Сидить стара бабуся,
замотана в кожусі,
сидить собі у ліжку,
гортає тихо книжку.
Життя її побило,
та духом не зломило.
Усміхнена і досі,
хоч дев`яноста осінь
вітрами пролітає.
Бабуся поправляє
на скронях сивину,
згадавши давнину.
Було всього, дитино,
була лихою днина,
пережили ми голод.
Пробіг по тілу холод.
Отих усіх страхіттів
словами не сказать.
Усіх нас мордували,
худобу відібрали,
хатиночку спалили,
та все ж живих лишили.
В комуну всіх зігнали
й тихенько жити стали.
Жили напрочуд бідно,
та все ж було спокійно.
Нам трудодні писали
і пайку видавали.
Тут Гітлер із війною
кривавою ходою
йшов нашими ланами
й топтав усе ногами.
Збирай торбину, Настю,
аби всім не пропасти.
Нам треба воювати,
Вітчизну захищати.
Три роки воювала,
усюди побувала,
а ще за перемогу
молилась щиро Богу.
А по війні – розруха
і на обід – макуха.
Від праці – спина в милі,
та всі були щасливі.
Співали, розважались,
учились, розвивались,
країну будували
і біди забували.