Ти маєш все, коли є батько й мати.
І ти герой, і рицар, на коні.
Та дякувати, знаю, забуваєш
Ти часто їм, як чую: ” так” і ” ні”.
Щось мати просить ти не дочуваєш.
Як батько стогне, наче ти глухий.
Коли до хати ледве тягнуть ноги.
То ти, до цього всього, ще й сліпий.
Для них у тебе часу не лишилось.
А взагалі, все ж, прикро, що – нема.
І батько сам з собою розмовляє.
І мати з горем бореться сама.
Із швидкоплинністю життя ми всі, як гончі.
По світу розбрелися хто – куди.
Шукаєм щастя там, де не губили.
Не там де відреклись від нього ми.
Батьки, невтішно, з часом, постаріли.
Змирилися із долею давно.
Що цінного знайшли, скажіть, ми з вами?
Нічого… Мені, повірте, теж не все одно
Все маємо коли, є батько й мати.
Це вічні наші, в золоті, скарби.
Нам Бог дає найбільшу в житті цінність:
Бери, цінуй, шануй і бережи.
Що ж сталося із нами, добрі люди?
Від цього хочу, хочеться, кричу.
Чому черствіють, люди, наші душі?
Хто винен в цьому, рідні, не збагну?