Краса України

СПАДОК ДОБРОТИ І МУДРОСТІ…

У сім’ї – батько, в родині – старійшина. Це ті, у кого ми вчимося і поруч із ким почуваємося комфортно і впевнено. А чи може знайтися така людина в громаді? При складних випробуваннях життя без такої особистості нам доводиться, ой, як непросто. Я це особливо відчув, коли у зв’язку з різними «перебудовчими» перипетіями під кінець існування КПРС та СРСР місцева преса була поставлена на грань виживання. Треба сказати, що і у владних структурах тоді було неспокійно, у деяких працівників відчувалася неприхована розгубленість. І журналістові місцевої преси знайти серед них надійного порадника вдавалося не завжди. У різних людей там бували різні настрої. А ось в очах одного працівника я побачив той спокій і зваженість, які мені були потрібні. Раніше я мало знав Федора Савича Одягайла, але тоді він і став мені саме тим, хто і порадить, і підтримає, і зрозуміє журналіста. Не знаю, була то мудра далекоглядність, чи також не виставлена напоказ позиція громадянина і патріота, але так було. І ми виявилися однодумцями, яким боліла доля України, її народу. Раніше спілкуватися з Ф.С. Одягайлом мені випадало рідко. І ось тепер здавалося, що я вже добре запізнав його і здатен дати повну і об’єктивну характеристику цій людині як особистості. Та насправді це був лише початок наших спілкувань.
Не забуду, як у 2003 році під кінець мого газетярського марафону у «Вістях Роменщини» я підготував до друку свою першу поетичну збірку «Серцебиття», що знаменувала своєрідний «перехідний етап» на моєму творчому шляху – безпосередньо до художньої літератури. Але видрукувати книжку в той час я й не сподівався – бракувало коштів. Якось, розмовляючи зі своїм знайомим по поетичному цеху колегою, сказав йому про цю проблему.
– Серед добре відомих тобі людей у владі я порекомендую лише одного – звернися до Федора Савича Одягайла. Якщо зможе, він або порадить, або допоможе.
Я, набравшись нескромності, справді звернувся до нього… за порадою. І він не відмахнувся, як це міг зробити хтось інший. Добре подумавши, порадив прийти на прийом до народного депутата України І.М.Рішняка. Іван Миколайович радо пішов мені назустріч і, хоч тоді це було вельми не просто, посприяв, аби моя перша поетична книжка побачила світ. І це тоді, коли такі видання ще були рідкісним винятком. Може, тому цей випадок і врізався так мені у пам’ять. А згадав я нині про нього зовсім не тому, що це стосувалося мене особисто, а щоб сказати про Федора Савича, як про особу, котрій була властива людська небайдужість і громадська активність, зокрема, пов’язана з підтримкою творчих людей – артистів, художників чи поетів. Адже він як помічник народного депутата допомагав І.М. Рішняку опікуватися духовністю і культурою рідного краю. Може, воно інакше і не могло скластися в того, хто народився в нашому українському селі, що з правіків славиться не лише своєю працелюбністю, а й пісенною культурою, добротою і щирістю. А він справді був родом із краю, центр якого має поетичну назву Липова Долина, навчався у Панасівській, а потім Берестівській сільських школах, активно прилучаючись до нелегкої сільської праці і вже з дитинства та ранньої юності проходячи нелегку школу життя. А то були роки і голодоморів, і репресій, і великої бідності в наших селах.
Та кому вдається оминути випробування часом, коли ще треба й на самому собі випробовувати і гарт мужності та стійкості перед труднощами?! А ними, окрім перипетій того часу в українських селах, для юнака стала ще й служба моряком. То ж не випадково про ті п’ять років плавання ніколи не забував колишній матрос, старшина першої статті Федір Савич Одягайло, де б не доводилося працювати на «гражданці» – обліковцем у бригаді, в МТС, колгоспі, або в радянській чи партійній структурах місцевої міської чи районної влади. Не для власної кар’єри, а для потреб суспільства довелося перемінити кілька посад, коли виникала необхідність в добре підготовленій і надійній людині. Бо ж найважчу і найвідповідальнішу ланку доручали нерідко саме йому.
Після реорганізації 1963 року Федір Савич мешкає в Ромні. Працює в Роменській районній раді, а потім – завідуючим загальним відділом міськкому партії. І на цій роботі, як і раніше, проявляв особливу любов і повагу до трудящої людини, особливо ветеранів. Що й не могло не позначитися на його подальшому життєвому шляху. Починаючи з 1991 року, Ф.С. Одягайло повністю віддається роботі з пенсіонерами і людьми, що потребують державного забезпечення та турботи. Спочатку очолює відділення соціальної допомоги одиноким та непрацездатним громадянам Роменського райсоцзабезу, а з листопада 2001 року стає директором територіального центру соціальної допомоги пенсіонерам та одиноким непрацездатним громадянам. Почуття громадянського обов’язку ніколи не полишало цю людину, що проявлялося, зокрема, у сприянні економічному, духовно-мистецькому чи літературному житті нашого краю. Як виявилося, я був не єдиний, кому він зумів допомогти в утвердженні свого творчого шляху, ставши, зокрема, одним із фундаторів Роменського земляцтва і протягом тривалого часу залишаючись його виконавчим директором безпосередньо в Ромні. Про авторитет і визнання його заслуг красномовно засвідчує те, що Ф.С. Одягайло був Послом миру, обирався до керівництва Міжнародної федерації миру та весь час залишався членом президії Роменської районної організації ветеранів.
Якось так уже в житті буває, що відсутність такої людини ми по-справжньому помічаємо лише тоді, коли назавжди втрачаємо її, як рідну і близьку по духу. Ми це особливо відчули, коли настав невблаганний час відійти йому за межу вічності.
…І ось тепер, ще не змиряючись із думкою, що його вже немає серед нас, і все ж осмислюючи шлях, пройдений Ф.С. Одягайлом, ставлю собі запитання: так що ж тут стало поміж двома, на перший погляд, протилежними рисами: мужністю і ніжністю його душі? Що змогло поєднати їх у людині, аби запанувала в її характері багатогранна гармонія добротворчості? І я не знайшов іншої назви цій рисі, як мудрість, успадкована від батьків, отих простих селян, якими були його предки. Мудрість, яку він передав і нам. Тому сказати про таку людину добре слово пам’яті – це ще не все. Бо слово вагоме, якщо воно підкріплене ділом. Ото ж за прикладом таких, як Федір Савич, не лінуймося і ми вносити посильний нам вклад у економічне чи духовне життя рідного краю. Слугувати людям, як це робив він.

Андрій КУБАХ, журналіст

ПОЩАСТИЛО НЕ ЛИШ МЕНІ…

Мені пощастило працювати поруч із Федором Савовичем Одягайлом протягом 2000-2005 рр., коли ми з ним були помічниками народного депутата України Івана Миколайовича Рішняка.
Наділений неабиякими організаторськими здібностями, маючи великий досвід управлінської діяльності, Федір Савович став для мене зразком у виконанні покладених на нього обов’язків.
Як людина відповідальна, він ретельно вивчав питання, необхідні народному депутатові для здійснення його повноважень у Верховній Раді України, готував по них відповідні рішення.
Допомагав народному депутатові в організації проведення звітів і зустрічей із виборцями, трудовими колективами підприємств, установ та організацій, представниками засобів масової інформації, уважно вивчав громадську думку, потреби й запити виборців, уносив пропозиції щодо шляхів їх вирішення.
Під час особистого прийому народним депутатом я допомагав йому в розгляді звернень громадян, порушених ними питань (ремонт доріг, газифікація сіл, функціонування шкіл, створення комп’ютерних класів, одержання майнових і земельних паїв тощо).
Він завжди дотримувався високої культури спілкування з посадовими особами й виборцями.
Як помічник народного депутата України і виконавчий директор Роменського земляцтва Федір Савович Одягайло разом із І.М. Рішняком, дбав про розвиток і популяризацію мистецьких талантів рідного краю.
І був результат – неодноразово демонструвалися у Роменському краєзнавчому музеї, у виставковій залі Українського фонду культури в м. Києві картини знаних художників-земляків: І.К. Цюпки, М.П. Самохіна, Н.В. Полуян-Внукової, С.М. Півторака, В.К. Зосенка та ін.. організовувалися концертні виступи в столиці наших солістів Паріми Максименко, Володимира Мелешка, відомих майстрів хорового співу, підтримувалися фінансово видання збірок творів місцевих поетів Людмили Грицай, Тетяни Лісненко та ін..
Традиційними стали за його турботи щорічні масові заходи, присвячені увічненню пам’яті нашого земляка – останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського.
Очільник Роменського земляцтва приділяв значну увагу розв’язанню проблем будинків сімейного виховання, організації діагностування та лікування дітей і дорослих у медичних центрах Києва, Харкова.

Спогад Юлії ЛАСКАВОЇ, вчителя

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *