Дорогами, якими б я не йшла,
Але одну я завжди пам’ятаю –
Ту, де маленькою матуся сповила,
Родину, дім і соловейка в гаю.
Тетяна Іванова (Подпорінова)
На мальовничих пагорбах, що над тихоплинною річечкою Артополот, розкинулося село Андріївка, що на Роменщині. Поглянеш на нього зблизька чи здалеку – і мимоволі пригадуються рядки поета:
Село… І серце одпочине,
Село на нашій Україні,
Неначе писанка, село…
Є тут і «ставок, неначе полотно», і верби, що «тихесенько собі купають зелені віти», і «садок вишневий» побіля багатьох хат, щоправда, здебільшого вже не «біленьких», а цегляних – сучасних. Не рідкість – і «червона калина» біля хати, у садку, чи у лузі… Типове українське село – з працьовитими добрими людьми, що вміють не тільки старанно трудитися, а й гарно заспівати та повеселитися на свята. Кожного року, коли відвідую свою Андріївку, мене переповнює почуття вдячності до моїх батьків, односельців, що навчили любити рідну хату і землю, на якій зросла, а також цінувати усе те хороше, що є в людях. Саме тому не втримаюся, щоб не сказати добре слово про свою малу батьківщину, моїх батьків та славних земляків у своєму вірші.
Моє село
Моє село, моя колиско,
Ковток цілющої води,
Хатин розкиданих намисто –
Попробуйте таке знайти!..
Ти пам’ятаєш ще Шевченка,
Сюди доріжку він топтав.
Була дорога не близенька.
Картину «Стінка» він писав.
І посадив іще дубочок
Кобзар славетний, наш Тарас,
Щоби прийти хоча б разочок
Й дух українця не погас.
Моя Андріївко співуча!
Талантом славишся навік.
Піснями і людьми квітуча –
Нам не забуть тебе повік.
Моє село – це тихий став,
Де лебеді живуть у парі,
Й вербиці. Хтось про них сказав,
Що вітер їх купає в ставі.
І першу вчительку свою
Марію Йванівну згадаю…
Вона одна в моїм краю,
Її завжди я пам’ятаю.
О швидкоплинний час!
Тебе не зупинити…
І згадую батьків я повсякчас:
Без них я б не змогла творити.
Сестриці три і старший брат –
В одній хатинці ми зростали.
Любов між нами – це наш «клад»
Ми, як бур’ян, не виростали.
Порозлітались, мов птахи,
Життя по-своєму в нас склалось.
У кожного свої шляхи,
А я з селом в думках вітаюсь.
Зберу дітей і внуків всіх
І покажу їм батьківщину,
Бо пам’ятати корені – не гріх
Люблю село, як матінку єдину.
Починаючи цей нарис, цитую Т.Г. Шевченка не випадково, бо історія Андріїївки тісно переплетена з іменем Кобзаря, про що буде сказано далі.
Літопис села бере відлік з першої половини ХVIII століття та нерозривно пов’язаний з відомим сімейством Марковичей*. Марковичі (Маркевичі) – козацько-старшинський, згодом дворянський рід єврейського походження, відомий з кінця ХVII століття. Засновником його був Марк Аврамович, який володів значними маєтностями у Прилуках та Пирятині. Від шлюбу з донькою прилуцького війта Григорія Корнієнка-Ограновича у Марка було численне потомство, з якого найбільш відомі дочка Анастасія і син Андрій.
Саме в 1708-1714 р.р. лубенський полковник Андрій Маркович купив землі (грунти) біля річки Артополот та заселив їх людьми, а новостворене село назвав на честь себе Андріївкою. Слід зауважити, що Андрій був жорстокою людиною, що викликало значне невдоволення серед козаків, а потім і жителів села.
У 1739 році маєток села Андріївка перейшов у власність графа Мініха. І хоча граф володів ним недовго, але за цей час встиг побудувати кінний завод, що був постачальником коней для драгунських полків. У 1741 році він потрапив в опалу і був засланий царицею Єлизаветою Петрівною у Сибір, а його володіння, у тому числі і Андріївка, перейшли у державну казну.
Указом від 30 квітня 1743 року імператриця пожалувала значні маєтності своєму фавориту Олексію Григоровичу Розумовському у вічне та спадкове володіння. А потім після його смерті у 1771 році маєтності Олексія Григоровича перейшли до рідного брата – колишнього гетьмана Кирила Григоровича Розумовського, і з часом Андріївка та хутори перейшли до Олексія Кириловича Розумовського – одного із синів Кирила Григоровича.
У 1820 році Олексій Кирилович Розумовський розподілив деякі свої маєтки між доньками, та оформив дарчі акти на них. Андріївка та ближні землі дісталися старшій доньці Варварі Олексіївні Репніній, котра ще у 1802 році одружилася із Миколою Григоровичем Репніним, відомим російським військовим і державним діячем у Лівобережній Україні. Близько 1833 року Варвара Олексіївна Репніна подарувала маєток Андріївку на весілля своєму синові Василію Миколайовичу Репніну. У зв’язку з картковими боргами у 1855році Василій Миколайович Репнін продає Андріївку і хутори Графщанський, Герасимівський та Яганівку дворянину Василію Аркадійовичу Кочубею.
Згодом, після смерті старого Кочубея, вся нерухомість відійшла у спадок його дружині Марії Олексіївні і з часом була розділена між синами. Андріївка відійшла молодшому синові Миколаю Васильовичу Кочубею. Отже, із сказаного випливає, що Андріївка належала Кочубеям аж до жовтневого перевороту 1917 року.
*Тут і надалі історія Андріївки подається за книгою: Грабкова О.О. – Літопис села Андріївка. – Дніпро, 2017.
Окремо слід зупинитися на історії андріївської церкви та перебуванні Тараса Григоровича Шевченка в Андріївці. Сюди він приїхав у листопаді 1843 року і, ймовірно, що заїжджав улітку 1845 року. До недавнього часу в селі зберігався дуб, якому було понад 500 років. Андріївці називали його Шевченківським і розповідають, що поет любив прогулюватися під цим дубом, спілкуватися із селянами. На жаль, приблизно десь з 2007 року цього дерева вже не стало – було вже занадто старе. Також є здогади, що картину «Урочище Стінка» Тарас Григорович намалював саме в Андріївці, спостерігаючи чудовий краєвид на ліс, андріївські околиці.
Тоді ж поет написав поему «Тризна», яку присвятив Варварі Миколаївні Репніній, котра захоплювалася поезією Шевченка. Подорож нашим краєм відбилася і у повісті «Наймичка», де автор відтворив панораму роменських околиць, Ромоданівський шлях та багато інших подробиць топографічного і побутового характеру.
Бачив Т.Г. Шевченко і кінний завод в Андріївці, що славився по всьому Лівобережжю. Проходячи по заводу, милувався англійськими скакунами, почасти змішаними з арабськими. Тієї ж осені 1843 року мав можливість побувати і в новій кам’яній Миколаївській церкві, яку побудував своїм коштом Василь Миколайович Репнін у 1842 році, щоб люди могли в ній очищати свої душі молитвами, проникатися духовністю і благими намірами.
Доля цього храму характерна для багатьох інших релігійних закладів. У радянський період храм діяв до 1936 року, хоча дзвони вагою у 27 пудів було знято у 1930 році. З 1936 і по 1941 роки служби там не проходили. Під час війни 1942-1943 р.р. церковна діяльність була там відновлена. Після визволення села від німецьких окупантів церкву використовували як приміщення сільського клубу, а в 1953-1955 роки було розібрано верхню частину її і повалено колони.
Цегла використовувалася на господарські потреби. В подальшому з кінця 50-х років тут був склад для зберігання зерна. Пригадую, як десь у 1967 році зовсім маленькою батьки взяли мене з собою, щоб отримати зерно, а я з цікавості залізла на великий насип проса чи то пшениці і ледь не потонула в ньому!.. Звідки мені, маленькій дівчинці, було знати, що через кілька десятків років на тому місці буде відроджено Свято-Миколаївський храм і що звучатиме в ньому моя пісня «Рідна сторона» у виконанні самодіяльного ансамблю «Андріївська родина»!.. А таки відродився! Тільки тоді, коли Україна стала державою, була відновлена древня козацька святиня – Свято-Миколаївський храм Київського патріархату.
Рідна сторона
(пісня)
Там, на видноколі,
Де ростуть тополі,
Червона калина
В лузі розцвіта,
Прийду до криниці,
Напитись водиці,
Стежиною долі
До свого села.
Ти мене зростила,
Андріївко мила,
У мене єдина
Рідна сторона.
Думкою простою
Я завжди з тобою,
Прославляти буду
В піснях неземну
На село погляну –
Як церква сіяє!
А я все шукаю
Хатину одну.
Батьків вже немає,
Ніхто не вітає,
Лишь бузок квітучий
В батьківськім саду.
Колоситься жито,
Росами умите.
Село моє рідне
Ранок зустріча.
Процвітай над нами
Щирими піснями,
«Співуча родина»
В піснях неземних.
Хай пісня лунає
І нас окриляє,
Мов спів солов´їний
І клич журавля.
Приїздіть же, діти,
Щодня чи щоліта.
Те дитинство манить
І хліб на столі.
Батьків привітайте,
Хати не минайте,
Бо вони святії,
Як Бог на землі.
Уся селищна громада, небайдужі люди допомагали у його відродженні. А очолив роботу з пошуку архітектурної ідентичності інтер’єру собору відомий громадський діяч та фермер Кривозуб Іван Миколайович.
Завдяки його старанню і допомозі, віряни і гості можуть молитися в храмі за себе , за рідних, за нашу державу, як це заповідав нам Великий Кобзар:
Свою Україну любіть,
Любіть її во врем’я люте
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть!
Т.Г. Шевченко
Андріївці завжди берегли і бережуть пам’ять про Тараса Шевченка. За радянських часів було названо колгосп його іменем. А у 1967 році біля сільської ради встановлено погруддя Кобзаря. Сюди приносять квіти андріївські школярі та дорослі.
По Шевченку звіряють свої думки і дії шанувальники Правдолюба і справжнього гуманіста та патріота українці (і не тільки українці!) та чесні люди усього світу. Не становлять винятку і мешканці Андріївки, особливо зараз, коли йде жорстока «гібридна» війна на сході України за незалежність і цілісність нашої держави, коли гинуть у цій боротьбі кращі сини України-неньки і не просихають сльози на обличчях їхніх матерів. Тому й звертаємося ми до батька українського народу у цей важкий і непростий час.
Віримо, що Слово великого Українця Шевченка підтримає нас на шляху до перемоги, до кращого життя. Бо Шевченко – вічний!