Мати партизана

У серці моєму – гордість

Матері й бабусі – це перші люди, котрим ми повинні підставляти своє надійне плече, допомагати їм, підтримувати фізично й морально.
Цього “правила” дотримувалась і десятирічна дівчинка Інна. На вихідні вона завжди приїздила до своєї бабусі для того, щоб допомогти їй, виконати різну посильну для дитини роботу та відпочити на чистому повітрі, на лоні природи, що радує око людини. Одного разу Інна вирішила акуратно скласти речі в старезній, але дуже гарній шафі, яка дісталася її бабусі ще від прабабусі. Отож, як ви зрозуміли, цей предмет пережив багато горя і радості. Бачив страшні смерті й народження немовлят, кровопролитні війни й солодкий смак перемоги. Свою роботу Інна розпочала із складання одягу, потім ґудзиків, документів… Саме ця шухляда й привернула увагу маленької дівчинки. Виклавши всі документи, вона з цікавістю почала уважно читати їх. Тут Інна знайшла свідоцтво про народження своєї прабабусі. Читаючи його, дитина ненароком підняла оченята й випадково побачила, що задня стінка шухляди ввігнута й на ній дві паралельні вертикальні полоси. Підвівши ближче свій погляд, вона побачила, що це таємна схованка. “Що б там могло зберігатися?” – із цікавістю подумала про себе дитина. У її очах вбачався страх і подив, бажання дізнатися, що там знаходиться, чи , може, просто забути про все це. Все ж таки, вона була ще дитям ,і її величезне бажання цікавості рано чи пізно повинно було перебороти почуття страху. Рученята самі потягнулися до того дивовижного місця. Невпевнено її маленькі пальчики торкнулися схованки і, потягнувши на себе руку, Інна побачила ще одну маленьку шухляду. Дівчинка сполошилася. Там вона побачила стареньку річ, котра була схожа на звичайний зошит. Дитина із трепетом узяла цей тільки-но знайдений нею скарб. Ззовні він був дуже пошарпаним і подертим. Уважно роздивившись його, дівчинка знайшла не одну воскову пляму. Це могло свідчити про те, що читалася ця “книга” давно, коли ще не було світла, що мало ймовірно, або ж вона читалася … таємно.
– Чия ж це могла б бути річ? Тендітними пальчиками дівчина перегорнула титульну сторінку і побачила відповідь на тільки-но поставлене нею питання. Інна прочитала такі слова:
“Це особистий щоденник жительки села Левченки Роменського району Сумської області Черниш Паші.”
У той момент дівчині стало все зрозуміло. Вона тримала в руках таку дорогу для Інниної бабусі річ – щоденник її матері. Очі дівчинки засяяли, адже це була річ дорогої для неї людини, котру вона у своєму житті жодного разу не бачила. Померла прабабуся Паша, коли Іннина мама була ще школяркою. Дівчина почала гортати записи, уважно вчитуючись у них. На останній сторінці вона прочитала:
“Усе… Ось і закінчилася частина мого життя. Таке відчуття, немов шмат прожитих років з болем вирвали із твоєї душі, твого серця. Господи! За що мені така кара? Благословенний Боже! Чому саме моя сім’я? Чому ця страшна подія не пройшла стороною мою веселу, теплу до недавніх пір хатину? Всесильний Господи, чому ти забрав до себе таких дорогих для мене людей? Чому Григорій та малолітній Коля? Мабуть, ніхто не в змозі почути мої питання. Та все ж таки, мій чоловік знав на що він ішов. Гришуня ! Колюню! Думаю, виливши свій гнів на листок, всі страждання відчує тільки моє серце та бездушна купа паперу… Пройшла Велика Вітчизняна Війна… Але тяжка робота не спала з плеч мого чоловіка. Протягом чотирьох років Гришуня безстрашно знищував ганебну фашистську руку, він чесно й гордо захищав свою Батьківщину, неодноразово покроплену кров’ю наших дітей, рідну землю, котра з гордістю носить її синів.
Ось і настав отой довгожданий, оповитий мріями й сподіваннями, жаданий кінець війни. Вийшовши на своє подвір’я, я не впізнала рідну левченківську природу, її краєвиди.
Як мені стало тяжко на душі! Страшну картину побачила я. Безмежні лани ярої пшениці були витоптані копитами фашистських коней. Поля поставали переді мною неосяжними, великими морями, котрі тільки-но перенесли багато сильних штормів. Щорічно буйно квітучі сади тепер були лише темними непримітними місцинами, на яких, як вкопані, стояли сірі криві солдати – інваліди (дерева), котрі ще досі несли свою нелегку військову службу. Вони були стомлені й знедолені. Розкішний глибокий став, що був найкращим душем влітку й незамінним льодяним майданчиком взимку, тепер лише мілка брудна калюжа. Налиті, до недавніх пір, буйною зеленню неосяжні ландшафти поставали переді мною темними силуетами. Дорогенька земля… Ти гарно служила нам, даючи щорічно великі врожаї. Жаль, але й тобі довелося страждати через фашистів ! Ще довго зітхання й стогін землі чули багато людей. Лежиш, бувало, засинаєш, а тут такі зойки, зітхання.. Земля наша навіть колір тоді змінила. Чорноземи стали із яскраво червоним відтінком від пролитої великої кількості крові мирного населення. Повітря, котре чотири роки назад було найсвіжішим, тепер пахло кровопролитними битвами й вічним чеканням радянських жінок на чудо, волю Господню, повернення з фронту їх дорогих синів, чоловіків, братів. Але разом з тим, у серці кожного живого була радість, щастя, отой жаданий смак перемоги, що несе за собою безмежну свободу й волю. Мабуть, ніщо не може зрівнятися з цим.
“От і діждалася нормального життя!” – думала я. Але не так сталося, як гадалося. Невдовзі ми всією сім’єю переїхали до Західної України. Мій чоловік був міліціонером і його послали туди ліквідовувати бендерівський рух. Гриша і я були зобов’язані зробити цей рішучий і безповоротній крок у своєму житті. Ми всі втрьох вирушили на той берег Дніпра, до Львова: я, Гришуня і мій малолітній син Коля. Деякий час я сиділа вдома із синочком, а Гриша активно придушував повстання зрадників. Які це були тяжкі дні. Адже кожен час, кожну хвилину я думала про свого чоловіка , про його життя, котре могло трагічно обірватися в будь – яку секунду. А у мене на руках ще й малолітнє дитя! Господи! Мабуть, краще б вся трагедія сталася саме тоді . Прости мене, Господи, за такі слова, але ж це правда! Краще б тоді! Боже. Тоді залишилася б я із одним, а не з двома немовлятами! Господи! Добре, розкажу я тобі, бездушна купа паперу, все по черзі, із самого початку.
Слово “зрадник” для мого Гришуні було наймерзеннішим, найогиднішим. Не було сенсу був це зрадник своєї Батьківщини, зрадник дружини чи просто чоловік, котрий не здержував свого слова. Це також зрадник, зрадник своєї обіцянки. Гришуня часто повторював: “Краще полягти кістьми на рідній своїй землі, аніж бути зрадником її “. Кожного разу, коли я благала його не йти на цю “війну”, у відповідь чула тільки ці рядки. Потім він говорив:” Я люблю тебе й Колю”, цілував нас обох .І гордо йшов на свою роботу. Пізніше я дізналася, що Григорій вів активну ліквідацію бендерівців і навіть вигадав свою стратегію, котра мала шалений успіх! Мій чоловік завжди був кращим у тому, що він робив. Навіщо йому прийшла ця ідея із проклятою стратегією. Працював би собі спокійно, нічого б і не було, так ні! Стратегія йому! Чортова стратегія! За неї і полягли кістьми мої два улюблені чоловіки!
Поки ми жили у Львові, наша сім’я стала більшою, в ній з’явилось іще двоє дітей: старший Вася і меншенька Валя. Ах, які прекрасні діти! Усе було добре, п’ятирічний Коля допомагав мені, адже важко робити все самій. Синок був моїм незамінним помічником. Так , справжнім хлоп’ям – рятівником. Боже, чому ж ти, Всесильний Господи, не послав ніякого помічника Колюні в ті жахливі хвилини знущання бендерівців над моїм улюбленим синочком… Чому?

У той злощасний день все починалося гарно. Ранок був привітним. Навіть дуже. За вікном весело дзвеніло життя, і всі раділи новому дню. Господи, краще б він і не починався! Ніколи не зітруться з моєї пам’яті ті жахливі двадцять чотири години життя. Гришуня, як завжди, поцілувавши всіх, пішов на свою небезпечну роботу. А я з дітьми залишилася вдома. Поснідавши, ми з Колюньою все прибрали. Я почала збиратися, щоб повести Васю до лікарні. Він був дуже слабким хлопчиком і часто хворів. Звичайно ж, Валю не могла залишити вдома із Колюнею, адже їй було лише шість місяців. Тому я із двома дорогими для мене дітьми пішла до лікарні, що знаходилася далеко від нашого дому. Боже, чому ми так далеко жили від лікарні? Господи… Можливо, аби ми швидше повернулися додому, то нічого й не було б. Ніколи, ніколи не забуду я останні слова, котрі так легко злетіли з вуст мого синочка: ” Мамуню, я так тебе люблю! Не затримуйтесь, що ж я буду робити без вас?.. ” Синочок наче мав нездорове передчуття, говорячи такі слова. “Що я буду робити без вас…”Це що ми будемо робити без тебе, мій Колюню, синочок, сонечко…Хм – м- м …Коли ми втрьох повернулися додому ,то перше, що я побачила, це була величезна кількість людей, які стояли мовчки але, побачивши мене, їх обличчя потускніли, стали ще більш жалісними, із очей котилися сльози…Спочатку я не зрозуміла в чому справа, але потім, пройшовши до ванни, я побачила страшну картину…Моє маленьке сонечко, мій гарнесенький синочок, правильніше сказати його тіло, лежало на підлозі, а над ним навколішки стояв мій чоловік і благанно просив пробачення в Колюні … Це продовжувалося з півгодини … Побачивши цю трагічну картину, я втратила свідомість… Уже потім мені розповіли, що сталося. Боже, чому саме мою сім’ю спіткало це лихо?.. Господи, Колюню, янголятко ти моє. Пам’ятай завжди ти будеш жити в моєму серці. Можливо, твоє тіло й померло, але душа твоя вічно жива, вона безсмертна. Завжди буде поряд зі мною твоя усмішка, твої ніжні рученята, котрі так багато раз торкалися мого обличчя. Сонечко моє, голос твій завжди буде жити зі мною, увесь мій шлях на цій землі, всю мою грішну дорогу. Твій сміх – це незабутнє радісне звучання, що завжди буде лунати у моїх вухах. Обіцяю, обіцяю, Колюню, ніколи не забувати тебе !!! Чуєш, ніколи –и – и…Пізніше я прийшла в себе. Саме тоді мені розповіли…
Коли Колюня був сам вдома, хтось чемно постукав у двері. Син мій завжди був обачним і, не почувши відповіді на запитання “Хто там?”, не відкрив двері незнайомцям. Але це не стало перешкодою. Оті бездушні учні фашистів, бендерівська нечисть, чортові дияволи, без запрошення вдерлися в мою теплу до недавніх пір хатину. Господи…Ну що ж може зробити п’ятирічне беззахисне дитя проти трьох амбалів? Знаєте, ця ситуація, іще одне свідчення того, що бендерівці- це не люди, адже який справжній чоловік буде знущатися з дитини, котра за своє недовге життя не скривдила й звичайної комашки… Боже, чуєш, навіть комашки… Уявляю, як злякався мій синок. Троє вбивць схопили його, не відпускаючи і… і потягли до туалету…Як Колюня не кричав, як не благав, ніщо не могло розчулити кам’яні серця бендерівців. Боже, якщо мій синочок і повинен був загинути, то чому саме так? Чому? Прости мене Господи, але чому ж не можна було просто застрелити синочка із пістоля? Як же мучалося моє сонечко! У зрадників точно немає ні душі , ні серця, скільки ж в них ненависті, злоби й жорсткості! Ну скажіть, який звичайний чоловік міг бездушно втопити його в туалеті. Колюню, сонечку! Бідне моє дитятко! Я розумію, якими жахливими були для тебе ті секунди неминучої смерті. Боже…У моїх вухах часто звучить крик і благання, чекання на допомогу й зойки мого улюбленого янголятка…
Але знаєте, як говорять, біда не приходить одна. Це чиста правда. Адже після того, як втопили Колю, у нашій сім’ї залишилося двоє дітей: шестимісячна Валя й хлопчик Вася, відважний Гришуня, ну і я. Через двадцять днів після смерті сина цей грішний світ залишив і мій чоловік, звичайно ж із допомогою бендерівців. Оці зрадники, учні фашистів, бездушно випустили кулю із свого проклятого пістоля. Отак і закінчив він життя! Коли Колюні не стало я просила, благала чоловіка покинути його стратегію й стати звичайним міліціонером Але ж, ні! Після смерті сина він навпаки ще більше взявся за свою роботу… От і поплатилася наша сім’я… Господи, як нам було важко. Я як зараз пам’ятаю той день, коли ми всією сім’єю пили чай і куштували тільки – но спечені пиріжки, які Гриша боготворив. Вони були найсмачніші, найкращі для нього. Коли була ця страва, то більше нічого не потрібно. Того проклятого дня, коли Гришуня йшов на роботу я сказала: “Будь обережний!” А він відповів: “Не переймайся Пашуня. Все буде гаразд. Я повинен помститися бандерівцям за свого синочка. Знай, я буду обережним, і ще не раз ми всією сім’єю будемо пити запашний чай і смакувати пироги…”
Ці слова запам’ятала я назавжди. От і закінчив Гришуня своє життя! Трагічно покинув він наш світ! Залишив мене одну з малими дітьми на руках. Пішов із життя… Боже! Не пив зі мною більше чаю, не куштував смачних пиріжків…
І що мені було робити далі? Одна з двома малолітніми дітьми на руках, та ще й у чужому місті. У Левченках жили батьки й сестра мого покійного чоловіка. Коли вони отримали телеграму про смерть Гриші й Колі, то було вирішено – я повертаюсь додому, на рідну Сумщину. Але як? Дорога назад – це ще одне випробування, яке “подарувала” мені доля. На той берег Дніпра ми їхали в товарному поїзді. Звичайно зараз це дуже страшно й нелюдяно. Я добилася, щоб нам виділили один вагон потягу… Туди добрі люди допомогли загрузити все, що можна було забрати. Їхали ми так: свиня, кури, корова і я з двома малими дітьми. Уявіть собі: холодно вночі, на руках Валя – мале дитя й Вася, який під час нашої поїздки захворів… Пройшло десять днів, і ми приїхали додому. Устаткувавшись в Левченках, я почала клопотати про перевезення тіла мого чоловіка. Але ніхто не хотів чути про це, ніхто мені не допоміг. Єдине, чого я добилася – це запис приз- віща ім’я по батькові мого чоловіка на гранітному пам’ятнику в нашому селі. Одного тільки добилася я – напису на пам’ятнику “Відважно загинувшим воїнам під час Великої Вітчизняної Війни”. І все…
На цьому запис закінчувався. Із очей Інни полилися сльози. Чому раніше ніхто не розповідав їй про цього відважного чоловіка, який приніс у жертву своє життя і життя малолітнього сина? Як багато дитина не знала про свій рід. І вже тоді вона зрозуміла, що її дідусь – герой, справжній патріот своєї країни. Ось яких людей не вистачає в наш час! Ось яким повинен бути справжній чоловік. І зараз, коли я чую слово “патріот” перед моїми очима постає отой пошарпаний щоденник прабабусі. Я неначе прокидаюся зі сну, починаю дихати на повні груди. Серце переповнює якесь незрозуміле, але приємне почуття. Мабуть, це – гордість!

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *