Ти у осінь свою не спіши
і мене не зови за собою,
дописати ще маю вірші
про вербу, що стоїть над водою.
Вона зовсім іще молода,
їй вітрець щось на вушко шепоче…
Та несе вже листочки вода
і густішає темінь щоночі.
Ми не в змозі плин часу спинить,
циферблат знов показує осінь.
Тож цінуймо життя кожну мить,
доки в променях гріються роси.
Розбуди мої струни душі,
дай напитись цілющого трунку…
Тільки пам’яті не воруши –
приглуши її ніжним цілунком.
Ти у осінь свою не спіши
і мене не зови за собою…