті, що їх Державою назвуть.
 (Л.Полтава)

У Пустовійтівській школі підготовлений інформаційний буклет про меморіальний музей Л.Полтави для розміщення на сайті Інтернету.
Але в біографії, творчій долі земляка є ще багато темних плям, які вимагають вивчення, доопрацювання. Сподіваюся, що мої розвідки послугують дослідникам додатковим матеріалом для поповнення уже відомого проукраїнського письменника-патріота Леоніда Полтаву.

Леонідові Полтаві
Його земля пригнічена зростила,
Вселила мужність у своє дитя,
З великим, добрим серцем відпустила
На чужину, до кращого життя.

Чи ж знала ти – летіли без зупину
Сюди думки, бажання та слова?
Пливло життя «за мурами Берліну»…
Спливало… Та слава навіки жива!

У Вовківцях стоїть старий будинок,
Який був свідком багатьох подій.
Зросла тут обдарована людина,
І зараз ми складаєм шану їй…

Аліна Ткаченко (Приліпко)

 

 

 

Репліка читача
Шановна редакціє!
Недавно ми дізналися, що у нашому місті напроти школи №11 і досі стоїть будинок, де колись жили дід та баба нашого земляка письменника Леоніда Полтави, у яких часто гостював майбутній поет. Нам прийшла до голови непогана думка: незабаром буде 100 рокив від дня народження письменника (2021р.). То чому б нашій творчій громадськості та представникам міської влади не організувати добре діло, а саме: встановити меморіальну дошку на цьому будинкові?
Це б привертало увагу туристів та гостей міста, сприяло б навчально-виховному процесу у школах та інших навчальних закладах.
В.Іваненко, О.Петрюк

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *